Світло цього світу мені вперше явилося в подобі двох шістдесятиватних електричних лампочок. Тим-то я ще й тепер не знаю кращого рекламного гасла для фірми «Осрам», ніж біблійні слова «Хай буде світло, і стало світло». Якщо не брати до уваги неминучого розриву промежини, то моє народження минало досить гладенько. Я легко вийшов головкою вперед, до чого так прагнуть усі породіллі, ембріони й пупорізки.

Скажу відразу: я був одним із тих вразливих і чутливих немовлят, духовний розвиток яких завершується з їхньою появою на світ, і надалі його треба лише підтверджувати. Якою мірою незалежно я, ще коли був ембріоном, прислухався лише до самого себе й, віддзеркалюючись у навколоплідних водах, відчував до себе повагу, такою самою мірою критично потім, уже під отими електричними лампочками, вислуховував перші мимовільні репліки моїх батька й матері. Вушка мої виявилися дуже чуткі. Хоч їх і не можна було назвати інакше, ніж малесенькі й приплюснуті, хоч вони й позлипалися, проте на означення «чарівні» однаково заслуговували; хай там як, а вони не проминали жодної з тих таких важливих потім для мене фраз, бо то були мої перші враження. Ба більше: те, що схоплювали мої вушка, я ту ж мить оцінював своїм крихітним мозочком і, належно обміркувавши все, що почув, ухвалював рішення: це чи те — робити, а решту — певна річ, облишити.

— Хлопчик, — сказав той пан Мацерат, що, на його гадку, був мій батько. — Колись наша крамниця перейде до нього. Тепер ми нарешті знатимемо, задля кого так надриваємось.

Матуся думала менше про крамницю, а більше про те, що треба придбати синові.

— А я так і знала, що буде хлопчик, хоч іноді й казала, що буде дівчинка.

Так я дуже рано познайомився з жіночою логікою, а потім ще почув:

— Коли малому Оскарові сповниться три рочки, треба буде подарувати йому бляшаного барабана.

Порівнюючи й зважуючи батькову й материну обіцянки, я, Оскар, довгенько придивлявся й прислухався до нічного метелика, що ненароком залетів до спальні. Не дуже великий, волохатий, він усе залицявся до обох шістдесятиватних лампочок, кидаючи тіні, багато більші, ніж були його крильця насправді; ті тремтливі тіні накривали цілу кімнату з усім, що в ній було, вони наповнювали її собою й робили ширшою. Мою увагу привертала, однак, не так гра світла й тіні, як оте шурхотіння, що зринало між метеликом і лампочками. Метелик лопотів так, немовби поспішав забути про все, що знав, немовби згодом він уже не матиме часу погомоніти з джерелами світла, немовби ця бесіда між метеликом і лампочками — в будь-якому разі остання його сповідь, і після того, як лампочки посвоєму відпустять йому гріхи, він уже ніколи не матиме нагоди ні чимось захопитися, ні скоїти гріха.

Сьогодні Оскар просто каже: «Метелик барабанив». Я чув, як барабанять кролики, лисиці й вовчки. Жаби можуть набарабанити негоду. Про дятла подейкують, нібито він вибарабанює з дерева личинок. Зрештою, і люди б'ють у литаври, тазики, казанки й барабани. Вони розповідають про револьвери з барабаном, порівнюють стрілянину з барабанним дробом, барабанять у двері, б'ють у барабани на ґвалт, барабанним боєм проводжають в останню путь. Це роблять барабанщики, маленькі барабанщики. Є композитори, які пишуть музику для струнних і ударних інструментів. З вашого дозволу, нагадаю вам іще про вечірню зорю, врочисту й звичайну, а також про всі дотеперішні зусилля Оскара. Але все це — ніщо проти тієї барабанної оргії на двох звичайнісіньких шістдесятиватних лампочках, яку влаштував нічний метелик з нагоди моєї появи на світ. Можливо, у чорній-пречорній Африці — та, либонь, і в Америці — трапляються негри, котрі ще не забули про Африку, можливо, ті люди, від природи наділені ритмом, мають хист — так само, або на зразок того, як це робив мій метелик, або наслідуючи африканських метеликів, що, як ми знаємо, ще більші й розкішніші, ніж східноєвропейські, — барабанити дисципліновано й воднораз розкуто; щодо мене, то я триматимуся своїх, східноєвропейських мірок, триматимусь, отже, того не дуже великого, притрушеного буруватим пилком нічного метелика, якого побачив, з'явившись на світ; і називатиму я його «наставником Оскара».

Було це на початку вересня. Сонце саме стояло під знаком Діви. Здалеку крізь ніч насувалася гроза, яка буває лише наприкінці літа і зрушує з місця скрині й шафи. Меркурій подарував мені критичний розум, Уран зробив мене винахідливим, Венера допомогла повірити в свою невеличку вдачу, а Марс — у шанолюбство. Ось-ось мали зійти Терези, і через це я ставав уразливим і схильним перебільшувати. Нептун досяг десятої оселі, полудня віку, й поставив мене на кітву між чудом і оманою. А Сатурн у третій оселі, стоячи навпроти Юпітера, поставив під сумнів моє походження. Одначе хто послав отого метелика і дозволив йому й отим громам та блискавицям, які бувають лише наприкінці літа і на які здатний хіба що старший учитель, розпалити в мені пристрасть до обіцяного матусею бляшаного барабана, роблячи той інструмент у моїй уяві чимдалі похватнішим і жаданішим?

Про люське око здійнявши крик і вдаючи з себе таке собі рожевеньке немовля, я вирішив категорично відкинути батькову пропозицію, тобто все, що стосувалося бакалійної крамниці, зате в належний час, тобто коли мені сповниться три роки, усе ж таки прихильно поставитися до матусиного бажання.

Розмірковуючи отак про своє майбутнє, я принагідно переконався: матусі й отому батькові Мацерату не судилося сприймати мої заперечення та рішення і, в разі потреби, ставитися до них з повагою. Самотньо, не відчуваючи розуміння з боку батька-матері, лежав собі Оскар під електричними лампочками й дійшов висновку, що так воно й триватиме, аж поки за років шістдесят-сімдесят станеться якесь коротке замикання й остаточно позбавить струму всіх джерел світла; отож йому й узагалі перехотілося жити, перше ніж почалося те його життя під електричними лампочками. І тільки обіцяний бляшаний барабан завадив мені якось рішучіше продемонструвати своє бажання повернутися до колишнього ембріонального стану головкою вниз.

До того ж і баба-сповитуха вже перетяла пуповину; робити щось було запізно.

Зберігаю я один скарб. Я зберігав його, то ховаючи, то дістаючи знов, усі ці тяжкі роки, що складалися з самих календарних дат; ідучи в товарному вагоні, я притискав його, мовби коштовність, до грудей, а коли засинав, Оскар спав на своєму скарбі — на фотоальбомі.

Що б я робив без цього сімейного склепу, що відкритий цілому світу й розставляє все на свої місця? У ньому сто двадцять сторінок. І на кожній наліплено по чотири, по шість, а подекуди лише по дві фотокартки — одна побіля одної й одна під одною, прямокутні, дбайливо розподілені, тут розташовані симетрично, там — без жодної симетрії. Альбом оправлений шкірою, і що старішим він стає, то дужче нею пахне. Був час, коли альбому завдавали шкоди вітер і негода. Фотокартки відставали, і їхній безпорадний вигляд змушував мене шукати затишку й нагоди, щоб клеєм забезпечити ледве не занапащеному знімку його родове місце.

Чи є який-небудь роман, чи є бодай щось у цьому світі, що могло б позмагатися з епічним розмахом фотоальбому? Боже милостивий, ти, мов старанний фотоаматор, щонеділі клацаєш нас ізгори, тобто в страшенно зменшеному вигляді й виставляючи більш чи менш вдале освітлення, а потім вклеюєш наші знімки до свого альбому, поможи ж мені впевнено пройти крізь цей мій альбом, і не дозволяй ніде непристойно довго, хоч і з насолодою, затримуватись, і не давай поживи для Оскарового потягу до всього заплутаного, мені ж бо так кортить, щоб поряд із знімками поставали оригінали.

Принагідно зауважу: тут можна побачити найрізноманітніші мундири, тут змінюються моди й зачіски, матуся стає повнішою, Ян — хирлявішим, тут трапляються люди, яких я зовсім не знаю, тут можна тільки гадати, хто робив той чи той знімок, тут, зрештою, все йде на спад, а фотографія художня, якою вона була на зламі сторіч, деградує до сучасної фотографії широкого вжитку. Візьмімо хоч би отой пам'ятник дідові Коляйчеку й оцей паспортний знімок мого товариша Клепа. Навіть якщо просто покласти поряд тонований сепією дідів портрет і клепівське глянсове фото до паспорта, на яке так і проситься печатка, то знов і знов стає очевидно, до чого нас довів прогрес у галузі фотографії. Зокрема оте чортибатьказна-що з терміновим фотографуванням. При цьому самому собі я мав би дорікати більше, ніж дорікаю Клепові, адже це мені, власникові альбому, належало б дбати про його рівень. Якщо одного дня перед нами розверзнеться пекло, то одна з найвишуканіших мук буде така: голу людину замикатимуть в одній кімнаті з усіма її знімками в рамках. Хутенько додаймо трохи пафосу: о ти, той, хто серед моментальних, термінових і паспортних знімків! О ти, той, хто сидить у світлі лампи-спалаху, ти, хто стоїть рівно перед похилою Пізанською вежею, ти, хто в кабінці фотоательє, кому треба повернути до світла праве вухо, щоб не зіпсувати знімка до паспорта! А тепер геть пафос: може, й це пекло виявиться стерпним, адже найгірші знімки н$злює лише уява, їх ніколи не роблять, а якщо й роблять, то плівку не проявляють.