— Нічого з цього не вийде. Тут усьому кінець, минулося. Ми поїдемо в Райнланд, до моєї сетри Густи. Вона там за старшим кельнером, він служить у готелі. Звати його Кьостер, і він поки що візьме нас до себе, всіх трьох.

Уже другого дня Марія подала клопотання, а за три дні ми одержали папери. Пан Файнґольд уже нічого не казав; він зачинив крамницю, поки Марія спаковувала речі, сидів потемки на прилавку, біля ваг, і навіть не їв ложечкою штучного меду. Аж коли Марія хотіла була з ним попрощатися, він зісковзнув із прилавка, взяв велосипеда з причепом і запропонував провести нас на станцію.

Оскара й речі — нам дозволили взяти з собою по двадцять п'ять кілограмів на душу — повантажили на причіп із двома гумовими коліщатами. Пан Файнґольд штовхав велосипеда. Марія вела за руку Куртика, й коли на розі Ельзенштрасе ми повертали ліворуч, то ще раз озирнулася. А ось я вже не зміг озирнутися в бік Лабесвеґ, бо крутити головою мені було боляче. Отож Оскарова голова спокійно сиділа собі на плечах. Тільки очі мої, якими я ще міг поводити, послали вітання Марієнштрасе, Штрісбаху, Кляйнгамерпарку, підземному переходу до Бангофштрасе, де за шию так само капало щось огидне, вцілілій моїй церкві Серця Ісусового й залізничній станції в передмісті Ланґфур, що його тепер називали Вжешч — словом, яке годі було й вимовити.

Нам довелося чекати. Коли згодом підійшов потяг, то виявилося, що він товарний. Людей було багато, дітей — сила-силенна. Багаж перевірили й зважили. Солдати кинули до кожного товарного вагона по оберемку соломи. Музика не грала. Але дощу теж не було. А було хмарно з проясненням, і віяв східний вітер.

Ми сіли в четвертий від хвоста ваґон. Пан Файнґольд зі своїм ріденьким рудуватим чубчиком, що розвівався на вітрі, стояв унизу, на колії, а як дав про себе знати локомотив, різко штовхнувши вагони, підійшов ближче, простяг Марії три пакуночки маргарину й два пакуночки штучного меду, і коли команди польською мовою, а тоді крики й плач сповістили, що потяг відходить, до харчів на дорогу додав іще й мішечок з дезінфекційними засобами (лізол — це важливіше, ніж життя); і ми рушили, а пан Файнґольд лишився, і він, як завжди, як воно в таких випадках і має бути, коли відходить потяг, робився зі своїм рудуватим чубчиком, що маяв на вітрі, дедалі меншим і меншим, потім від нього стало видно лише руку, що махала нам услід, а тоді його й геть не стало.

Воно болить у мені й досі. Через нього моя голова щойно відкинулась на подушку. Я відчуваю його в своїх ступнях і колінах, воно робить з мене такого собі скреготуна, що означає: Оскар мусить скреготати зубами, щоб не чути, як скрегочуть у суглобах власні кістки. Я розглядаю всі свої десять пальців і мушу відверто визнати: вони таки трохи розпухли. А остання спроба на барабані підтверджує: пальці в Оскара не просто розпухли, тепер вони взагалі не придатні для людини його професії. Вони вже не годні втримати паличок.

Мене вже не слухається навіть авторучка. Доведеться попросити Бруно, щоб поставив мені холодний компрес. І тоді я з холодними ганчірками на руках, ступнях, колінах, з рушником на лобі озброю санітара олівцем і папером, бо давати свою авторучку я нікому не люблю. Та чи хоче й чи вміє Бруно уважно слухати? Чи стане в нього хисту переповісти ту поїздку в товарному вагоні, що розпочалася дванадцятого червня сорок п'ятого року? Бруно сидить за столиком під картинкою з анемонами. Ось він повертає голову до мене тим її боком, який називають обличчям, і очима якоїсь міфічної тварини позирає то праворуч, то ліворуч, тільки не на мене. Олівця він тримає навкіс перед тоненькими, кисло скривленими губами — мовляв, я готовий, чекаю. Гаразд, припустімо, він справді чекає, що я скажу, чекає мого знаку писати свій переказ. Проте думки його крутяться навколо макраме. Він однаково вив'язуватиме свої вузли, тоді як Оскар своє завдання й далі вбачає в тому, щоб, не шкодуючи слів, розплутати мою заплутану історію. Нарешті Бруно починає писати:

«Я, Бруно Мюнстерберґ, родом з Алтени в Зауерланді, неодружений, дітей не маю, працюю санітаром у приватному відділенні даного лікувально-опікунського інтернату. Пан Мацерат, який уже понад рік перебуває тут на стаціонарному лікуванні, — мій пацієнт. Я маю й інших пацієнтів, але тут ідеться не про них. Пан Мацерат — найсумирніший із моїх пацієнтів. Ніколи він не втрачає самовладання такою мірою, щоб мені доводилося кликати моїх колеґ. Щоправда, він трохи забагато пише й барабанить. Щоб дати перепочинок своїм натрудженим пальцям, сьогодні він попросив мене відкласти в'язання й пописати замість нього. Але я все ж таки сховав собі до кишені трохи шпагату й, поки він розповідає, почну в'язати нижні кінцівки фігури, яку за історією пана Мацерата назву «Східний біженець». Це буде вже не перша фіґура, яку я створюю на основі розповідей свого пацієнта. Досі я вже вив'язав його бабцю й назвав її «Яблуко, запечене в чотирьох шарах тіста», виплів також його діда, плотаря, давши йому, може, трохи засміливу назву «Колумб»; завдяки моєму шпагату його бідолашна матуся стала «Вродливою рибоїдкою»; з обох його батьків, Мацерата і Яна Бронського, я створив групу під назвою «Обидва люблять скат»; у шпагаті я втілив і порубцьовану спину його товариша Герберта Тручинського, назвавши той рельєф «Вибоїста дорога»; вив'язав я — вузлик до вузлика — й окремі будівлі, такі як Польська пошта, Ярусна вежа, Міський театр, Цойґгауз-пасаж, Музей морського судноплавства, Ґрефова городницька крамниця, школа Песталоцці, Брьозенські купальні, церква Серця Ісусового, кав'ярня «Чотири пори року», шоколадна фабрика «Балтик», численні бункери на Атлантичному валу, Ейфелева вежа в Парижі, Штетінський вокзал у Берліні, Раймський собор і, не в останню чергу, будинок з помешканнями на винайм, де пан Мацерат уперше побачив білий світ; ґратчасті огорожки й надгробки на кладовищах у Заспе й Брентау слугували непоганими зразками для орнаментів з мого шпагату; вічко за вічком потекли в мене Вісла й Сена, у плетені береги розбивалися хвилі Балтійського моря й Атлантичного океану, я перетворив шпагат на кашубські картоплища й нормандські пасовища і заселив край, який постав у такий спосіб і який я назвав просто «Європа», такими групами фіґур, як, скажімо, «Захисники пошти», «Бакалійники», «Люди на трибуні», «Люди перед трибуною», «Першокласники із фунтиками», «Музейні доглядачі, що вимирають», «Неповнолітні злочинці готуються до Різдва», «Польська кавалерія в промінні призахідного сонця», «Мурахи творять історію», «Фронтовий театр дає виставу для унтер-офіцерів і солдатів», «Ті, що стоять, дезінфікують у таборі Треблінка тих, що лежать». І ось я беруся до фігури східного біженця, з якої, швидше за все, постане ціла група східних біженців.

Пан Мацерат виїхав дванадцятого червня сорок п'ятого року близько одинадцятої ранку з Данцига, що на той час називався вже Гданськом. Його супроводжували вдова Марія Мацерат, яку мій пацієнт називає колишньою своєю коханкою, і Курт Мацерат, гаданий син мого пацієнта. Крім того, в тому самому товарному вагоні їхало, за його словами, ще тридцять двоє пасажирів, серед них чотири францисканські черниці в орденському вбранні й молода, запнута хусткою дівчина, в якій пан Оскар Мацерат нібито впізнав таку собі фройляйн Люцію Ренванд. Після кількох моїх запитань пан Мацерат визнав, що насправді ту дівчину звали Реґіна Рек, хоч він і далі каже про якесь безіменне, лисяче трикутне обличчя і незмінно називає його все ж таки Люцією; зрештою, це не заважає мені вписати сюди ту дівчину під ім’ям фройляйн Реґіна. Отже, Реґіна Рек їхала разом із батьком, матір'ю, дідом, бабою, а також хворим дядьком, який, окрім власної сім'ї, віз із собою на захід задавнений рак шлунка, багато розмовляв, а скоро лиш потяг рушив, назвався колишнім соціал-демократом.

Як пригадує мій пацієнт, поїздка до Гдині, що протягом чотирьох з половиною років називалася Готенгафен, проходила досить спокійно. Аж до Сопота й ще трохи після Сопота дві жінки з Оліви, багато дітей і один літній чоловік із Ланґфура нібито плакали, тоді як черниці весь час молилися.