То пора мені чи не пора? Ось вони копають яму для Мацерата, ще одного твого гаданого батька. Як ти знаєш, більше гаданих батьків у тебе нема. То чого ж ти й досі жонглюєш оцими двома зеленими пляшками «пора» й «не пора»? У кого ще ти збираєшся питати? В отих калікуватих сосон, яким і самим не завадить замислитися про те саме?
Цієї миті на очі мені трапився тоненький чавунний хрест із ламкими кренделиками й поїденими іржею літерами: Матильда чи то Кункель, чи то Рункель. Потім я знайшов (то пора чи не пора?) в піску між будяками й узбережним вівсом (пора!) три чи чотири (не пора!) залізні віночки, які були з тарілку завбільшки, поржавілі й уже розсипались і які колись (пора!) зображували, мабуть, дубове або лаврове листя (а може, все ж таки не пора?), зважив їх у руці (ні, все ж таки пора!), прицілився (пора!), отой вершечок хреста, що стирчав (чи не пора?), завтовшки був (пора!) сантиметрів чотири (ні!), я відійшов на два метри (пора!) й кинув (ні!) неподалік (то все ж таки: пора?), залізний хрест стояв дуже криво (пора!), Матильда Кункель чи то Матильда Рункель (пора, Кункель, пора, Кункель!)? Я кидав це вже вшосте, а всього дозволив собі сім разів, і шість із них вийшло «не пора», і тоді я запустив віночка всьоме (пора!), накинув його на хрест (пора!) й увінчав Матильду віночком (пора!) — лаври для фройляйн Кункель. «То пора мені?» — спитав я в молодиці Рункель. «Пора» — відповіла Матильда. Померла вона дуже рано, мавши двадцять сім років, а народилася в шістдесят восьмому. А мені йшов двадцять перший, коли за сьомим разом таки пощастило накинути віночка, коли оте «то пора мені чи не пора» я скоротив і дістав підтверджене, увінчане віночком, цілком певне, вигране «пора!».
І коли Оскар з новим «пора!» на язиці й «пора!» в серці поквапився назад до гробокопів, хвилястий папуга гучно скрикнув, і з нього полетіло жовто-блакитне пір'ячко — Куртик у нього таки вцілив. Я спитав сам себе: а що ж не давало спокою моєму синові, що змусило його так довго жбурляти у хвилястого папугу, поки цей останній камінчик дав йому відповідь?
Вони підсунули того ящика з Мацератом до ями завглибшки десь метр двадцять. Старий Гайландт поспішав, одначе мусив зачекати, поки Марія ще прокаже католицьку молитву. Пан Файнґольд тримав циліндра біля грудей, а поглядом був у Галичині. Тепер і Куртик підійшов ближче. Видко, після того, як йому пощастило вцілити, він ухвалив якесь рішення й тепер з тих чи тих міркувань, але так само рішуче, як і Оскар, ступив ближче до могили.
Ця непевність діймала мене до живого. Чи ж це таки мій син щойно ухвалив рішення на користь чогось чи проти чогось? Чи ж вирішив він нарешті визнавати й любити в мені справжнього і єдиного свого батька? Може, бодай тепер, хоч і надто пізно, він надумав узяти до рук бляшаного барабана? Чи, може, його рішення означає: смерть моєму гаданому батькові Оскару, який партійним значком убив мого гаданого батька Мацерата лише через те, що ситий був цими батьками по саму зав'язку? Може, й він не вміє засвідчити свою дитячу приязнь, таку бажану між батьками й синами, інакше, ніж через убивство?
Тієї хвилини, коли старий Гайландт радше зіпхнув, ніж опустив у яму ящика з Мацератом і партійним значком у того в трахеї, з повним магазином куль із російського автомата в Мацератовому череві, Оскар зізнався собі, що занапастив Мацерата вмисне, бо той, зважаючи на все, був йому батьком не лише гаданим, а й справжнім; а ще Оскар убив його через те, що йому, Оскарові, остогидло ціле життя тягати за собою якогось батька.
І це неправда, що, коли я підхопив з бетонної підлоги ту цукерку, шпилька на ній була вже розстебнута. Розстебнулася вона аж у моїй стиснутій долоні. І я передав ту відстовбурчену, колючу цукерку, яка за все чіплялася, Мацератові, щоб той орден знайшли в нього, щоб партію поклав собі на язик він, щоб удавився він — партією, мною, своїм сином. Бо колись цьому мав таки настати край!
Старий Гайландт почав закидати яму. Куртик йому допомагав — невміло, проте старанно. Я Мацерата не любив ніколи. Іноді він подобався мені. Він дбав про мене швидше як кухар, ніж як батько. А кухар з нього був непоганий. І коли тепер мені Мацерата часом і бракує, то все це через його кьоніґзберзькі фрикадельки, свинячі нирки з кислою підливою, короп із редискою й вершками, через такі його страви, як вугровий суп із зеленню, вуджена корейка з квашеною капустою й ота незабутня печеня щонеділі, яку я й досі ще відчуваю на язиці й між зубами. Йому, хто обертав почуття на супи, ми забули покласти з собою на той світ ополоника. Забули покласти йому в труну колоду скатних карт. Куховарив він краще, ніж грав у скат. Але від Яна Бронського він грав усе ж таки краще й майже так само добре, як моя бідолашна матуся. У цьому було його багатство, в цьому була його трагедія. А Марію я так ніколи йому й не пробачив, хоча ставився він до неї непогано, ніколи не бив, і коли вона ні з сього ні з того заводила сварку, то здебільшого поступався. І мене він не передав до рук міністерства охорони здоров'я, а того листа підписав аж тоді, як пошту вже ніхто не розносив. Коли я при світлі від електричних лампочок з'явився на білий світ, він визначив мені шлях — торгівлю. Щоб не стояти за прилавком, Оскар узяв до рук барабанні палички й понад сімнадцять років так і простояв з ними за доброю сотнею бляшаних барабанів, пофарбованих білим і червоним лаком. Тепер Мацерат стояти вже не міг, він лежав. Старий Гайландт прикидав його землею, покурюючи Мацератові сигарети «Дербі». Тепер крамницю мав би перебрати на себе Оскар. Але її тим часом перебрав на себе пан Файнґольд зі своєю численною невидимою родиною. Решта дісталася мені: Марія, Куртик і відповідальність за них обох.
Марія плакала й усе ще молилася — щиро й по-католицькому. Пан Файнґольд витав у Галичині або розв'язував хитромудрі арифметичні задачі. Куртик, хоч і стомився, без упину працював лопатою. Двоє молодих росіян сиділи на кладовищенському мурі й про щось гомоніли. Гайландт методично й похмуро кидав пісок заспенського кладовища на дошки від ящиків з-під маргарину. Оскар ще встиг прочитати три літери від слова «Вітелло», тоді скинув із шиї свою бляшанку, але вже не промовив: «То пора мені чи не пора?», а сказав: «Так тому й бути!» — і кинув барабана туди, де на труні вже лежало достатньо піску для того, щоб барабан не дуже загуркотів. Палички полетіли вслід за барабаном і лишилися стриміти в піску. Це був барабан періоду трясунів. Із запасів фронтового театру. То Бебра надарував мені тих бляшанок. Цікаво, що б сказав наставник про мій вчинок тепер? На цій бляшанці барабанив Ісус і отой здоровенний росіянин із грубою, наче покопаною, шкірою. Більше нічого такого з бляшанкою не сталося. Та коли на неї впав перший пісок, вона подала голос. Після другої лопати піску вона теж не змовчала. Але після третьої вона вже не видала жодного звуку, тільки ще виставила напоказ краєчок білого лаку, поки пісок зрівняв і це місце з рештою піску, якого щораз прибувало й прибувало, щораз більшало й більшало, купа піску на моєму барабані чимдалі вищала, росла, і я теж почав рости, й це далося взнаки тим, що з носа в мене почала юшити кров.
Першим кров помітив Куртик.
— Тече, тече! — закричав він і своїм криком повернув пана Файнґольда з Галичини, відірвав Марію від молитви й навіть змусив обох молодих росіян, що так само сиділи на мурі й гомоніли собі, поглядаючи в бік Брьозена, хутко й злякано зиркнути на нас.
Старий Гайландт стромив лопату в пісок, узяв кайло й приклав ту синювато-чорну залізяку мені до потилиці. Холод подіяв. Кров текла вже не так. Гайландт знову взявся за лопату, піску біля ями лишалося небагато, а невдовзі й кров у мене текти перестала. Але ріст мій не припинився, він віддававсь усередині в мене якимсь скреготом, шумом і потріскуванням.
Коли старий Гайландт упорався з могилою, він висмикнув з однієї із сусідніх могилок трухлявого дерев'яного хреста без напису й увіткнув його в наш свіжий горбик — десь так між Мацератовою головою й моїм похованим барабаном.
