І тоді професор Кухен дав шістнадцятьом вуглеруйнівникам добру пораду: починати не з обрисів мого аж надто експресивного горба, — він, мовляв, здатний вирватися за межі будь-якого формату, — а спершу у верхній одній п'ятій частині аркуша, якомога ближче до лівого краю, зачорнити мою голову.
Загалом мій гарний чуб відливає темно-каштановим полиском. А вони зробили з мене якогось патлатого цигана. І жоден із тих шістнадцятьох юних митців не помітив, що в Оскара сині очі. Коли на одній із перерв — адже через кожних сорок п'ять хвилин натурник має право п’ятнадцять хвилин відпочити — я поглянув у верхні ліві кутки шістнадцятьох аркушів, мене хоч і вразив на всіх шістнадцятьох соціальний докір на моєму виснаженому обличчі, однак я, трохи розчарований, не побачив на них блиску своїх очей: там, де вони мали ясно й переможно світитись, котилися, тулилися, кришилися, шпигали мене чорні-чорнющі сліди вуглин.
Не забуваючи про таке поняття, як свобода художньої творчости, я сказав собі: юні служителі муз і заблукані в мистецтві дівки не розгледіли в тобі Распутіна, це правда, та чи вгадають і розбудять вони коли-небудь заснулого в тобі Ґьоте, щоб легко, не так експресивно, як зі стриманістю срібного грифеля втілити його на папері? Ні шістнадцятьом учням, хай би там які здібні вони були, ні самому професорові Кухену, чиї вугляні розчерки фахівці називали своєрідними й неповторними, так і не пощастило подарувати нащадкам Оскарів образ, який був би правдоподібний. Що-правда, заробляв я непогано, й ставилися до мене з повагою; я щодня простоював на обертовому крузі по шість годин — то обличчям до завжди забитої сміттям раковини, то носом до сірих, небесно-блакитних, трохи затягнених хмарками вікон майстерні, а інколи й до ширми — і демонстрував їм таку експресію, яка давала мені щогодини одну марку й вісімдесят пфенігів.
За кілька тижнів учням таки пощастило зробити кілька досить пристойних малюнків. Тобто вони трохи погамували свій запал щодо експресивної чорноти, розмірів мого горба вже аж так не збільшували, часом зображували мене на папері з голови до п'ят, від ґудзиків угорі на піджаку й до того місця на спині, де тканина аж напиналась, обтягуючи мого горба. На багатьох аркушах у мене навіть з'являвся задній план. Попри грошову реформу, молоді хлопці й дівчата все ще перебували під враженнями від війни, вони зводили в мене за спиною руїни, в яких звинувачувально зяяли чорні очниці сліпих вікон, ставили мене, зневіреного, зголоднілого біженця, під деревами з розщепленими стовбурами, навіть робили з мене арештанта, а позаду старанно розмотували вуглиною аж надто колючий дріт, брали мене під нагляд сторожових веж, які загрозливо бовваніли також на задньому плані; я мусив тримати порожню бляшану миску, заґратовані вікна за мною і наді мною додавали графічної привабливости, — Оскара вбирали в арештантську робу, — і все це робилося задля експресії й художньої виразности.
І хоча вимазували Оскара вуглиною, як чорночубого циганчука, хоча змушували його видивлятися на все оте убозтво не синіми, а вугляно-чорними очима, я, усвідомлюючи, що намалювати колючий дріт однаково не можна, й бувши простим натурником, мовчав. Та коли скульптори, що, як відомо, мають обходитися без прикмет часу на задньому плані, взяли мене моделлю — оголеною моделлю — до себе, я дуже зрадів.
Цього разу зі мною завів розмову не якийсь там учень, а сам навчитель — професор Марун власною особою. Він приятелював з моїм вугляним професором, із Кухеном. І ось одного дня, коли в особистій майстерні Кухена, похмурій кімнаті, повній вугляних слідів у рамцях, я нерухомо стояв на обертовому крузі, щоб цей бородань своїм неповторним розчерком міг закарбувати мій образ на папері, до нього навідався професор Марун — приземкуватий, кремезний чоловік років п'ятдесятьох, і якби не отой припорошений берет на ньому, що засвідчував його належність до мистецтва, то в білому лікарняному халаті його не відрізнили б від хірурга.
Марун, цей, як я відразу завважив, прихильник класичних форм, вороже — через мої пропорції — зиркнув на мене. А свого товариша він просто висміяв: мовляв, невже йому, Кухенові, не набридли оці циганські моделі, які він знай штрихує чорним і через які в художницьких колах його вже прозвали «циганським бароном»? Чи він, бува, не надумав оце спробувати себе ще й на почварах, чи не зродилася в нього ідейка тепер, після отого успішного й багатого на збут циганського періоду розпочати штрихувати новий, ще успішніший і ще багатший на збут карликовий період?
Глузування свого товариша професор Кухен обернув на шалені, чорні, як ніч, вугляні штрихи. Це був найчорніший з усіх малюнків, які він будь-коли робив з Оскара; власне, крім чорноти, там нічого не було, якщо не брати до уваги світлих полисків у мене на вилицях, носі, чолі й на пальцях, надто великих і з подагричними суглобами, — пальці Кухен завжди експресивно розчепірював у центрі своїх вугляних оргій. Одначе на цьому малюнку, який згодом привертав до себе неабияку увагу на виставках, очі в мене сині, цебто світлі, а не зблискують так похмуро, як на всіх попередніх малюнках. Оскар пояснює це впливом професора Маруна, який був не експресивним фанатиком несамовитої вуглини, а класиком, для кого мої очі світилися ґьотевською яснотою. Отож, мабуть, саме Оскарів погляд звабив скульптора Маруна, який любив, власне, лише пропорційність, побачити в мені модель для скульптора — модель для себе.
У Маруна майстерня була порохняво-світла, майже порожня, і в ній не стояло жодної завершеної роботи. Зате повсюди виднілися каркаси для замислених робіт, і то так блискуче продумані, що дріт, залізо й голі, зігнуті свинцеві трубки навіть без формувальної глини провіщали в майбутньому досконалу гармонію.
Я щодня по п'ять годин стовбичив перед ним оголению натурою і діставав по дві марки за годину. Він ставив крейдою мітку на обертовому крузі й показував, де має стояти моя права нога як опорна. Прямовисна лінія від внутрішньої щиколодки цієї ноги вгору мала чітко виходити на шийну ямку між ключицями.
Ліва нога була вільна. А втім, таке визначення — оманливе. Хоч я міг цю ногу трохи зігнути й недбало відвести вбік, однак ні переставляти її, ні погойдувати нею я не мав права. Мою вільну ногу професор також закріпив на обертовому крузі крейдяним контуром.
А ось для моїх рук відповідного і, як і для ніг, зафіксованого положення скульптор Марук за ті кілька тижнів, поки я йому позував, так і не знайшов. Я мав то опускати ліву руку, то згинати над головою праву, то згортати обидві на грудях, то схрещувати їх під горбом, то братися ними в боки; було тисячі варіантів, і кожен із них скульптор перепробував на мені й на залізному каркасі з гнучкими свинцевими трубками, що імітували руки й ноги.
І коли за місяць, що минув у ревних пошуках пози, професор нарешті вирішив переводити мене в глину — або з руками, схрещеними на потилиці, або взагалі без рук, просто торс, — побудова й перебудова каркаса так його виснажила, що він хоч і запустив руку до ящика з глиною й навіть почав був її розминати, але потім кинув той тужавий безформний кавалок знов у ящик, сів навпочіпки перед каркасом, переводячи погляд то на мене, то знов на каркас, і пальці в нього тремтіли з розпачу: каркас був надто довершений!
Змирившись із власною поразкою й анітрохи не ображаючись на Оскара, Марук махнув рукою на свій задум, зітхнув, удав, ніби в нього розболілася голова й переставив горбатого каркаса вкупі з опорною й вільною ногами, з піднесеними вгору руками зі свинцевих трубок, з дротяними пальцями, схрещеними на залізній потилиці, у куток, до решти, завчасу завершених каркасів; нишком, не маючи наміру глузувати, скорше усвідомлюючи власну безвихідь, погойдувалися в моєму просторому каркасі з горбом усілякі дерев'яні закрутки (їх ще називають «метеликами»), що мали нести на собі глиняний тягар.
Потім ми пили чай і прогомоніли ще добру годинку, за яку скульптор теж сплатив мені як за позування. Він пригадував давні часи, коли, мов юний Мікеланджело, ще цілими центнерами, не знаючи стриму, чіпляв на каркаси глину й завершував роботи, більшість з яких у війну пропали. А я розповідав йому про діяльність Оскара-каменяра й Оскара-карбувальника. Так ми порозмовляли на близькі нам теми ще трохи, і він відвів мене до своїх учнів, щоб і вони побачили в мені модель і почали споруджувати каркаси під Оскара.
