Як послухати їх, то виходить, що історія завершилася. Жодного «Далі буде…» очікувати не варто. Або лишається сподіватися, що коли вже не політиці, яка й так усі функції вирішувати переклала на економіку, то принаймні літературі спаде на думку щось таке, що похитне новітній догматизм.

Але як могла б обернутися така руйнівна творчість своєрідним літературним динамітом? Чи було б у запасі досить часу для того, щоб дочекатися, поки спрацює механізм уповільненого запалювання? Чи слід сподіватися на книжку, в якій пропонує вихід такий дефіцитний товар, як майбутнє? Чи не складається вже нині ситуація радше так, що література мусить відходити на «заслужений відпочинок», а молодим авторам у найкращому разі залишається Інтернет як майданчик для забав? Промислове затишшя, якому послужливе слово «комунікації» створює певну ауру, поглиблюється. Будь-який запас часу розплановано аж до колапсу, що межує з людськими можливостями. Культурно-підприємча водоверть засмоктує в себе весь західний світ. Що робити?

Мені з моєю безбожністю не лишається нічого іншого, як схиляти коліна перед кожним святим, що й досі ладен підставляти своє плече і котити перед собою важенні брили. Тож я благаю: святий Сізіфе, з ласки Камю вшанований Нобелівською премією, прошу тебе, подбай про те, щоб камінь не зоставався лежати вгорі, щоб ми котили його далі, щоб ми, як і ти, були щасливі зі своїм каменем і щоб розповідь про наше тяжке життя-буття не мала кінця-краю.

Чи ж почує хто-небудь мої тяжкі зітхання? Чи, може, спершу треба, як тепер зринають чутки, вивести нову, клоновану людину, щоб вона була здатна продовжувати людську історію?

Відтак я повертаюся до початку свого виступу й ще раз розгортаю роман «Пацючиха», у п'ятому розділі якого в умовному способі можна прочитати роздуми про присудження Нобелівської премії лабораторному пацюку, одній з мільйонів піддослідних тварин на службі в науки. І мені одразу стає очевидно, як мало всі увінчані преміями досягнення прислужилися тому, щоб позбавити людство його великого лиха — голоду. Хоча кожне, хто має чим заплатити, може придбати собі нові нирки. Можна пересадити й серце. Ми без дротів телефонуємо в усі куточки світу. Довкола нас турботливо кружляють супутники й космічні станції. З використанням увінчаних преміями наукових відкриттів придумано й удосконалено такі системи озброєнь, за допомогою яких їхні власники можуть стократ захистити себе від смерти. Просто дивовижно, але все, на що тільки здатна людська голова, має застосування. Не можна дати раду лише голоду. Він навіть зростає. На путівцях усього світу бачимо біженців; їх супроводжує голод. І жодна політична воля вкупі з науковими знаннями не зважується покласти край чимдалі більшим злидням.

1973 року, саме тоді, коли в Чилі, за діяльної згоди США, набирав розмаху терор, перед Організацією Об'єднаних Націй уперше промовляв з нагоди свого вступу на пост німецький канцлер Віллі Брандт. Він говорив про всесвітнє зубожіння. Його вигук «Голод — це також війна!» пролунав так переконливо, що в залі вибухнули оплески.

Я був там і чув ту промову. У той час я писав свій роман «Камбала», де йдеться про першооснови людського існування, про харчі, одне слово, про нестачу й надлишок, про тих, хто об'їдається, й про численних злидарів, про насолоду від переситу й про хлібні крихти зі столу багатих.

Ця тема в нас була й лишається. З одного боку — чимдалі більші багатства, з другого — бідність, що чимдалі швидше зростає. І хай там як багаті Північ і Захід намагаються відгородитись у прагненні до безпеки й обернутися на фортецю супроти бідного Півдня, потоки біженців однаково докотяться й до них, натиску голодних не витримають жодні брами.

Про це можна буде розповісти в майбутньому. Зрештою, наш спільний роман повинен мати продовження. І навіть якщо колись уже ніхто нічого не писатиме чи не зможе писати й друкувати, коли книжки як засіб виживання зникнуть, зостануться оповідачі, котрі підтримуватимуть у нас життя, вдихаючи його з вуст у вухо, по-новому переказуючи давні історії — гучно й тихенько, поквапно й неспішно, часом ледве стримуючись, щоб не засміятися, а часом — щоб не заплакати.

Ваші Величності, Ваша королівська восокосте, вельмишановні лауреати, дорогі гості!

Це було досить давно. У середині вересня 1946 року неподалік від Стокгольма, а саме в Сиґтуні, зібралася «Група-47» — німецькомовні письменники, що об'єдналися по завершенні Другої світової війни чи, краще сказати, що відгукнулися на запрошення письменника Ганса Вернера Ріхтера. Відтоді він щоразу запрошував молодих авторів на щорічні зустрічі. Так усередині п'ятдесятих років до них приєднавсь і я. Так і я опинився в Швеції, коли Густав Корлен запросив нас від імени Стокгольмського університету. То було жваве, з літературного погляду гаряче зібрання. Ми читали свої рукописи. Були серед нас і шведські письменники. Скидалося на те, що розірвану нитку між двома літературами можна буде знову зв'язати.

Тому нині я — на згадку про ту зустріч у Сіґтуні — хотів би з вдячністю згадати свого літературного наставника Ганса Вернера Ріхтера, який 1993 року в похилому віці помер. Мене, молодого автора, що дбав лише про себе, він учив толерантности, саме в нього я вчився уважно слухати; індивідуалістові, ким я був, він прищеплював колективізм. Він спонукав мене в письменникові давати слово й громадянинові, і то не лише під час передвиборчих кампаній.

Тоді, в Сиґтуні, я читав колегам уривки з рукопису своєї німецької трагедії «Плебеї на репетиції бунту». Ще й сьогодні я чую відлуння дискусії, яку викликали мої войовничі діалоги.

Усе те відбувалося в гостинній країні, у колі шведських друзів, що дослухалися словесних сутичок між німецькомовними гостями, либонь, із певним подивом. І позаяк я свідомий того, що виявлена мені сьогодні честь стосується й мого літературного наставника та німецькомовної літератури, то я підношу цей келих на згадку про Ганса Вернера Ріхтера, а також із дружнім вітанням Густаву Корлену… До речі, в Сиґтуні у перервах між літературними суперечками я збирав чудові гриби, з-поміж них і боровики, які по-шведському називаються «Карл Йоганссвамп».

Із «Les Prix Nobel», 1999 р.

Австрійський прозаїк Герман Брох, років із сімдесят тому, прочитавши — ще в рукопису — роман молодшого колеги, Еліаса Канетті, під назвою «Засліплення», сказав про його персонажів: «Але ж це вже не справжні люди». А Канетті йому відповів: «Це фігури…» і додав: «Люди і фігури — не одне й те ж… Роман як літературний жанр починається з фігур. Першим романом був «Дон Кіхот». Що ви думаєте про його головного героя? Не видається він вам вірогідним саме тому, що є винятком?»

Так він сказав Германові Броху, а ось що ще записав з цього приводу для самого себе: «Якось мені вклалося в голову, що світ більше не варто змальовувати так, як це робилося в старих романах, позаяк світ розпався».

Причому Канетті аж ніяк не вважав за «старі романи» ні твори Гоголя, ні навіть твори Сервантеса. Адже вирішальним, на його думку, був зовсім не час написання книги, бо від часу геть не залежний характер авторського світосприймання: до прикладу, вміння того ж таки Гоголя через зміщення образу осягати і відтворювати невиправно зміщений світ імператорського Петербурга…

Саме тому й роман «Засліплення» — це ніщо інше, як царство тіней, царство маній, царство вигадок: адже Канетті зумисне відтворював не саму дійсність, а суто її відображення у свідомості «засліплених» фігур. Відклавши вбік колишні, до болю звичні соціально-психологічні «лекала», він вдався до «екстрагування» або, якщо хочете, створення таких собі «квінтесенцій» людського єства. І тут-таки, само собою зрозуміло, безсоромно перебільшував. Але ж перебільшує і спеціально з подібною метою створений Ловенгуком мікроскоп…