Щойно я, тримаючись за її руку, переступив поріг, ті людці розсміялись і матері тих людців також. Одного опецькуватого, що спробував був постукати в мій барабан, я, щоб не трощити своїм голосом шибок, мусив кілька разів копнути ногою в голінку, після чого той шалапут скопитивсь на підлогу, ще й гримнувся своєю прилизаною довбешкою об парту, а я схопив від матусі запотиличника. Той шалапут — у крик. Я, звісно, кричати й не думав, адже я кричав лише тоді, коли в мене намагалися забрати барабана. Матуся, якій ця сутичка на очах у решти матерів була дуже неприємна, запхала мене за першу парту в тому ряду, що біля вікон. Парта, певна річ, була мені зависока. Але далі назад, де сиділи людці ще нахабніші й у ще ряснішому ластовинні, парти були ще більші.
Я лишився задоволений і сидів спокійно, бо жодної причини непокоїтись не бачив. Матуся — як мені здалося, все ще збентежена — втиснулася поміж решти матерів. Певно, їй було соромно перед своїми посестрами за мою так звану затримку в розвитку. А ті стояли з таким виглядом, немовби мали вагомі підстави пишатися своїми бовдурами, що повиганялись, як на мене, аж надто швидко.
Я не міг визирнути з вікна на Фрьобелівський луг, бо високе підвіконня було не для мене так само, як і велика парта. А мені ж так кортіло хоч краєм ока поглянути на той луг, де, як я знав, скаути під орудою городника Ґрефа напинали намети, грались у війну і, як і належить скаутам, робили добро. Не те що я хотів прилучитися до того аж надто уславленого табірного життя. Мене цікавила лише постать самого Ґрефа в його коротких штанях. Адже він любив худеньких, хоч і блідих, хлопців з якомога більшими очима так, що вбрав цю свою любов у форму засновника скаутського руху Баден-Пауела.
Не маючи змоги через таку жахливу архітектуру милуватися з вікна привабливим краєвидом, я сидів, поглядав лише на небо і зрештою цілком задовольнився й цим. З північного заходу на південний схід переселялися все нові й нові хмари, так наче саме в тому напрямку сподівалися на щось особливе. Барабана, який доти жодним ударом палички не натякнув на своє бажання переселитися кудись і собі, я затис між коліньми й шухлядою в парті. Спинка парти, призначена для плечей, захищала Оскарову политицю. Позад мене базікали, щось викрикували, сміялися, плакали — одне слово, галасували мої так звані однокласники. У мене запускали паперовими кульками, але я навіть не озирався: цілеспрямовані хмари мали для мене куди естетичніший вигляд, ніж орда геть звихнених придурків, що кривлялися та казились.
Спокійніше стало в 1-А класі аж тоді, як увійшла жінка, що назвалася «фройляйн Шполєнгауер». Мені вгамовуватися не треба було, адже я й так сидів цілком сумирно і, замкнувшись у собі, чекав, що буде далі. Та якщо вже геть по щирості, то Оскар узагалі не вважав за потрібне чогось чекати, адже розваги йому не були потрібні, тож він нічого й не чекав, а просто сидів, відчуваючи лише свого барабана, і тішився хмарами за чи, правильніше сказати, перед по-великодньому помитим шкільним вікном.
Фройляйн Шполєнгауер була в незграбно пошитому костюмі, що надавав їй суворого чоловічого вигляду. Це враження ще дужче поглиблював цупкий і тісний комірець сорочки, який застібався на горлі, збирав на шиї зморшки і якого — принаймні так мені здалося — можна було відстібати й прати окремо від сорочки. Щойно фройляйн Шполєнгауер ступила в своїх туристських черевиках до класу, як їй скортіло відразу здобути загальну любов, тож вона поставила запитання:
— Ану ж, любі дітки, чи вмієте ви співати яку-небудь пісеньку?
Ту ж мить знялося ревище, яке вона сприйняла як ствердну відповідь на своє запитання, бо відразу неприродно високо завела веснянку «Ось і травень настав», хоч надворі була ще тільки середина квітня. Як тільки фройляйн Шполєнгауер нагадала про настання травня, у класі вибухнуло справжнє пекло. Не чекаючи на знак починати й не знаючи до пуття слів, не маючи ані найменшого відчуття ритму, навіть такого простенького, як у цієї веснянки, хлопці позаду мене, намагаючись перекричати один одного, загорлали так, що зі стін посипався тиньк.
Мені було шкода цієї Шполєнгауер — попри її жовтувату шкіру, попри підстрижені «під хлопчика» коси й чоловічу краватку, що виглядала з-під ріжків комірця. Отож відірвавшись від хмар, у яких цього дня вочевидь не було уроків, я набрався духу, рвучко вихопив із-за підтяжок палички і гучно й дохідливо почав відбивати на барабані такт пісеньки. Проте ватага у мене за спиною не мала ні розуміння, ні слуху. Тільки фройляйн Шполєнгауер підохотливо кивнула мені головою, всміхнулася до гурту матерів, що поприлипали до стіни, якось по-особливому, примруживши очі, поглянула на матусю, і я сприйняв це як заклик спокійно барабанити далі, щораз ускладнюючи дріб і демонструючи всю свою майстерність. Ватага в мене за спиною вже давно урвала свої дикі крики. Я вже уявляв собі, нібито мій барабан усіх наставляє, вчить, обертає моїх однокашників на моїх учнів, та раптом Шполєнгауер виросла перед моєю партою, уважно й навіть не те що силувано, а радше якось нестямно всміхаючись, подивилася на мої руки й на мої палички, спробувала навіть відбити разом зі мною такт і на мить постала в моїх очах такою собі досить симпатичною, хоч і не дуже молодою, дівчиною, яка, забувши про те, що вона — вчителька, махнувши рукою на все, що її професії приписують карикатури, прибирає людських рис, тобто стає пустотливою, допитливою, позбувається своєї одноплановости, свого моралізування.
Одначе коли фройляйн Шполєнгауер не пощастило потрапити в лад моєму барабану відразу, вона повернулася до своєї колишньої, простолінійно-безглуздої, до того ж погано оплачуваної ролі, взяла себе в руки, що взагалі час від часу доводиться робити вчителькам, і промовила:
— Ти, звісно ж, — малий Оскар. Ми вже багато про тебе чули. Як же славно ти вмієш барабанити! Чи не так, діти? Адже наш Оскар — добрий барабанщик?
Діти зчинили ревище, матері щільніше збилися до гурту, а Шполєнгауерка тим часом опанувала себе цілком.
— А тепер, — перейшла вона на фальцет, — сховаймо барабана до класної шафи, він, мабуть, уже стомився й хоче спатки. А потім, після уроків, ти одержиш його назад.
Ще монотонно бурмочучи ці облудні слова, вона продемонструвала мені свої коротко обрізані вчительські нігтики, раз у раз намагаючись тими коротко обрізаними нігтиками схопити мого барабана, що, бачить Бог, і не стомився, і спати не хотів. Поки що я міцно тримав його, обхопивши руками, схованими в рукавах светра, обичайку в білих і червоних зубчиках. Спершу я поглядав на неї, потім, побачивши, що вона непохитно зберігає допотопний, стандартний образ учительки народної школи, подивився крізь неї і виявив усередині у фройляйн Шполєнгауер багато такого, чого вистачило б на три аморальні розділи, та, позаяк ішлося ж про мій барабан, виборсався з її внутрішнього життя й, пронизавши її поглядом поміж лопаток, помітив на шкірі, що непогано збереглася, чималу — завбільшки з гульден — родимку, порослу довгим волоссям.
Чи то вона відчула, що я бачу її наскрізь, чи то справа була в моєму голосі, яким я, не завдаючи шкоди їй самій, уже застережливо дряпнув праве скельце її окулярів, але фройляйн Шполєнгауер передумала вдаватися до грубої сили (кісточки на пальцях у неї тим часом уже побіліли, як крейда), та й дивитися крізь подряпані окуляри, либонь, теж не любила — через це по шкірі в неї пішов мороз, отож вона мерзлякувато зіщулилася, відпустила мого барабана й, мовивши тільки: «Але ж і злючка ти, Оскаре!» — кинула на матусю, яка й так не знала, куди сховати очі, докірливий погляд, а тоді облишила мені анітрохи не сонного барабана, крутнулася на своїх низеньких підборах, повернулася до кафедри, видобула з теки інші окуляри — вона в них, мабуть, читала, — рішуче зірвала з носа ті, що їх шкрябонув мій голос, як ото, бува, пошкрябають нігтем віконну шибку, напустила на себе такого вигляду, ніби я осквернив їй окуляри, посадила на ніс, відставивши вбік мізинця, інші, потому вся витяглась, аж усередині в неї щось хруснуло, і, знову сягнувши рукою до теки, оголосила:
