Були собі чотири коти, і одного з них звали Бісмарк. Господарем у тих котів був музикант на ім'я Майн. Коти були некастровані, й від них різко, просто нестерпно пахло, отож одного дня, коли музикантові той запах з особливих причин став особливо нестерпним, він узяв та й повбивав коцюбкою всіх чотирьох котів, повкидав їх до мішка з-під картоплі, зніс мішка сходами з п'ятого поверху вниз і поспішив якомога швидше запхати до сміттєвого ящика у дворі біля поперечини, на якій вибивали килими, бо мішковина була ріденька, і мішок уже на третьому поверсі почав протікати. А позаяк ящик уже й так був досить повненький, то музикантові довелося втрамбувати сміття своїм мішком, щоб закрити накривку. Та не встиг він вийти з двору на вулицю — адже повертатися до помешкання, пропахле котами, хоч уже й без котів, йому не хотілось, — як утрамбоване сміття почало розпрямлятися, підняло мішка, а разом з мішком і накривку на ящику.
Був собі один музикант, який повбивав чотирьох своїх котів, запхав їх до ящика на сміття й пішов з дому навідати друзів.
Був собі один годинникар, який задумливо сидів край вікна і спостерігав, як музикант Майн запхав до ящика на сміття щось у мішку з-під картоплі й пішов із двору, але невдовзі потому накривка на ящику зі сміттям почала підійматись і помалу підіймалася дедалі вище й вище.
Були собі чотири коти, і одного особливого дня — вони пахли тоді особливо різко — їх повбивали, повкидали до мішка з-під картоплі, а мішка запхали до ящика зі сміттям. Але коти, одного з яких звали Бісмарк, були ще не зовсім мертві — вони, як і всі коти, виявилися живучими. Отож вони заворушилися в мішку, внаслідок чого накривка на ящику зі сміттям піднялась, і годинникар Лаубшад, що й далі в задумі сидів край вікна, мимоволі запитав себе: «А вгадай, що в тому мішку, якого музикант Майн запхав до ящика зі сміттям?»
Був собі один годинникар, і він не міг спокійно дивитись, як у ящику зі сміттям щось ворушиться. Отож вийшов годинникар зі свого помешкання на другому поверсі, попростував у двір, підняв накривку на ящику зі сміттям і дістав мішка з чотирма побитими, але ще живими котами, щоб їх виходити. Проте вже вночі коти повмирали у нього на руках, і йому не лишилося нічого іншого, як звернутися зі скаргою до товариства захисту тварин, членом якого він був, а на додачу ще й повідомити керівництву місцевої партійної групи про знущання над тваринами, яке завдає шкоди партійній репутації.
Був собі один штурмовик, який убив чотирьох котів, а позаяк коти поздихали не зовсім, то вони його викрили, а один годинникар на нього доніс. Справа дійшла до суду, і штурмовикові довелося сплатити штраф. Окрім того, цей випадок обговорили й самі штурмовики, і нашого штурмовика Майна за негідну поведінку із штурмових загонів вигнали. І хоч наш штурмовик у ніч з дев'ятого на десяте листопада тридцять восьмого року, ту саму ніч, яку згодом назвали «кришталевою», виявив особливу хоробрість, підпалюючи вкупі з рештою штурмовиків синагогу на Міхаелісвеґ у Ланґфурі, а також докладав зусиль, коли другого ранку треба було випатрати кілька заздалегідь позначених крамниць, рішення вигнати його з лав штурмових загонів, попри всі його старання, лишилося без змін. За нелюдське знущання над тваринами його розжалували й викреслили зі списків. Аж через рік йому пощастило вступити до ополчення, яке згодом перейшло під оруду частин СС.
Був собі бакалійник, який одного дня в листопаді замкнув крамницю, бо в місті щось коїлося, взяв свого сина Оскара за руку й поїхав п'ятим трамваєм до Ланґґасівської брами, бо там, як і в Сопоті та Ланґфурі, горіла синагога. Власне, вона вже майже згоріла, й пожежники пильнували тільки, щоб вогонь не перекинувся на сусідні будівлі. Перед руїною люди в уніформі й у цивільному зносили на купу книжки, священні речі й диковинні тканини. Потім ту купу підпалили, і бакалійник, скориставшись нагодою, відігрів біля того громадського вогню свої пальці й свої почуття. А ось його син Оскар, бачачи, який натхненний і заклопотаний батько, непомітно вшився й подавсь у бік Цойґгауз-пасажу, бо потерпав за долю своїх біло-червоних барабанів з лакованої бляхи.
Був собі один торговець іграшками, і звали його Сиґізмунд Маркус, і з-поміж іншого продавав він і бляшані барабани, покриті білим та червоним лаком. А Оскар, про якого ми щойно згадували, був основним покупцем тих бляшаних барабанів, бо таку він мав роботу — барабанити й без бляшаного барабана не міг жити, не міг і не хотів. Тим-то він і подався від охопленої вогнем синагоги до Цойґгауз-пасажу, бо там мешкав той, хто доглядав його барабани. Одначе застав він доглядача в такому стані, в якому той уже не міг торгувати барабанами надалі й на цьому світі взагалі.
Це вони, ті самі піротехніки, від яких я, Оскар, сподівався втекти, вже навідалися переді мною до Маркуса, вмочили пензлі у фарбу, написали зютерлінським шрифтом навскіс на вітрині «єврейська свиня», потім — мабуть, невдоволені власним почерком — висадили підборами чобіт вітрину, і тепер про прізвисько, яким вони наділили Маркуса, можна було тільки здогадуватись. Знехтувавши дверима, вони ввійшли крізь розбиту вітрину до крамниці й заходилися там по-своєму, як це вміли робити лише вони, забавлятися іграшками.
Коли я так само, як і вони, ввійшов до крамниці крізь вітрину, то ще застав їх за тими забавами. Декотрі з них поспускали штани й понакладали бурих ковбас, в яких ще було видно неперетравлений горох, на вітрильники, мавпочок, що грали на скрипочці, й на мої барабани. Всі вони скидалися на музиканта Майна, носили, як і він, форму штурмовиків, але самого Майна серед них не було, як і десь інде не було, звісно, тих, що оце були тут. Один із них дістав кинджала й заходився розпорювати лялькам животики, і коли з тугенько напханого тільця, з ручок та ніжок сипалася сама тирса, він щоразу розчаровано опускав руки.
Я потерпав за свої барабани. Мої барабани їм не сподобалися. Перед їхньою люттю моя бляха була безпорадна, вона впала навколішки й принишкла. А ось Маркус від їхньої люті сховався. Але з ним побажали побесідувати, тільки стукати в його конторку не стали, а просто виламали двері, хоч вони були й незамкнені.
Торговець іграшками сидів за своїм письмовим столом. На рукавах його темно-сірого повсякденного костюма були, як завжди, нарукавники. Лупа на плечах свідчила про те, що шкіра під чубом у нього хвора. Один із них — на всіх його пальцях були голівки лялькової трупи з героєм Касперлє на чолі — штовхнув Маркуса дерев'яною головою бабусі Касперлє. Але заводити розмову з крамарем було вже пізно, як уже пізно було його й ображати.
На столі перед ним стояла склянка; він випив її до дна зі спраги, і та спрага пойняла його, певно, саме тієї миті, коли всіма скалками скрикнула вітрина його крамниці, й у роті в нього враз пересохло.
Був собі один барабанщик, і звали його Оскар. Коли в нього забрали торговця іграшками й розгромили крамницю того торговця, Оскар збагнув, що для барабанщиків заввишки як гномик — а він був саме такий — настають тяжкі часи. Тож він, виходячи з крамниці, вигріб з купи уламків одного цілого-цілісінького й два лише трохи пошкоджені барабани; обвішаний ними, він ступив за поріг, щоб на Вугільному базарі пошукати батька, який, мабуть, уже шукав сина й сам. Тим часом цей листопадовий день хилився до вечора. Біля Міського театру, неподалік від трамвайної зупинки, стояли віруючі жінки і змерзлі потворні дівчата, вони роздавали якісь релігійні книжечки, збирали в бляшані кухлики гроші й тримали на двох жердинах плаката зі словами з Першого послання Святого апостола Павла до коринтян, глава тринадцята. «Віра, Надія, Любов», — спромігся прочитати Оскар і почав гратися цими словами, як ото жонглер грається пляшками: легковір'я, бути при надії, любов — не картопля, не втрачай надії, любовний трикутник, віроломний напад. Невже ти віриш, що завтра буде дощ? Цілий легковірний народ вірив у Діда Мороза. Але Дід Мороз насправді виявився газівником. Я вірив, що це пахне горіхом і мигдалем. А пахло газом. Скоро настане перша передріздвяна неділя, принаймні я в це вірю. Спочатку відкрутять кран у першу неділю, потім у другу й нарешті в четверту, як ото відкручують газовий кран, щоб вірогідно запахло горіхами й мигдалем і щоб усі лускунчики й далі спокійно вірили. У що?
