Коли вони відчинили ляду, шпилька від партійного значка все ще стриміла у мене в долоні. Мені не лишалося нічого іншого, як припасти до охоплених дрожем Маріїних колін і спостерігати на бетонній підлозі за мурахами, чий військовий шлях проліг від кутка з картоплею на зиму навскоси через підвал до мішка з цукром. «Люди як люди, росіяни трохи мішаної крови», — подумав я, коли їх душ шестеро збилися вгорі на сходах до підвалу й повитріщалися на нас поверх своїх автоматів. Попри всі крики та зойки заспокоювало те, що мурахи на вступ російської армії не звернули аніякісінької уваги. На думці в них було тільки одне: картопля й цукор, тоді як ті, котрі стояли з автоматами, прагнули завоювати спершу щось зовсім інше. У тому, що дорослі попідіймали руки, я не побачив нічого особливого. Про таке ми знали з кінохроніки, та й після оборони Польської пошти там капітулювали теж так само. Тільки чому й Куртикові вдарило в голову наслідувати дорослих, я ніяк не міг утямити. Краще нехай би вже брав приклад із мене, свого батька — або, якщо не з батька, то бодай з мурах. Та позаяк одразу в трьох із тих квадратних мундирів спалахнула цікавість до Трефової вдови, досі заклякле товариство трохи заворушилось. Ґрефиха, яка після такого тривалого вдівства, а доти ще тривалішого постування, цього стрімкого натиску навряд чи й сподівалася, від несподіванки спершу вереснула, але потім, опинившись у вже майже забутій позі, хутенько оговталась.

Я ще в Распутіна читав про те, що росіяни люблять дітей. У нашому підвалі я дістав нагоду переконатися в цьому. Марія тремтіла вся без будь-якої причини й не могла збагнути, чому решта четверо — ті, котрих Ґрефиха не зацікавила, лишили Куртика сидіти в неї на колінах, замість забратися туди по черзі самим, ба більше, чому вони заходилися гладити малого, казати йому «так-так-так» і навіть поплескали по щоках саму її, Марію?

А мене з моїм барабаном хтось підняв з бетонної підлоги й узяв на руки, завадивши мені спостерігати за мурахами і порівнювати їхню запопадливість із тим, що діялося в світі. Бляшанка висіла в мене на пузі, й кремезний чолов'яга з покопаним віспою обличчям вибив на ній своїми товстими пальцями кілька тактів, і то, як на дорослого, навіть досить майстерно, так, що під них можна було й танцювати. Оскар залюбки віддячив би люб'язністю за люб'язність і видав би на блясі кілька своїх шедеврів, але не міг, бо в його лівій долоні все ще стримів Мацератів партійний значок.

У нашому підвалі запанувала мирна, майже сімейна атмосфера. Ґрефиха, стаючи чимдалі тихішою й тихішою, лежала під трьома хлопцями, що змінювали один одного, і коли один із них удовольнився, мій досить обдарований барабанщик передав Оскара йому, геть упрілому й трохи косоокому — назвімо його, скажімо, калмиком. Уже тримаючи мене лівою рукою, правою він застібав ширіньку й не бачив нічого поганого в тому, що його попередник, мій барабанщик, робив зовсім протилежне. А ось Мацератові ніякі зміни не світили. Він так само стояв біля полиць із лискучими бляшанками, наповненими ляйпцизьким овочевим раґу, й тримав руки над головою, демонструючи всі лінії своїх долонь, хоч ворожити йому на руці ніхто тут і не збирався. Зате жінки виявилися навдивовиж метикуватими. Марія вже підхопила кілька російських слівець, коліна в неї перестали тремтіти, вона навіть усміхалась і могла б заграти щось на губній гармоньці, якби та рипавка була десь напохваті.

Щодо Оскара, який пристосовуватися до нових обставин так швидко не вмів, то він, утративши змогу спостерігати за мурахами, почав розглядати численних плескатих, сіро-бурих звірят, що прогулювалися на комірі в мого калмика. Мені кортіло спіймати одну таку вошу й обстежити її, бо і в тому, що я читав — не так у Гьоте, як у Распутіна, — йшлося про воші. Але дотягтися однією рукою до тих вошей було важко, отож я вирішив будь-що здихатися партійного значка. А щоб свою поведінку якось умотивувати, Оскар і каже подумки: «Ну, коли вже в калмика на грудях он стільки орденів…» І я простяг ту колючу цукерку, що не давала мені ловити вошей, Мацератові, який стояв поруч. Але кулака я й далі не розтискав.

Тепер, коли минув час, можна сказати, що мені не варто було це робити. Але можна сказати й так: а нехай би Мацерат того значка не брав!

Одначе він узяв. Я цукерки спекався. А Мацерата, щойно той відчув у долоні значка своєї партії, просто на очах почав поймати дедалі глибший страх. Тепер, коли руки в мене були вільні, я вже не переймався тим, що Мацерат робитиме зі своєю цукеркою. Про вошей Оскар тим часом майже забув і вирішив знов зосередити свою увагу на мурахах. Але краєм ока він усе ж таки завважив, як Мацерат зробив швидкий рух рукою, а позаяк Оскар уже не пригадує, про що подумав тоді, то тепер він каже так: «Звісно, розумніше було б спокійно тримати собі ту строкату й кругленьку штукенцію в кулаку».

Але Мацерат хотів значка позбутись і, хоч не раз доводив, яка багата в нього уява, — й на кухні, й коли треба було оформляти вітрину бакалійної крамниці, — цього разу не придумав нічого кращого, як кинути його собі до рота.

Ох, яку ж важливу роль у житті людини може відіграти отакий ледь помітний порух рукою! Просто з долоні та в рот — і цього було досить, щоб обидва Івани, які мирно сиділи собі на розкладачці обабіч Марії, раптом злякано скочили на рівні. Ще мить — і вони вже стояли перед Мацератом, наставивши йому в черево автомати, і всім було добре видно, як бакалійник силкується щось проковтнути.

Якби ж він бодай устиг був перед тим защіпнути трьома пальцями шпильку на значку! Але тепер Мацерат стояв і давився кострубатою цукеркою, геть побагровівши, очі полізли йому на лоба, він і кашляв, і плакав, і всміхався, а позаяк усі ці відтінки душевного стану в нього виявлялись одночасно, то втримати руки вгорі він уже не міг. А саме цього Івани й не любили. Вони щось закричали й зажадали, щоб Мацерат показав долоні. Але тепер той не міг думати ні про що інше, крім своїх органів дихання. Він уже не годен був навіть як слід кашлянути й натомість заходився пританцьовувати та несамовито розмахувати руками, скинувши з полиці кілька бляшанок з ляйпцизьким рагу; дорозмахувався він до того, що мій калмик, який доти спокійно спостерігав своїми косими очима цю сцену, обережно зсадив мене на підлогу, мацнув позад себе рукою, приставив щось поземно до себе й вистріляв від стегна цілий магазин, — вистріляв ще доти, як Мацерат устиг задихнутися.

Чого тільки людина не зробить, коли в двері до неї постукає доля! Поки мій гаданий батько намагався проковтнути свою партію й помер, я, сам того не помічаючи й не бажаючи, роздушив у пальцях вошу, що її незадовго перед тим спіймав у калмика. Мацерат упав якраз упоперек мурашиної стежки. Івани пішли з підвалу сходами, що вели до крамниці, а дорогою ще прихопили кілька пакетиків штучного меду. Мій калмик виходив останнім, але меду не взяв, бо тим часом мусив приставляти до автомата новий магазин. Трефова вдова, вся якась перекривлена, заголена, лежала між коробками від маргарину. Марія щосили притискала до себе Куртика, так ніби хотіла його роздушити. А в мене крутилася в голові одна складна мовна конструкція, що трапилася мені в Ґьоте. Мурахи завважили, що обстановка змінилась, однак не побоялися кружного шляху й проклали собі нову військову стежку навколо скарлюченого Мацерата, бо цукор, що сипався з луснутого мішка, анітрохи не втратив солодкого смаку через те, що армія маршала Рокосовського зайняла місто Данциг.

Першими прийшли руґи, потім — ґоти й ґепіди, а вже згодом — кашуби, прямим нащадком яких і був Оскар. Невдовзі по тому поляки наслали Адальберта Празького. Той прийшов із хрестом, але чи то кашуби, чи то пруси сокирою вкоротили йому віку. Сталося це в одному рибальському селі, і називалося те село Ґиданич. З «Гиданича» люди зробили «Данчік», «Данчік» став «Дантцигом», згодом цю назву почали писати без «т», а нині Данциг називається Гданськ.

Та поки дійшло до такого написання, в Ґиданич після кашубів прибули герцоги з Померелії. Звали їх так: Субіслав, Самбор, Мествін і Свантополк. Село розрослося до невеличкого містечка. Потім прийшли дикі пруси й трохи поруйнували містечко. Потім звідкись іздалеку прийшли бранденбуржці й також трохи поруйнували. Польському Болеславу теж скортіло трішечки поруйнувати, а рицарський орден і собі подбав про те, щоб сліди шкоди, які ледве вдалося стерти, знову виразно проступили під ударами рицарських мечів.