— Готово! — мовив старий, узяв Оскара, який не міг іти сам, на руки, поніс його і повів за собою з кладовища й решту, навіть молодих росіян з автоматами, — через повалений мур і танковою колією до візка, що його ми покинули на трамвайній колії, перегородженій танком.

Я дивився через плече назад, на заспенське кладовище, Марія несла клітку з хвилястим папугою, пан Файнґольд — реманент, Куртик не ніс нічого, обидва росіяни несли надто маленькі пілотки й надто великі автомати, а приморські сосни згиналися й корчились.

З піску — на асфальт. На обгорілому танку сидів Пришелепко Лео. Високо в небі — літаки, вони летіли в бік Гели, летіли з боку Гели. Пришелепко Лео намагався не забруднити своїх рукавичок об чорний Т-34.

Сонце разом зі своїми набучавілими хмаринками опускалося на Турмберґ — гору біля Сопота. Пришелепко Лео з'їхав із танка й стояв рівно, мов палиця.

Побачивши Лео, старий Гайландт пожвавішав:

— Ви лишень погляньте на нього! Тут світ перевертом іде, а Пришелепкові Лео хоч би хни — його ніщо не бере! — Він доброзичливо поплескав вільною рукою по чорному сурдуту, а панові Файнґольду пояснив: — Це — наш Пришелепко Лео. Тепер він хоче висловити нам співчуття й потиснути руку.

Так усе й сталося. Лео змахнув рукавичками, потім, велемовно розпатякуючи, як він зазвичай це робив, висловив усім співчуття, й запитав:

— А ви бачили Господа? Чи бачили ви Господа?

Господа ніхто не бачив. Марія, вже й не знаю навіщо, подарувала Лео клітку з хвилястим папугою.

Коли Лео ступив ближче до Оскара, якого старий Гайландт поклав на візок, обличчя в Пришелепка ніби розпалося, вітер підхопив його одяг, у ноги йому вселився танок.

— Господь! Господь! — кричав він, стрясаючи в повітрі кліткою з папугою. — Ви тільки погляньте на Господа — як він росте! Ви тільки погляньте — як він росте!

Зненацька його разом із кліткою підкинуло вгору, і він побіг, полетів, він пустився в танок, захитавсь, упав, десь дівся разом із пташкою, що кричала, він і сам обернувся на пташку, в нього виросли крила, він замахав ними й полетів у бік поливних полів. І крізь голоси обох автоматів до нас долинув його крик:

— Він росте! Він росте!

Той крик не урвався й тоді, коли обом молодим росіянинам довелося перезаряджати автомати.

— Він росте!

І навіть коли вже знов озвалися автомати, коли Оскар уже падав сходами без східців у чимдалі глибшу, невблаганну знемогу, я й далі чув голос птаха, голос ворона — то Лео проголошував світові:

— Він росте! Він росте! Він росте!

Минулої ночі мене навідали гарячкові сни. Усе в них нагадувало ті дні, коли сюди приходять мої друзі. Сни розминались один з одним на порозі і йшли собі, розповівши мені про те, про що сни вважають за потрібне розповісти: про якісь безглузді історії, де все раз у раз повторюється, про монологи, що їх, на жаль, не можна пропустити повз вуха, бо їх виголошують досить настирливо, розмахуючи руками, мов погані актори. За сніданком я спробував переказати ті історії своєму санітарові Бруно, проте мені однаково не пощастило їх позбутися, тому що я все позабував. Ні, Оскар таки не має хисту дивитися сни.

Поки Бруно прибирав посуд після сніданку, я ніби ненароком поцікавився в нього:

— Бруно, любесенький мій, а який у мене, власне, зріст?

Бруно поставив блюдце з варенням на філіжанку з-під кави й скрушно похитав головою:

— Ох, пане Мацерат, знову ви не їли варення!

Ну, ці докори мені вже не новина. Я чую їх після кожного сніданку. Адже Бруно приносить мені трішечки суничного варення щоранку, а я відразу накриваю його папером, газетою, яку згортаю дашком. Варення я не можу ні бачити, ні їсти, а тому спокійно, однак рішуче відкинув санітарів докір:

— Ти знаєш, Бруно, як я ставлюся до варення. Скажи краще, який у мене зріст.

Очі в Бруно — мов у тих восьминогах чудовиськ, що вже давно вимерли. Щоразу, коли йому треба про щось подумати, він спершу зводить цей свій доісторичний погляд до стелі і туди ж таки здебільшого й промовляє. Тож і сьогодні вранці він сказав до стелі:

— Але ж це — суничне варення!

І аж після тривалої паузи — адже я мовчав, а отже, чекав відповіді на своє запитання щодо Оскарового зросту — погляд Бруно повернувся зі стелі до кімнати, зачепився за залізні ґратки на моєму ліжку, і я почув, що на зріст я — один метр і двадцять один сантиметр.

— А чи не хочеш ти, Бруно мій любесенький, поміряти мене ще раз — просто так, задля годиться?

Бруно, не зводячи погляду з ґраток на моєму ліжку, дістав із задньої кишені на штанях складаного метра, рвучко, майже брутально відкинув з мене ковдру, натяг нічну сорочку, що закотилася до пупа, на мою голизну, розклав яскраво-жовтого метра, обламаного на поділці сто сімдесят сантиметрів, приклав його до мене, посунув, перевірив, руки в нього працювали впевнено, поглядом, однак, він перебував ще в періоді ящурів і нарешті, вдаючи, ніби зчитує результат, лишив метра лежати на мені.

— Так само один метр і двадцять один сантиметр!

І нащо тільки він, складаючи метра й прибирючи посуд після сніданку, зчиняє такий гармидер? Може, йому не до вподоби мій зріст?

Коли Бруно взяв тацю з рештками сніданку — суничне варення обурливо природного кольору, а поряд — жовтий, мов яєчний жовток, метр — і вийшов з кімнати, він уже з коридору ще раз припав оком до вічка в дверях (давнім, як світ, ставав я під тим поглядом) і нарешті лишив мене на самоті з моїм метром і двадцять одним сантиметром.

То он який, виходить, вигнався Оскар! Як на карлика, гнома, ліліпута, то, можна сказати, навіть аж надто гінкий. На якій висоті був проділ у моєї Розвіти, в Розвіти Раґуни? Який зріст пощастило зберегти собі моєму наставникові Бебрі, прямому нащадкові принца Євгенія? Тепер я міг би дивитися згори вниз навіть на Кіті й Фелікса. І це тоді, коли всі, кого я тут перелічив, колись із доброзичливою заздрістю поглядали згори вниз на Оскара, хто до двадцять першого року свого життя мав лише дев'яносто чотири сантиметри.

Й аж коли на кладовищі в Заспе, де ми ховали Мацерата, в потилицю мені вцілив камінець, я почав рости.

Оскар згадав про камінець. Отже, розповідь про події на кладовищі таки треба, либонь, доповнити.

Після того як я, граючись, збагнув, що запитання «пора чи не пора?» для мене вже відпало й лишилося тільки одне: «Пора, я мушу й хочу», — я скинув із себе барабана, пожбурив його разом із паличками в Мацератову яму, вирішив рости, одразу відчув у вухах нестерпний шум, який чимдалі дужчав, і вже потому мене вцілив у потилицю камінчик завбільшки з волоський горіх, що його запустив мій син Курт із силою, на яку тільки здатний хлопчик чотирьох з половиною років. І хоч той камінчик і не застав мене зненацька — я ж бо вже здогадувався, що мій синок готує мені якусь капость, — а проте я однаково звалився до свого барабана в Мацератову могилу. Старий Гайландт подав свою суху старечу руку й витяг мене з ями, одначе барабана й палички лишив там, унизу, а позаяк із мого носа вже добряче-таки юшила кров, то він поклав мене потилицею на залізне кайло. Невдовзі кров, як ми вже знаємо, текти перестала, зате ріст мій тривав успішно, хоч успіхи ці були такі незначні, що помітив їх лише Пришелепко Лео й ознаймив про них цілий світ — гучним криком, розмахуючи руками, мов птах крильми, й по-пташиному легковажно.

Ось що я хотів додати, хоч це доповнення, по суті, й зайве, бо рости я почав іще до того, як дістав камінцем по голові й упав у Мацератову яму. Одначе Марія й пан Файнґольд причину збільшення мого зросту від самого початку вбачали тільки в одному і називали це хворобою: удар камінцем у потилицю, падіння в яму. Марія відлупцювала Куртика ще на кладовищі. Мені було шкода малого, адже він, можливо, кинув того камінця задля мене ж таки, щоб допомогти мені, щоб пришвидшити мій ріст. Хлопчик, мабуть, хотів мати нарешті справжнього, дорослого батька чи бодай якусь заміну Мацератові. Адже батька в мені він ніколи не признавав і не шанував.