Аж тепер, коли Герберта відірвали від тієї глухої до кохання різьбленої дровиняки, входить Бруно, мій санітар, і вся його схожа на грушу голова — саме втілення відчаю. Він обережно забирає з барабана мої кулаки, чіпляє ту бляшанку на лівий стояк у ногах мого залізного ліжка, поправляє на мені ковдру.

— Але ж пане Мацерат, — застерігає він мене, — якщо ви так гучно гупатимете в барабан, то десь іще почують, що тут гупають у барабан аж надто гучно. Чи не бажаєте ви зробити перерву чи хоч би барабанити трохи тихіше?

Що ж, Бруно, я спробую продиктувати своїй бляшанці ще один, уже тихіший розділ, хоч саме ця тема ревіла б ревом зголоднілого оркестру.

Був собі колись один музикант, звали його Майн, і він чудесно грав на трубі. Мешкав той Майн на п'ятому поверсі будинку з помешканнями на винайм, під дахом, тримав чотирьох кішок, одну з яких звали Бісмарк, і від рання до смеркання прикладався до пляшки з ялівцівкою. І випивав він доти, доки біда змусила його прохмелитися.

Нині Оскар ще не годен по-справжньому повірити в передвістку. А тим часом уже й тоді багато що віщувало біду, яка натягала щораз більші чоботи, й у щораз більших чоботях простувало чимдалі розгонистішою ходою з наміром рознести біду по всіх усюдах. І саме в цей час помирає мій товариш Герберт Тручинський, помирає від рани в грудях, якої йому завдала одна дерев'яна бабера. А ось сама бабера не помирає, ні. Її опечатують і переносять до музейного запасника — буцімто на реставрацію. Одначе біду до запасника не сховаєш. Разом зі стічними водами біда потрапляє до каналізації, проникає в газогінні труби, приходить у кожен дім, і ніхто з тих, хто ставить каструлю на синювате полум'я, навіть не здогадується, що супчик його вариться на біді.

Коли Герберта ховали на Аанґфурському кладовищі, я вдруге побачив Пришелепка Лео, з яким познайомився на кладовищі у Брентау. І всім нам — матінці Тручинській, Густі, Фріцові й Марії Тручинській, гладкій пані Катер, старому Гайландту, який на свята різав для матінки Тручинської Фріцових кролів, моєму гаданому батькові Мацерату, що великодушно, намагаючись якомога виставити це напоказ, узяв на себе добру половину похоронних витрат, а також Янові Бронському (цей Герберта навряд чи й знав, а прийшов тільки задля того, щоб на нейтральній кладовищенській території побачитися з Мацератом, а може, й зі мною), — всім нам Пришелепко Лео, пускаючи слину й подаючи тремтячу руку в білій, укритій пліснявою рукавичці, плутано висловлював співчуття, в якому важко було відрізнити радість від горя.

Та коли рукавичка Пришелепка Лео трепетно пурхнула до музиканта Майна, який прийшов наполовину в цивільному, наполовину у формі штурмовика, явилася ще одна передвістка майбутньої біди.

Злиняла рукавичка скинулася вгору й попливла над могилами, потягнувши за собою Лео. Пролунав його крик, одначе те, що уривками слів зависало на кладовищенських кущах, було аж ніяк не співчуття.

Від трубача Майна ніхто не відступав. І все ж у гурті тих, хто прийшов на похорон, цей чоловік, якого впізнав і вшанував своєю увагою Лео Пришелепко, стояв осібно, знічено вовтузячись зі своєю трубою, яку приніс із собою вмисне і на якій так чудесно вигравав перед цим над Гербертовою могилою. Атож, просто-таки чудесно, бо Майн заздалегідь хильнув ялівцівки, чого вже давно не робив, бо смерть однолітка Герберта взяла його глибоко за душу, тоді як мене й мого барабана ця смерть змусила замовкнути.

Був собі колись один музикант, звали його Майн, і він чудесно грав на трубі. Мешкав той Майн на п'ятому поверсі будинку з помешканнями на винайм, під дахом, тримав чотирьох кішок, одну з яких звали Бісмарк, і від рання до смеркання прикладався до пляшки з ялівцівкою, аж поки — якщо не помиляюся, наприкінці тридцять шостого чи на початку тридцять сьомого року — вступив до оркестру при кінному загоні штурмовиків і там, уже як трубач, почав трубити хоч і грамотніше, проте вже не так чудесно, бо, нацупивши на себе шкіряні рейтузи, мусив зректися ялівцівки й дудіти в свою бляшанку тільки на тверезу голову й то гучно.

І коли в штурмовика Майна помер товариш його юности Герберт Тручинський, з яким вони у двадцяті роки входили спершу до комуністичної молодіжної групи, а згодом платили членські внески «Червоним соколам», коли Герберта опускали в могилу, Майн схопивсь і за трубу, й за пляшку з ялівцівкою воднораз.

Бо грати він хотів чудесно, а не тверезо, бо, навіть сидячи верхи на гнідому, не втратив музичного слуху, а тому, вже на кладовищі, хильнув іще ковток і, навіть граючи, не скидав із себе цивільного плаща, накинутого поверх уніформи, хоч спершу мав намір трубити на кладовищенській землі в коричневому мундирі, що-правда, простоволосий.

Був собі один штурмовик, який у плащі, накинутому поверх уніформи штурмовика-кіннотника, просто чудесно й просвітлено — після ялівцівки — трубив над могилою товариша юности. І коли отой Пришелепко Лео, яких можна побачити на кожному кладовищі, побажав висловити нам співчуття, кожне з нас те співчуття й вислухало. Потиснути білу рукавичку не випало лише штурмовикові, бо Лео штурмовика впізнав, злякався й, гучно скрикнувши, не вшанував його ні рукавичкою, ні співчуттям. І тоді штурмовик, не почувши співчуття, рушив з холодною трубою додому, де в помешканні під дахом і застав чотирьох своїх кішок.

Був собі один штурмовик, і звали його Майн. Ще відколи він щодня пив ялівцівку й чудесно грав на трубі, вдома у нього жили чотири кішки, й одну з них звали Бісмарк. Одного дня штурмовик Майн повернувся з похорону свого товариша юности Герберта Тручинського, знов уже тверезий і зажурений, бо йому хтось там не схотів висловити співчуття, і в помешканні з чотирма кішками йому стало на душі дуже самотньо. Кішки терлись об його кавалерійські чоботи, і Майн поклав їм на клапоть старої газети цілу гору оселедцевих голів. І кішки забули про його чоботи. Того дня в помешканні як ніколи пахло кішками, що, власне, були зовсім не кішки, а всі чотири — коти, одного з котрих звали Бісмарк, і ходив він у чорній шкурці на білих лапках. Але вдома у Майна ялівцівки, як на те, не було. І через це кішками — чи то пак котами — в помешканні пахло чимдалі дужче. Майн, либонь, міг би збігати по пляшечку й до нашої бакалійної крамниці — якби ж то він не жив на самісінькому п'ятому поверсі, аж під дахом. А сходів він боявсь, і боявся сусідів, перед якими досить частенько присягався, що жодна краплиночка ялівцівки вже не скропить його музикальних губів, що в нього почалося нове, тверезе-тверезісіньке життя, що відтепер для нього понад усе — лад, а не хмільні втіхи розбещеної і змарнованої юности.

Був собі чоловік, і звали його Майн. І ось одного дня в помешканні під дахом на душі йому стало дуже самотньо з чотирма котами, з яких одного звали Бісмарк, і котячий запах здався йому геть нестерпним, через те що вранці з цим чоловіком сталася прикра пригода, а ще через те, що вдома не знайшлося анітрохи ялівцівки. А позаяк та вранішня пригода й спрага діймали його чимдалі глибше і котячий запах через це давався взнаки чимдалі дужче, Майн, за фахом музикант і член духового оркестру в загоні штурмовиків-кіннотників, схопив коцюбку, що стояла під холодною грубою, і лупцював нею котів поти, поки йому нарешті здалося, що всі чотири, зокрема й той, котрий звався Бісмарк, уже пустилися духу, хоч котячий запах у помешканні й не став не таким різким.

Був собі один годинникар, і звали його Лаубшад, і жив він на другому поверсі у нашому будинку, в двокімнатному помешканні, вікна якого виходили у двір. Годинникар Лаубшад дружини не мав, він був членом націонал-соціалістської доброчинної спілки, а також товариства захисту тварин. Лаубшад мав добре серце й допомагав стати на ноги всім стомленим людям, хворим тваринам і зламаним годинникам. Якось пополудні, коли годинникар задумливо сидів край вікна, згадуючи про похорон одного із сусідів уранці, в око йому впав музикант Майн, що мешкав на п'ятому поверсі цього самого будинку; музикант саме виніс надвір щось у мішку з-під картоплі, і знизу мішок був мокрий, з нього навіть текло, — виніс і вкинув до одного з двох ящиків на сміття. Але той ящик був уже на три чверті заповнений, і музикантові ледве пощастило закрити його.