Земля була мерзла. Поки Мацерат навпереміну зі старим Гайландтом довбали її кайлом, а Марія намагалася викопати плюща біля кам'яних лавок, Оскар виявив самостійність і невдовзі опинився під деревами на Гінденбурґалєе. Скільки ж там було людей, скільки машин! Танки, що їх відвели з пагорба, тягли один одного на буксирі. На деревах — якщо мене не зраджує пам'ять, то були липи — висіли ополченці й солдати. На картонних табличках у них на грудях поверх мундирів недбало зроблені написи повідомляли, що на всіх цих деревах, тобто на липах, висять зрадники. Я придивлявся до напружених облич багатьох вішальників, порівнював їх між собою, але насамперед — із самогубцею Ґрефом. А ще там цілими кетягами висіли молоді хлопці в завеликих мундирах, часом мені навіть здавалося, що я впізнав Смаженого Осетра… А втім, у зашморгу всі вони мали однаковий вигляд, і все ж таки я сказав собі: «Виходить, Смаженого Осетра повісили. Хотів би я знати, чи вони й з Люцією Ренванд зробили те саме?»

Ця думка окрилила Оскара. Він заходився обстежувати дерева то з одного боку, то з іншого, шукаючи повішену худеньку дівчину, і зважився навіть пробратися поміж танками на другий бік вулиці. Але й там побачив лише ополченців, старих резервістів та хлопчаків, схожих на Смаженого Осетра. Розчарований, я прочесав Гінденбурґалєе аж до напівзруйнованої кав'ярні «Чотири пори року» й вельми неохоче повернув назад. І, вже навіть стоячи над могилою матінки Тручинської і разом з Марією потрушуючи горбик плющем та листям, я все ще виразно, з усіма подробицями уявляв собі повішену Люцію.

А візка ми вдові Ґреф так і не повернули. Мацерат зі старим Гайландтом розібрали його на частини, поскладали перед прилавком у нашій крамниці, після чого бакалійник тицьнув старому три коробки сиґарет «Дербі» й сказав:

— Може, візок іще знадобиться. Принаймні звідси він нікуди не дінеться.

Гайландт нічого не відповів, однак прихопив іще з майже порожніх полиць кілька коробок з макаронами та два мішечки цукру й почовгав своїми повстяними пантофлями, в яких був на похороні — він і туди в них ішов, і назад у них повертався, — з крамниці, лишивши Мацерата переносити до підвалу жалюгідні рештки з полиць.

Тепер ми з того підземелля майже не виходили. Люди казали, нібито росіяни вже в Ціґанкенберзі, Піцґендорфі й підходять до Шідліца. У кожному разі вони вже, схоже, позаймали висоти, бо місто обстрілювали прямою наводкою. Праве місто, Старе місто, Перцеве місто, Передмістя, Молоде місто, Нове місто й Нижнє місто — все, що люди спільними зусиллями зводили протягом понад сімох сторіч, вигоріло за три дні. Але то була не перша велика пожежа в місті Данциг. Померанці, бранденбурзці, рицарі орденів, поляки, шведи й іще раз шведи, французи, пруссаки, росіяни, а також саксонці ще й раніше, творячи історію, що кілька десятиріч доходили висновку: це місто непогано було б пустити за димом. І ось тепер цеглу мистецької готичної кладки вже всоте обпалювали спільно росіяни, поляки, німці й англійці, хоч сухарі з тієї цегли в них і не виходили. Горіли Гекерґасе, Аанґґасе, Брайтґасе, Велика Вольвеберґасе й Мала Вольвеберґасе, горіли Тобіасґасе, Гундеґасе, Грабен у Старому місті й Грабен у Передмісті, горіли вали й Довгий міст. Кранова брама була дерев'яна й горіла особливо гарно. На Малій Кравецькій вогонь кроїв собі кілька на диво яскравих штанів. Церква Святої Марії спалахнула спершу всередині, полум'я перекинулося надвір, і тепер її стрілчасті вікна стояли в святковій ілюмінації. Поодинокі дзвони, яких ще не встигли евакуювати — на церкві Святої Катаріни, Святого Іоана, Святої Бріґіти, Барбари, Елізабет, Петра й Павла, Трійці й Святого Розп'яття, — плавилися на дзвіницях і скапували вниз, не бемкаючи й не передзвонюючи. У Великому млині мололася червона пшениця. На Фляйшерґасе, себто на Різницькій, пахло підгорілою недільною печенею. У Міському театрі йшла прем'єра — двозначна одноактівка «Мрії палія». У ратуші Правого міста ухвалили рішення, що мало зворотну чинність: після пожежі підвищити пожежникам платню. Вулиця Святого Духа палала в ім'я Святого Духа. Францисканський монастир весело палав в ім'я Святого Франциска — адже той любив вогонь і оспівував його. А Фрауенґасе спалахнула й за Отця, й за Сина відразу. Те, що Дров'яний базар, Вугільний базар і Сінний базар згоріли також, зрозуміло само собою. А на Булочній вулиці булочки так і зосталися в печах. На Молочній вулиці збігло молоко. Тільки будівля Західно-прусської компанії «Страхування на випадок пожежі» з причин суто символічних згоріти не схотіла.

Пожежами Оскар ніколи аж так не захоплювавсь. Тож коли Мацерат подався сходами на горище подивитися згори, на охоплений пожежами Данциг, я з підвалу не виткнув би й носа, якби на тому самому горищі з дурного розуму не тримав нечисленні свої, однак легкозаймисті скарби. Треба було рятувати й останнього барабана, що лишився від театрального реквізиту ще фронтових часів, і Гьоте вкупі з Распутіним. А крім того, між сторінками в мене там було сховане тонюсіньке, розмальоване ніжним візерунком віяло, яким уміла так вишукано обмахуватись моя Раґуна, моя Розвіта, коли була ще жива. Марія зосталася в підвалі. А ось Куртикові скортіло разом з Мацератом і зі мною піднятися на горище й помилуватись пожежею. З одного боку, мене дратувало те, що мій син так нерозважливо всім захоплювався, але, з другого боку, Оскар сказав собі: «Либонь, це в нього від його прадіда, а мого діда — палія Коляйчека». Куртика Марія нагору не пустила, зате мені дозволила піти з Мацератом. На горищі я зібрав своє добро, визирнув з вікна — й мене вразила ота іскрометна жива сила, на яку спромоглося наше давнє, гідне поваги місто.

Коли снаряди й міни почали вибухати вже неподалік, ми з горища вшилися. Згодом Мацерат хотів був вийти туди ще раз, однак Марія йому заборонила. Він послухався і, коли на прохання Трефової вдови, що лишалась унизу, заходився з усіма подробицями розповідати про пожежі, заплакав. Потім Мацерат іще раз піднявся з підвалу до помешкання й увімкнув радіо. Але радіо тепер мовчало. Яке там екстрене повідомлення — не чути було навіть, як потріскує полум'я в охопленій пожежею будівлі радіоцентру.

Якось несміливо, мов хлопчик, що не знає, чи вірити й далі в Діда Мороза, стояв Мацерат посеред підвалу, посмикуючи свої підтяжки. Уперше в нього закрався сумнів в остаточній перемозі, й на пораду Трефової вдови він відшпилив зі свого лацкана партійного значка, хоч і не знав, куди його тепер подіти: підлога в підвалі була бетонна, взяти значка собі Ґрефиха не схотіла, Марія запропонувала сховати його в картоплі, яку заготували на зиму, але Мацератові картопля видалася схованкою не вельми надійною, а сходити знову нагору він не зважився — вони ж бо мали скоро прийти, якщо взагалі вже не прийшли, або ось-ось прийдуть, або, поки він сидів на горищі, вже підступили з боями до Брентау й Оліви, і він раз у раз шкодував, що не лишив цю цукерку на горищі, в протиповітряному піску, бо якщо вони застануть його з цією цукеркою в руці тут, унизу… Мацерат упустив її на підлогу, хотів був ще й наступити ногою, щоб показати, який він розлютований, але ми з Куртиком обидва одночасно кинулися по неї, я схопив її перший і не випустив з руки навіть тоді, коли Куртик ударив мене, як бив щоразу, коли намагався щось відібрати, одначе партійного значка я своєму синові не віддав, я не хотів йому зашкодити, адже з росіянами жарти погані. Оскар запам'ятав це ще відтоді, як читав Распутіна, і я весь час, поки Куртик лупцював мене, а Марія силкувалася нас розборонити, думав про те, хто ж саме витрусить мацератівського значка в Куртика, якщо Оскар не витримає синових ударів, — білоруси, чи великоруси, чи козаки, чи грузини, чи калмики, чи кримські татари, чи русини, чи українці, а може, навіть киргизи.

Коли Марія з допомогою Трефової вдови все ж таки нас розборонила, я переможно затис цукерку в лівій руці. Мацерат був радий, що нарешті позбувся свого ордена. Марія втішала зарюмсаного Куртика. Розстебнута шпилька вп'ялася мені в долоню. Як і доти, я не бачив у цій штукенції нічого привабливого. Та саме тієї хвилини, коли я хотів був знову пришпилити цукерку Мацератові ззаду до піджака, — яке мені, зрештою, діло до його партії! — вони з'явилися над нами, в крамниці, а якщо зважити на жіночий вереск, то, дуже можливо, вже й у сусідніх підвалах.