Мацерата Оскар так уже й не побачив, бо коли труну поставили на візок удови Ґреф, то віко з дошок від ящиків з-під маргарину «Вітелло» було вже прибите, хоч за життя Мацерат не лише не їв маргарину, а навіть гребував на ньому що-небудь готувати.
Марія попросила пана Файнґольда піти з нами, позаяк боялася російських солдатів на вулицях. Файнґольд, що сидів по-турецькому на прилавку і їв ложечкою з паперової склянки штучний мед, спершу був завагався — зі страху, що дружина його приревнує, — але потім Люба, мабуть, таки дозволила йому піти з нами, бо він з'їхав з прилавка, мед віддав мені, я передав його далі Куртикові, який і вилизав склянку до решти. Тим часом Марія допомогла панові Файнґольду вдягти довге чорне пальто на сірому кролячому хутрі. Перше ніж замкнути крамницю й наказати дружині нікому не відчиняти, він накинув на голову циліндра, який був на нього замалий і якого Мацерат колись надівав на всілякі похорони та весілля.
Тягти візка аж на Міське кладовище старий Гайландт відмовився. Сказав, що йому ніколи, треба ось підбивати чоботи. На Макс-Гальбе-плац, де все ще курилися руїни, він повернув ліворуч, на Брьозенервеґ, і я здогадався, що старий тримає курс на Заспе. Росіяни сиділи перед будинками на благенькому лютневому сонці, сортували наручні та кишенькові годинники, чистили піском срібні ложечки, натягали на голову ліфчики, щоб зігріти вуха, і вправлялись у фігурній їзді на велосипедах: на свій тренувальний майданчик вони позносили картини, високі годинники, ванни, радіоприймачі, вішаки для одягу, виписували між ними вісімки, всілякі змійки, спіралі, спритно обминали такі речі, як дитячі візки та люстри, що їх хтось викидав із вікон, і як нагороду за свою майстерність діставали оплески. Коли під'їздили ми, солдати на кілька секунд розважатися припиняли. Декотрі з них, що понацуплювали поверх форми жіночу білизну, допомагали нам підпихати візка й ТЯГАЙСЯ руками до Марії, однак пан файнґольд, який розмовляв по-російському й мав при собі посвідку, ставив їх на місце. А один у жіночому капелюшку навіть подарував нам клітку з живим хвилястим папугою на сідалі. Куртикові, що біг підтюпцем за візком, одразу скортіло повискубувати в пташки строкате пір'ячко й порвати його. Марія не зважилася відмовитись від подарунка, підняла клітку вище, щоб Куртик її не дістав, і поставила до мене на візок. Оскар, якому папуга видався аж надто пістрявим, переставив клітку на збільшений ящик з-під маргарину, де тепер лежав Мацерат. Я сидів аж на задку возика, звісивши ноги, й дивився в обличчя пана Файнґольда — зморшкувате обличчя, на якому проступав то задумливий, то похмурий вираз, аж складалося враження, ніби пан Файнґольд тужиться розв'язати якусь складну задачку, а вона в нього ніяк не виходить.
Я трохи побарабанив на своїй бляшанці, побарабанив весело, щоб розвіяти похмурі думки в пана Файнґольда. Але зморшки в нього не розгладжувались, він дивився хтозна й куди — може, в далеку Галичину, а барабана мого так і не побачив. І тоді Оскар облишив свої марні спроби, і тепер було чути лише, як порипують колеса від возика та схлипує Марія.
«Яка м'яка зима!» — подумав я, коли ми проминули останні будинки Ланґфура, і навіть поглянув на хвилястого папугу, що настовбурчив пір'ячко у промінні післяобіднього сонця, яке висіло над аеродромом.
Перед аеродромом стояла охорона, дорога на Брьозен була закрита. Якийсь офіцер звернувся до пана Файнґольда, що, розмовляючи, тримав циліндра на розчепірених пальцях, і його ріденький рудуватий чубчик куйовдив вітрець. Нарешті офіцер коротко, мовби перевіряючи, постукав по ящику з Мацератом, подражнив пальцем папугу й пропустив нашу процесію, однак приставив до неї двох хлопців років по шістнадцять, не більше, в надто малих пілотках і з надто великими автоматами — хлопці мали нас чи то охороняти, чи то супроводжувати.
Старий Гайландт тяг візка, жодного разу не озирнувшись. До того ж він ще й примудрявся, навіть не спиняючись, прикурювати однією рукою сигарети. У небі гули літаки. Їхні мотори було чути так виразно через те, що стояв чи то кінець лютого, чи то початок березня. Тільки навколо сонечка плавали, помалу танучи, кілька хмаринок. Одні бомбардувальники тримали курс на півострів Гела, інші поверталися звідти — там усе ще змагалися рештки Другої армії.
На мене ця погода й гудіння літаків навіяли смуток. Бо ніщо так не наскучує, ніщо так не навіває нудьги, як безхмарне березневе небо, де то наростає, то завмирає гудіння літаків. Як на те, обидва молоденькі росіянини всю дорогу марно силкувалися крокувати в ногу.
Поки наш візок трясся спершу бруківкою, а потім асфальтом з вибоями, кілька дошок у нашвидкуруч збитій труні, мабуть, відійшли, до того ж їхали ми проти вітру, в кожному разі від мертвого Мацерата пішов важкий дух, і Оскар був радий, коли ми нарешті дісталися до кладовища в Заспе.
Вибратися нагору, аж до кутої огорожі, нам не пощастило, бо перед самісіньким кладовищем посеред дороги стояв обгорілий танк Т-34. Решта танків, що поспішали в бік Нойфарвасера, мусили його об'їздити, обабіч дороги вони позалишали після себе в піску колії та ще й повалили частину кладовищенського муру. Файнґольд попросив старого Гайландта взятися ззаду, і вони понесли труну, що посередині трохи прогиналась, спершу танковою колією, потім, напружуючись, через уламки кладовищенського муру й далі, докладаючи всіх сил, між поперекошуваними, ось-ось ладними впасти або вже поваленими надгробками. Старий Гайландт жадібно смоктав сигарету, пахкаючи димом у ноги труни. Я ніс клітку з хвилястим папугою на сідалі. Марія тягла за собою дві лопати. Куртик ніс кайло, правильніше сказати, розмахував ним навколо себе, а на кладовищі заходився цюкати по сірому граніті, наражаючи себе на небезпеку, поки Марія забрала в нього те кайло, щоб допомогти обом чоловікам копати яму — адже вона була жінка дебела.
«Добре ще, що земля тут піщана й не промерзла», — подумав я і вирішив відшукати за муром з північного боку кладовища місце Яна Бронського. Воно мало бути десь тут або трохи далі. Знайти його з точністю я вже не міг, бо за ті зими, весни, літа й осені, що кілька разів змінювали одне одного, колись по-зрадницькому свіжа побілка посіріла й пооблуплювалась — як і весь мур навколо кладовища.
Крізь ґратчасту хвіртку з другого боку кладовища я повернувся назад, звів погляд на верхівки калікуватих сосон і, щоб у голову не лізло чортибатьказна-що, подумав: «Ну ось, тепер вони загребуть і Мацерата». Я ще спробував знайти в цьому який-небудь сенс і знайшов його почасти в тому, що тут, у тій самій піщаній землі, тепер лежатимуть два любителі пограти в скат — Бронський і Мацерат, хай навіть без бідолашної моєї матусі.
Будь-який похорон неминуче навіює спогади про інші похорони…
Піщана земля не піддавалася, тут, либонь, потрібні були гробокопи вправніші. Марія стала перепочити, сперлася, важко дихаючи, на кайло і знов заплакала, коли побачила, як Куртик, відійшовши на чималу відстань, жбурляє камінцями в клітку з папугою. Поцілити йому ніяк не щастило, він кидав далі, ніж треба було. Марія плакала гірко й щиро, бо втратила Мацерата, бо бачила в Мацераті щось таке, що в ньому, як на мене, навряд чи й було, що в її спогадах навік лишиться, однак, виразним і дорогим. Пан Файнґольд заходився її втішати, скориставшись цією нагодою, щоб також перепочити, бо копати йому вже набридло. А старий Гайландт, здавалося, не яму копав, а золото шукав — так розмірено він працював лопатою, викидаючи пісок через плече, і навіть димом пахкав через рівні проміжки часу. Обидва молоді росіянини сиділи трохи збоку на кладовищенському мурі й про щось розбалакували проти вітру. Та ще оті літаки й сонце, Що робилося чимдалі стиглішим.
Вони вже викопали яму з метр завглибшки, а Оскар так само знічев'я, безпорадно стояв між старими гранітними надгробками, між калікуватими соснами, між Мацератовою вдовою й Куртиком, що жбурляв камінцями в папугу.
То пора мені чи не пора? Тобі, Оскаре, вже пішов двадцять перший рік. То пора тобі чи не пора? Ти — сирота. Виходить, пора. Відколи померла твоя бідолашна матуся, ти став напівсиротою. Ти мав зважитися ще тоді. Потім вони поклали в сиру землю твого гаданого батька Яна Бронського. Ти став гаданим круглим сиротою і стояв тут, на цьому піску, що зветься Заспе, й тримав у руці трохи позеленілу патронну гільзу. Йшов дощ, і саме заходив на посадку «Юнкерс-52». Хіба вже тоді не вчувалося виразно — якщо не в шурхоті дощу, то в гуркоті транспортного літака, що заходив на посадку, оте: «То пора мені чи не пора?» Ти казав собі, що то лише шумить дощ, а то — гуркоче мотор, у таких монотонних звуках може причутися, мовляв, будь-що. Ти хотів почути це ще виразніше, а не лише як здогад.
