— То одружуватися чи не одружуватися — ось у чому питання.

Після тих змін, що сталися зі мною на кладовищі, якраз навпроти «Фортуни-Норд», я забув про танці у Ведіґовій кав'ярні «Лев'ячий замок» і урвав усі зв'язки з дівчатами із міжміської телефонної станції, велика перевага яких полягала саме в тому, щоб, задовольняючи потреби клієнтів, швидко встановлювати зв’язок.

У травні я запросив Марію в кіно. Після сеансу ми зайшли до ресторану, досить непогано попоїли, і я трохи потеревенив з Марією; вона була дуже заклопотана, бо Куртикове кремінцеве джерело почало пересихати, та й торгівля штучним медом теж помалу хиріла, і я, як вона висловилася, попри мої кволі сили, ось уже стільки місяців тяг на собі всю сім'ю. Я Марію заспокоїв, запевнив, що Оскар робить це залюбки, що йому нема нічого приємнішого, ніж нести таку велику відповідальність, принагідно сказав кілька компліментів з приводу того, який у неї вигляд, і нарешті зважився запропонувати їй вийти за мене заміж.

Марія попросила якийсь час, щоб подумати. На Йорикове запитання, яке поставив я, кілька тижнів вона взагалі не відповідала або відповідала ухильно, й нарешті остаточну відповідь дала мені грошова реформа.

Марія навела купу доказів, погладила мене по рукаву, назвала «любим Оскаром», сказала також, що для цього світу я надто добрий, просила зрозуміти її і не позбавляти й надалі мого нічим не затьмареного дружнього ставлення, бажала мені всього найліпшого в майбутній моїй каменярській діяльності й узагалі, та коли я ще раз і вже наполегливіше запитав про те саме, брати зі мною шлюб відмовилася.

Так Йорик і не став добропорядним громадянином, а став таким собі Гамлетом, блазнем.

Грошова реформа заскочила нас зненацька, вона зробила мене блазнем і змусила реформувати й Оскарову валюту; я зрозумів, що надалі мені доведеться власним горбом заробляти якщо й не капітал, то принаймні шматок хліба.

А з мене ж вийшов би непоганий бюргер. Період після грошової реформи, що, як ми тепер бачимо, створював усі передумови для нині розквітлого бідермаєра, міг би посприяти розвитку бідермаєрських рис і в самого Оскара. Як сім'янин і добропорядний громадянин я доклав би й своїх зусиль до відбудови, досі вже мав би середню завбільшки каменярню, давав би тридцятьом своїм підмайстрам, робітникам і учням платню та хліб, був би саме тим чоловіком, який за допомогою такого популярного черепашнику й травертину надає імпозантного вигляду всім новим висотним адміністративним будівлям і палацам страхових компаній: підприємець, громадянин і сім'янин. Але Марія піднесла мені гарбуза.

І тоді Оскар згадав про свого горба й перекинувся до мистецтва. Не встиг Корнеф, чиє існування також залежало від надгробків і через грошову реформу так само опинилося під загрозою, мене звільнити, як я пішов від нього сам і тепер виснув на вулиці, якщо не сидів, згорнувши руки, на кухні в Густи Кьостер, помалу доношував свого елегантного костюма, трохи занедбав себе, з Марією поки що не сваривсь, але боявся, що до цього ось-ось дійде, і через це майже щодня вже рано-вранці виходив з помешкання в Більку, спершу навідувався до лебедів на Ґраф-Адольф-плац, потім — до тих, що в Гофґардені, і там, на одній з алей, навпроти й трохи навскоси від біржі праці та Академії мистецтв, які в Дюсельдорфі стояли по сусідству, сидів — маленький, замислений і навіть не озлоблений.

Сидиш собі й сидиш на такій парковій лаві, поки й сам задерев'янієш і навіть схочеш перемовитися з ким-небудь бодай слівцем. Старі чоловіки, залежні від переміни погоди, літні жінки, що помалу знов стають балакучими дівчатками, відповідна пора року, чорні лебеді, діти, які галасливо наздоганяють одне одного, закохані парочки, за якими так і кортить попідглядати, поки вони — про це можна було здогадатися — не розбіглись… Дехто кидає на землю папірці. Вони трохи покружляють у повітрі, прокотяться по землі, а тоді чоловік у форменому кашкеті, якого утримує місто, нашпилює їх на гостру палицю.

Оскар, коли сидів, умів рівномірно витягати коліньми свої холоші. А двоє худющих хлопців і дівка в окулярах мені впали в око, певна річ, ще доти, як зі мною забалакала ота гладуха в шкіряному пальті і з вермахтівським ременем. Ідею підійти до мене підкинули, мабуть, хлопці. В усьому чорному, мов анархісти, вигляд вони мали й справді небезпечний, але отак відверто, навпростець узяти й заговорити до мене, горбаня, в якому вгадувалася прихована велич, хлопці все ж таки не зважились. Отож вони підбили на це гладуху в шкіряному пальті. Та підійшла, стала, розставивши ноги, оті дві свої колони, й белькотіла щось доти, доки я запропонував їй сісти. Вона й сіла, окуляри в неї запітніли, бо з Райну напливала якась мла, мало не туман, а жінка знай щось говорила, говорила, поки я запропонував їй спершу протерти окуляри, а вже потім сказати про свій клопіт так, щоб зрозумів і я. Тоді вона помахала рукою тим набурмосеним хлопцям, щоб підійшли, і вони відразу, не чекаючи, поки я їх покличу, відрекомендувалися: мовляв, художники, малюють олівцем, олійними фарбами, ліплять із глини, а тут шукають собі модель. Кінець кінцем хлопці не без захвату дали мені зрозуміти, що я, на їхню думку, — і є та сама модель, а коли я швиденько потер один об один великого і вказівного пальці, вони відразу заходилися розповідати про академічні розцінки для натурників. В Академії мистецтв за годину платять марку вісімдесят, а якщо ню («Але ж про це, либонь, не може бути й мови!» — вкинула гладуха), то навіть по дві німецькі марки.

Чому Оскар погодився? Мене що — приваблювало мистецтво? Чи заробіток? Ні, мене приваблювало мистецтво й заробіток, і саме те й те спонукало Оскара дати згоду. Отож я підвівсь і назавжди розпрощався з тією лавою й перспективами, які відкриває перед людиною існування на лаві в парку, і рушив за дівкою в окулярах, що чітко карбувала крок, і за двома хлопцями, які йшли, понахилявшись уперед, так наче несли на собі тягар власної геніальности, — повз біржу праці на Айскелєрберґштрасе, до почасти зруйнованої будівлі Академії мистецтв.

Професор Кухен — чорна борода, очі-вуглини, хвацький чорний м'який капелюх, чорні облямівки під нігтями на руках (дивлячись на нього, я згадав про чорний мисник за часів моєї юности) — побачив у мені ту саму чудову модель, що її укмітили в мені, чоловікові на лаві в парку, і його учні.

Він довгенько кружляв навколо мене, крутив своїми очима-вутлинами, сопів так, що з його ніздрів вихоплювалася чорна курява, і, мовби стискаючи пальці з чорним брудом під нігтями на горлі в невидимого ворога, виголошував:

— Мистецтво — це звинувачення, експресія, пристрасть! Мистецтво — це чорна вуглина для малювання, яка кришеться на білому папері!

Саме цьому крихкому мистецтву я й мав слугувати моделлю. Професор Кухен привів мене в студію до своїх учнів, власноруч підняв і поставив на обертовий круг, покрутив його, але не задля того, щоб у мене запаморочилася голова, а щоб з усіх боків продемонструвати Оскарові пропорції. Шістнадцять мольбертів підступили ближче до Оскарового профілю. Ще одна коротенька лекція професора з очима-вуглинами, що видихав вугільний пил, — він вимагав експресії, він узагалі не міг обійтися без слівця «експресія», він казав: «Відчайдушно чорна, як ніч, експресія!», а про мене, Оскара, стверджував, нібито я — експресія зруйнованого образу людини, який звинувачує, кидає виклик, живе поза часом і все ж таки втілює все божевілля нашої доби. Його голос гримів над мольбертами:

— Ви його не малюйте, цього каліку, ви його вбивайте, розпинайте, прицвяховуйте вуглиною до паперу!

Це була, мабуть, команда починати, бо за шістнадцятьма мольбертами зарипіли вуглини, скрикнули, кришачись і розсипаючись на порох від моєї експресії — мався на увазі мій горб, — заштриховували його, чорнили, зробили геть чорним, адже всі учні професора Кухена так чорно прагнули передати мою експресію, що неминуче втрачали міру, переоцінювали масштаби мого горба, брали щораз більші аркуші, але перенести мого горба на папір їм однаково було не до снаги.