— А тепер я зачитаю вам розклад уроків.

Зі свинячої шкіри вона видобула стосик папірців, вибрала з-поміж них один, решту роздала матерям, тобто й моїй теж, і нарешті почала розтлумачувати шестирічним, які вже нетерпляче совалися за партами, що ж то воно за розклад уроків:

— Понеділок: закон Божий, письмо, лічба, ігри. Вівторок: лічба, каліграфія, співи, природознавство. Середа: лічба, письмо, малювання, малювання. Четвер: краєзнавство, лічба, письмо, закон Божий. П'ятниця: лічба, письмо, ігри, каліграфія. Субота: лічба, співи, ігри, ігри.

Фройляйн Шполєнгауер зачитала це нам, як невідворотний присуд долі; цей продукт конференції вчителів народної школи вона озвучила своїм суворим голосом, який не пропускав жодної літери, потому, згадавши про семінарські настанови, «прогресивно полагіднішала», радісно ойкнула й по-педагогічному добросердо вибухнула:

— А тепер, любі дітки, повторімо все це хором. Отже: понеділок?

Орда ревонула:

— Понеділок!

Тоді вона:

— Закон Божий!

Хрещені язичники рикнули: «Закон Божий». Я свій голос пощадив, а натомість вибив ті релігійні слівця на бляшанці.

За спиною в мене хлопці вслід за Шполєнгауеркою горлали:

— Пись-мо!

На це мій барабан відповів двома ударами.

— Лічба!

Знову два удари.

Так Шполєнгауерка задавала тон цієї молитви попереду мене, так тривав далі той крик позаду мене, а я розмірено відбивав собі склади на бляшанці, роблячи гарну міну в тій сміховинній грі, аж поки Шполєнгауерка — вже й не знаю, яка муха її вкусила, — раптом зірвалася з місця, вочевидь розлютившись, тільки ж не на отих бовдурів позаду мене, ні, то через мене щоки її спалахнули гарячковим рум'янцем, то безневинний Оскарів барабан став для неї каменем спотикання, достатнім для того, щоб узятися за барабанщика, який так упевнено відбивав ритм.

— А тепер слухай мене, Оскаре! Четвер: краєзнавство?

Пустивши повз вухо слівце «четвер», я вдарив у барабан чотири рази за краєзнавство, по двічі — за лічбу й письмо, а закону Божому посвятив не чотири удари, як належить, а три триєдиних, єдинорятівних удари.

Однак Шполєнгауерка цього мого відступу не завважила. Їй було однаково осоружне будь-яке гупання в барабан. Вона заходилася раз у раз, як незадовго перед цим, випускати свої геть пообрізувані кігтики, намагаючись раз у раз схопити барабана.

Та не встигла вона й доторкнутися до моєї бляшанки, як я випустив на волю свій скловбивчий крик, і після нього троє аж надто великих класних вікон лишилися без горішніх шибок. Жертвою ще одного крику стали середні шибки. До класу безперешкодно полилося м'яке весняне повітря. Те, що третім криком я знищив і нижні шибки, загалом було вже зайвим зухвальством, просто-таки безглуздою витівкою, бо Шполєнгауерка сховала свої кігтики вже після того, як гавкнули горішні й середні шибки. Замість того, щоб через звичайнісінькі і, з мистецького погляду, досить сумнівні пустощі розправлятися над останніми шибками, Оскар учинив би, бачить Бог, куди розважливіше, якби не спускав з ока Шполєнгауерку, що тим часом рвучко відскочила назад.

Дідько її знає, звідки, яким чудом у неї з'явилася в руках ота різка. Але вона раптом з'явилася, здригаючись у тому самому повітрі класної кімнати, що змішалося з весняним подмухом, і в руці фройляйн Шполєнгауер та різка цвьохнула, голодно, спрагло звиваючись, ласа до шкіри, що репає під її ударами, рада почути власний свист і замінити собою численні фіранки на втіху обох сторін. І вчителька ляскала нею по моїй парті так, що з каламаря фіолетовим язичком вискочило чорнило. А коли я не схотів підставити їй руку, вона вдарила по барабану. Вона вдарила по моїй бляшанці. Вона, ота Шполєнгауерка, вдарила по моєму бляшаному барабану! Навіщо, хто дав їй таке право? Гаразд, коли вже їй так скортіло вдарити, то чому саме по моєму барабану? Хіба позаду мене сиділо мало отих помитих, чистеньких йолопів? Невже це мала бути неодмінно моя бляшанка? Чому саме Шполєнгауерці, яка нічого, ну анічогісінько не тямила в барабанному бою, забаглося здійняти руку на мій барабан? А що то так зблиснуло у неї в очах? Що то в ній засів за звір, якого так розбирала нетерплячка вдарити? З якого зоопарку він утік, якої поживи шукав, за чим гнався?… І на Оскара найшло, воно його квапило, не знаю вже, з яких глибин підіймаючись, проникаючи крізь підошви черевиків і підошви ніг, пробираючись угору, опановуючи його голосовими зв'язками, примушуючи видати нестямний крик, якого цілком вистачило для того, щоб лишився без жодної шибки увесь отой чудовний готичний собор з такими гарними вікнами, в які потоком лилося, заломлюючись, світло.

Одне слово, я створив подвійний крик, який просто-таки обернув на порох обоє скелець в окулярах Шполєнгауерки. Із брів у неї ледь сочилася кров, коли вона, витріщаючись із тепер уже сліпої оправи, навпомацки відступила назад і, зрештою, почала якось негарно, аж надто нестримано й жалісно, як на вчительку народної школи, плакати, тоді як вся ота ватага в мене за спиною злякано принишкла, і декотрі хлопці вже поховалися під партами, а декотрі просто сиділи й вицокували зубами. Дехто навіть переповзав з парти на парту, посуваючись ближче до матерів. А ті, збагнувши, якої шкоди завдано, заходилися шукати винного й уже хотіли були накинутися на мою матусю, і таки, либонь, і накинулися б, якби я, прихопивши барабана, не вислизнув із-за парти.

Прошмигнувши повз підсліпувату Шполєнгауерку, я дістався до матусі, якій загрожували оті фурії, схопив її за руку й потяг із 1-А класу, де тепер гуляли протяги. Лункі коридори. Кам'яні сходи для дітей-велетів. Хлібні крихти у гранітних чашах з водограйчиками. У відчиненій спортивній залі під турніком тремтіли хлопчики. Матуся все ще тримала в руці цидулку з розкладом уроків. Перед порталом школи Песталоцці я забрав у неї ту цидулку й зробив із розкладу уроків паперову кульку, позбавлену будь-якого сенсу.

Але фотографові, який між колонами порталу підстерігав першокласників з матерями та фунтиками, Оскар дозволив зняти себе з подарунком, який не згубився в усьому тому гармидері. Визирнуло сонце, над головою в нас гули класні кімнати. Фотограф поставив Оскара перед імітованою шкільною дошкою, на якій було написано: «Мій перший день у школі».

Розповідаючи своєму товаришеві Клепу й санітарові Бруно, що слухав мене краєм вуха, про перше знайомство Оскара з розкладом уроків, я щойно сказав: та шкільна дошка слугувала фотографові традиційним тлом, на якому він знімав у форматі поштової листівки шестирічних хлопчиків з ранцями та фунтиками, і на ній було написано: «Мій перший день у школі».

Певна річ, це коротеньке речення могли прочитати лише матері, що стояли позад фотографа й мали ще схвильованіший вигляд, ніж їхні діти. А хлопчики, що ставали біля дошки з отим написом, могли хіба тільки за рік — або на Великдень, коли до першого класу прийдуть нові першачки, або на своїх фотокартках — прочитати напис і пригадати, що ті гарненькі, як намальовані, знімки було зроблено з нагоди їхнього першого дня у школі.

Зютерлінський рукописний шрифт із підступними гостряками й незграбними, штучними заокругленнями повз шкільною дошкою, утворюючи той крейдяний напис, що позначав початок нового життєвого відтинку. Насправді шрифт Зютерліна придатний переважно для того, щоб робити ним всілякі помітки, короткі зауваги, виводити гасла дня. Є й окремі папери, яких сам я, щопрада, не читав, однак можу уявити на них лише зютерлінський шрифт. Я маю на увазі посвідки про віспощеплення, спортивні грамоти, а також написані від руки смертні вироки. Уже того дня, коли я збагнув суть цього шрифту, хоча читати ще й не вмів, ота подвійна петля зютерлінського М, яким починався напис на імітованій шкільній дошці, підступно тхнучи прядивом, нагадала мені ешафот. І все ж я залюбки, літера за літерою прочитав би, якби вмів, той напис, щоб не тільки невиразно здогадуватись, що він означає. Нехай ніхто не думає, нібито свою першу зустріч із фройляйн Шполєнгауер, коли я трощив співом шибки й бунтівливо бив у барабан на знак протесту, я провів, відчуваючи власну перевагу, бо вже, мовляв, опанував абетку. О ні, я надто добре розумів, що збагнути суть зютерлінського шрифту — це ще не все, що мені бракує елементарних шкільних знань. На жаль, Оскарові не сподобався метод, яким така собі фройляйн Шполєнгауер спробувала ці знання йому прищеплювати.