З-поміж десятка професорових учнів шістьох (якщо довгі коси — це статева ознака) можна було назвати дівчатами. Четверо з них були потворні й талановиті. Дві — гарненькі, балакучі, одне слово, дівчата як дівчата. Стояти голяка я ніколи не соромився. Ба більше, Оскар навіть відчув задоволення, коли побачив, як ті дві гарненькі й балакучі юні скульпторки, вперше розглядаючи мене на обертовому крузі, трохи спантеличено констатували, що Оскар, попри горб і скупо відміряний зріст, носить такий самий статевий орган, який у разі потреби цілком можна порівняти з так званим нормальним чоловічим атрибутом.
З професоровими учнями справа була трохи інша, ніж із самим Маруном. У цих уже за два дні стояли готові каркаси, ходили хлопці й дівчата справжніми геніями й, пойняті геніальною поквапністю, наліплювали глину на поквапно й непрофесійно закріплені свинцеві трубки. Однак у мої горби вони попідвішували, очевидячки, надто мало отих дерев'яних «метеликів», бо щойно мокра й важка глина повисла на каркасі, надаючи Оскарові якогось дикого, покраяного тріщинами виразу, як усі ті десять свіжо виліплених Оскарів осіли, голова моя повисла між ногами, глина кавалками відпадала від трубок, горб сповз униз і опинився десь під жижками, й аж тепер я зміг гідно оцінити, чого все ж таки вартий наставник Марун: тільки він умів тут спорудити каркас так досконало, що потім навіть не треба було обліплювати його дешевим формувальним матеріалом.
Коли Оскар глиняний відділився від Оскара каркасного, юні скульпторки, котрі були здібні, але потворні, навіть заплакали. А коли від кісток у мене почала відставати й відпадати — майже алегорично — плоть, наче ото в уповільненій кінозйомці, в гарненьких, але балакучих юних скульпторок це викликало сміх. І коли за кілька тижнів учням нарешті таки пощастило виготовити до завершальної семестрової виставки кілька досить пристойних скульптур — спершу в глині, а потім і в гіпсі, — я мав нагоду вже вкотре порівняти роботу дівчат потворних, але здібних, і гарненьких, але балакучих. Непривабливі, однак не позбавлені художнього смаку діви якомога старанніше ліпили мою голову, горб, руки й ноги, а статевим членом через якусь дивну скромність або нехтували, або замінювали його безглуздою стилізацією, тоді як миловиді й волоокі діви, хоч і з гарними пальцями, проте бездарні, моїм кінцівкам, загалом моїй статурі приділяли мало уваги, зате всіх своїх зусиль доклали до того, щоб надати якомога виразнішої форми моїм показним геніталіям. Щоб у цьому зв’язку не забути про чотирьох скульпторів-юнаків, зауважу: ті налягали на абстракцію, обплескували мене пласкими жолобчастими дощечками й робили чотирикутним, а те, чим потворні діви нехтували, а миловиді зображували як розквітлу природу в плоті, вони зі своїм тверезим чоловічим розумом подали у вигляді чотиригранного довгастого бруска, а під ним — два однакові завбільшки кубики; одне слово, вистромлений у простір дітородний орган короля дитячих кубиків.
Уже й не знаю — чи то завдяки моїм синім очам, чи то через рефлекторні електрогрілки, що їх скульптори розставляли навколо мене, голого Оскара, але молоді художники, які навідувалися до привабливих юних скульпторок, побачили чи то в синяві моїх очей, чи то в нагрітій тими лампами й червоній, мов у рака, шкірі щось привабливе з художницького погляду; отож вони викрали мене з напівпідвальних майстерень скульпторів та графіків на горішні поверхи й заходилися відповідно до моєї статури змішувати фарби на своїх палітрах.
Наприпочатку художники просто-таки ходили під враженням від мого синього погляду. Він здавався їм до того синім, що їхні пензлі поривалися зробити мене синім усього, з голови до п'ят. Здорове Оскарове тіло, хвилястий темно-каштановий чуб, свіжі, кров з молоком вуста — все це тьмяніло й ніби бралося пліснявою в похмурих синіх тонах, до того ж серед синіх плям моєї плоті то тут, то там прозирала, ще дужче пришвидшуючи тління, смертельно хвороблива зелень і відразлива жовтизна.
Інших фарб Оскар набув аж після того, як під час карнавалу, що його цілий тиждень святкували в академічних підвалах, він натрапив на Улу й привів її до художників, назвавши музою.
Коли ж це було — чи не в передостанній день карнавалу? Так, це було в передостанній день карнавалу, коли я вирішив погуляти й собі, вбратися в карнавальний костюм і пустити переодягненого Оскара в натовп.
Марія, побачивши мене перед дзеркалом, сказала:
— Сидів би ти ліпше вдома, Оскаре. Вони ж там тебе затопчуть.
Та потім вона все ж таки допомогла мені зібратися — розкроїла обрізки тканин, а її сестра Густа балакучою голкою хутко стулила з них костюм блазня. Спершу мені марилося щось у дусі Веласкеса. Хотілося побути й полководцем Нарсесом чи принцом Євгенієм. Коли я нарешті став перед великим дзеркалом — війна наділила його навскісною тріщиною, яка трохи спотворювала відображення, — коли переді мною постав увесь той пістрявий балахон із буфами, шліцами та дзвіночками, викликавши в мого сина Курта такий регіт, що він аж закашлявся, я, не вельми щасливий, нишком сказав собі:
— Ну ось, Оскаре, тепер ти блазень Йорик. Тільки де той король, з якого ти пожартував би?
Уже в трамваї, яким я їхав до Ратінґської брами (це неподалік від Академії), мені впало в око, що в усіх людей — у тих, хто вирядився чи то ковбоєм, чи то іспанкою, щоб забути про свою контору або прилавок, — я викликав не сміх, а скоріше переляк. Від мене просто сахалися, отож я, хоч ваґон був і напхом напханий, міг навіть сісти і з насолодою їхати далі. Перед Академією поліцейські розмахували своїми справжнісінькими, аж ніяк не карнавальними Гумовими кийками. «Жерло муз» — так називалося свято юних художників і скульпторів — було в повному розпалі, однак натовп намагався взяти будівлю приступом, і вже навіть дійшло до сутички з поліцією — якщо й не до кривавої, то принаймні гарячої.
Коли Оскар змусив невеличкого дзвіночка, пришитого в нього на лівому рукаві, подати голос, натовп розступився, один із поліцейських, що професійно оцінив мій зріст, козирнув згори вниз, спитав, що я бажаю, і, помахуючи кийком, провів мене до святкових підвальних зал. Там кипіла плоть, хоч до вживання готова ще й не була.
Ви тільки не думайте, що свято художників — це таке свято, коли святкують художники. Більшість студентів Академії стояли з поважними, напруженими, хоч і розфарбованими, обличчями за своєрідними, що-правда, трохи хисткуватими шинквасами й, продаючи пиво, шампанське, ковбаски й неподоливану в чарки горілку, намагалися в такий спосіб трохи призаробити. Саме свято художників оплачували громадяни міста, які один раз на рік сіють грішми й мріють жити й святкувати так, як художники.
Десь годинку я никав на сходах, по кутках та під столами, полохаючи парочок, що саме збиралися дістати хоч якусь вигоду з цього шарварку, поки познайомився з двома китаянками; в їхніх жилах текла, мабуть, грецька кров, бо вони віддавалися коханню, оспіваному ще багато сторіч тому на острові Лесбос. Хоч обидві, докладаючи всіх зусиль і пальців, завзято втішали одна одну, у мене ні в грудях, ні десь інде ніщо не стріпонулось — я бачив перед собою просто досить кумедне видовище. Потім вони випили зі мною надто теплого шампанського і, з мого дозволу, помацали, чи твердий у мене отой гострий вершечок горба; дівчата були, певно, щасливі, і це ще раз підтвердило мою тезу: горб приносить жінкам щастя.
Та що довше я спілкувався з тими дівчатами, то сумніше мені ставало. Не давали спокою думки, викликала тривогу політика, шампанським я малював на столі заблоковане місто Берлін, наводив пензликом «повітряний міст»; дивлячись на двох своїх китаянок, що ніяк не могли поєднатись, я засумнівався в тому, чи возз'єднається Німеччина, й узявся за те, чого не робив зроду: ставши Йориком, Оскар почав шукати сенс життя.
Коли моїм дамам не спало на думку більш нічого такого, на що варто було б подивитись, і вони вдарилися в сльози, які лишали на їхніх наквацьованих китайських личках зрадницькі сліди, я підвівся — зі своїми буфами, шліцами, теленьканням дзвіночків — і двома третинами свого єства вже зібрався додому, тільки однією третиною ще шукав якоїсь карнавальної пригоди, аж раптом на очі мені трапився — ба більше, він до мене забалакав — обер-єфрейтор Ланкес.
