Коли за кілька місяців по тому під час одного з таких наших візитів у середу Голац надумав був — либонь, щоб довести собі, а може, й сестричці Інзі, яких успіхів досяг у своєму лікуванні, — узяти в мене барабана, я сплюндрував більшу частину його колекції змій та жаб, а також усі ембріони найрізноманітнішого походження, які він туди постягував.

Якщо не брати до уваги повних, але не закритих пивних склянок та матусиного флакончика з парфумами, то це вперше Оскар спробував свою силу на такій великій кількості наповнених і ретельно закритих скляних посудин. Успіх був надзвичайний і для всіх його свідків, навіть для матусі, яка про мої стосунки зі склом уже знала, просто разючий і приголомшливий. Першим, ще ощадно стримуваним звуком я розтяв уздовж і впоперек вітрину, де Голац зберігав усі оті гидотні раритети, потім примусив майже квадратну передню шибку вітрини впасти плиском на лінолеумову підлогу, де вона, шибка, не втрачаючи квадратної форми, розкололася на тисячу скалок, тоді надав своєму крикові виразніших рис, майже надмірної настирливосте й пустив цей насичений звук мандрувати від слоїка до слоїка.

Слоїки розліталися з лускотом. Зеленуватий, трохи загуслий спирт бризкав навсібіч, розтікався на рудій лінолеумовій підлозі, підхоплюючи з собою випотрошених, блідих, якихось трохи скорботних на вигляд своїх мешканців, і сповнював кабінет, я б сказав, просто відчутним на дотик запахом — таким міцним, що матусі стало недобре, й сестра-жалібниця Інґа мусила відчинити вікно на Брунсгьофервеґ. Утрату колекції доктор Голац прихитрився подати як власний успіх. За кілька тижнів після цього мого лиходійства у фаховому часописі «Лікар і світ» з'явилася його стаття про феномен Оскара М., що своїм співучим голосом трощить скло. Казали, нібито погляди доктора Голаца, викладені там на більше ніж двадцятьох сторінках, викликали в професійних колах, вітчизняних і зарубіжних, сенсацію і зустріли серед фахівців не лише заперечення, а й схвалення. Матуся, якій надіслали кілька примірників часопису, чомусь пишалася тією статтею, і це наштовхувало мене на всілякі роздуми; вона не проминала нагоди зачитати щось із статті то Трефам, то Шефлєрам, то своєму Янові й уже вкотре після вечері — своєму чоловікові Мацерату. Навіть покупці в бакалійній крамниці мусили терпляче вислуховувати уривки із статті й захоплювалися матусею, яка, вимовляючи фахові вислови, хоч і неправильно ставила наголос, зате виявляла багатющу уяву. А ось для мене самого та обставина, що моє ім'я вперше з'явилося друком, анічогісінько не важила. Мій скепсис, який давав про себе знати вже й тоді, підказував мені вважати той опус доктора Голаца тим, чим він, як придивитися ближче, й був: багатослівним, досить вправно викладеним, однак пустопорожнім просторікуванням лікаря, що розраховував дістати університетську кафедру.

Тепер, у цьому лікувально-опікунському закладі, коли Оскар своїм голосом уже не годен навіть зрушити з місця склянку, в якій стоїть його зубна щітка, коли такі самі лікарі, як той доктор Голац, усе крутяться біля нього, провадять із ним так звані роршахівські експерименти, асоціативні тести й такі інші дослідження, щоб його примусове перебування тут нарешті дістало якусь гучну назву, тепер Оскар залюбки пригадує давно минулий, початковий період свого голосу. Коли в той перший час він трощив своїм голосом вироби з кварцового піску лише в разі гострої потреби, потім, однак, ґрунтовніше і з розмахом, то згодом, коли його мистецтво досягло розквіту й нарешті почало занепадати, він користався зі свого хисту вже без будь-якого зовнішнього примусу. Просто відчуваючи потяг до гри, потрапивши під вплив пізнього манієризму, присвятивши себе l’art pour l'art, Оскар проникав голосом у структуру скла й помалу ставав дорослішим.

Час від часу Клеп збавляє час тим, що годинами складає розклад уроків. А те, що за цією роботою він без угаву поглинає кров'янку з підігрітою сочевицею, лише потверджує мою тезу, яка так і каже: всі мрійники — ненажери. Заповнюючи графи, Клеп виявляє неабияку старанність, і це потверджує ще одну мою тезу: тільки справжні ледацюги здатні на винаходи, які полегшують працю.

Клеп і цього року добрих два тижні докладав зусиль, щоб погодинно спланувати свій день. Прийшовши вчора до мене, він спершу довгенько сидів, напустивши на себе таємничого вигляду, потім видобув з нагрудної кишеньки згорненого вдев'ятеро аркуша паперу й самовдоволено, весь аж сяючи, подав того аркуша мені: у нього знов новий винахід, що полегшує роботу.

Я перебіг поглядом ту цидулку, проте нового вичитав не багато: о десятій — сніданок, до обіду — роздуми, після обіду — годинку поспати, потім — кава (по змозі — в ліжко), далі, сидячи в ліжку, годину пограти на флейті, тоді встати й годину походити по кімнаті під звуки волинки, ще півгодини волинки у дворі, на свіжому повітрі, через день, навпереміну — або дві години пива з кров'янкою, або дві години кіно, але в будь-якому разі перед кіно чи за пивом непомітно аґітнути за нелегальну КПН — півгодинки, щоб не переборщити! Три вечори на тиждень ішли на виробництво танцювальної музики в «Однорозі», в суботу пообіднє пиво й агітацію за КПН Клеп переносив на вечір, позаяк пообідній час він резервував для лазні з масажем на Грюнштрасе, а потому — до «У9», три чверті годинки гігієнічних вправ з однією дівчинкою, потім з тією самою дівчинкою та її подругою — кава з тістечками у Шваба, незадовго до кінця робочого дня — поголитись, а як треба — то й підстригтися, хутенько сфотографуватись у кабінці-автоматі, далі — пиво, кров'янка, агітація за КПН і — заслужений відпочинок.

Я похвалив ретельно накреслений графік, попросив Клепа зробити мені копію й поцікавився, що він робить, коли геть виснажується.

— Лягаю спати або думаю про КПН, — відповів Клеп, на мить замислившись.

Чи я розповідав йому, як Оскар уперше познайомився зі своїм денним розпорядком?

Це почалося цілком невинно у дитячому садку в тітки Кауер. Гедвіґ Бронська щоранку заходила по мене й відводили нас із Стефаном до тітки Кауер на Позадовсківеґ, де вкупі з шістьмадесятьма карапузами — кілька з них завжди хворіли й не приходили — ми мали гратися до нестями. На щастя, мій барабан там вважали іграшкою, і мене не примушували складати кубики, а вилазити на коника-гойдалку мені доводилося лише тоді, коли їм був потрібен барабанщик верхи й у паперовому шоломі. Клавіром для мого барабана слугувала чорна шовкова сукня тітки Кауер із сотнею ґудзиків. Я можу з чистою душею сказати, що на своїй бляшанці мені щастило десятки разів на день одягати й роздягати оту щупляву, всю в зморшках стару дівку, коли барабанним боєм я розстібав і застібав її сукню, навіть не думаючи про її тіло.

Пообідні прогулянки каштановими алеями до Єшкентальського лісу, вгору на Ербсберґ, повз пам'ятника Ґутенберґові були такі приємно-нудні й безтурботно-безглузді, що я ще й нині мрію вирушити на одну з таких хрестоматійних прогулянок, тримаючи тітку Кауер за її тонесеньку, мов цигарковий папір, руку.

Байдуже, скілька нас, пуцьвірінків, приходило — вісім чи дванадцять, — а ми однаково мали накидати на себе упряж. То був блакитний плетений мотузок, що правив за дишель. Ліворуч і праворуч від цього вовняного дишля відходило по шість вовняних вуздечок — загалом, отже, на дванадцятьох карапузів. Через кожних десять сантиметрів на дишлі висів дзвіночок. Так ми, подзвонюючи й лепечучи, дріботіли перед тіткою Кауер, що тримала повідець, вулицями осіннього передмістя, а я знай барабанив. Час від часу тітка Кауер заводила: «Тобою живу, Ісусе, тобою помру, Ісусе!» — або: «Тебе вітаю, зіронько морська», а коли ясне жовтневе повітря ми сповнювали своїм: «Поможи мені, Діво Маріє» чи «Матір Божа рідне-е-е-сенька», перехожі розчулювалися до сліз. Коли ми перетинали центральну вулицю, весь транспорт зупинявся. Трамваї, автомашини, запряжені кіньми вози — все збивалося докупи, поки ми вели свою «зіроньку морську» через бруківку. І тітка Кауер щоразу дякувала потім своєю шелесткою ручкою регулювальникові, що допомагав нам перейти через вулицю.