Ви його ще пригадуєте? Ланкес трапився нам улітку сорок четвертого на Атлантичному валу. Він охороняв там бетон і курив сигарети мого наставника Бебри.

Я саме хотів був рушити вгору сходами, де, щільненько попритискавшись, сиділи й на відчай душі лапали одне одного парочки, і тільки-тільки прикурив сигарету, коли це хтось легенько торкнув мене пальцем. Обер-єфрейтор останньої світової війни запитав:

— Чуєш, друже, сигаретки не знайдеться?

Не дивно, що я, почувши ці слова, а також побачивши костюмчика захисного кольору, відразу його впізнав. Одначе мені й на гадку не спало б поновлювати наше знайомство, якби в оберєфрейтора й художника на бетоні не сиділа на його захисного кольору колінах муза — жива-живісінька муза.

Але дайте мені спершу перемовитися з художником, а вже потім я опишу музу. Я не лише пригостив його сигаретою, я ще клацнув своєю запальничкою й, коли він затягся, поцікавивсь:

— А ви мене не пригадуєте, обер-єфрейторе Ланкес? Фронтовий театр Бебри. Містика, варварство й нудьга.

Художник, коли я до нього так забалакав, ужахнувся, сигарету з руки, щоправда, не випустив, одначе муза з його колін упала. Я підняв те п'яне як чіп довгоноге дівча й віддав його Ланкесові. І поки ми з ним, Ланкес і Оскар, обмінювалися спогадами, лаяли обер-лейтенанта Герцога, що обзивав Ланкеса вигадьком, ушановували пам'ять мого наставника Бебри, а також черниць, які тоді шукали крабів серед ромелівської спаржі, я все дивувався з цієї з'яви — музи. Вона постала, мов янгол, у своєму капелюшку з пресованого картону — в такий упаковують яйця на експорт — і, хоч була п'яна як ніч і крильця її вже сумно обвисли, від неї все ще трохи віяло ужитковими чарами небожительки.

— Це — Ула, — пояснив художник Ланкес. — Вона, власне, вчилася на кравчиню, але тепер хоче податись у мистецтво, і це мене геть не влаштовує, бо шитвом заробляє хоч щось, а мистецтвом — чорта з два.

Тоді Оскар — адже він саме мистецтвом заробляв непогані гроші — попросив дозволу відрекомендувати кравчиню Улу як модель і як музу художникам з Академії мистецтв. Ця пропозиція викликала в Ланкеса такий захват, що він вихопив з моєї коробки відразу три сигарети, а натомість, зі свого боку, запросив мене до себе в майстерню. І відразу ж обмежив своє запрошення: за таксі до майстерні мав заплатити я.

Ми відразу й вирушили, лишивши карнавал без нас; я заплатив за таксі, а Ланкес, чия майстерня була на Зітардерштрасе, запарив на спиртівці каву, яка привела музу до тями. А після того, як дівчина за допомогою мого правого вказівного пальця ще й виблювала, вона здавалася вже майже тверезою.

Аж тепер я помітив, що в її блакитних очах незмінно стоїть подив; почув я і її голос, трохи пискливий і різкуватий, однак досить зворушливий і приємний. Коли художник Ланкес розтлумачив дівчині, в чому полягає суть моєї пропозиції, і радше наказав, ніж порадив їй попрацювати натурницею в Академії мистецтв, вона спершу відмовлялася, не бажаючи ставати ні музою, ні натурницею в Академії мистецтв, а бажаючи належати лише художникові Ланкесу. Але той мовчки й різко, як це любять робити талановиті художники, з усього розмаху дав їй ляпаса, повторив своє запитання ще раз і задоволено, знов так само добродушно засміявся, коли вона, схлипуючи, — достоту, як ото схлипують янгелочки, — погодилася стати добре оплачуваною моделлю, а може, й музою в художників з Академії мистецтв.

Ви тільки уявіть собі цю Улу: десь метр сімдесят вісім на зріст, струнка-стрункісінька, чарівлива й тендітна; дивишся на неї і мимоволі згадуєш про Боттічеллі й Кранаха відразу. Ми з нею позували на пару голою натурою. Її довга й гладенька плоть, поросла ніжним дитячим пушком, була десь такого кольору, як м'ясо лангусти. Коси в неї досить ріденькі, зате довгі, а на колір — солом'яно-жовті. На лобку волоссячко кучеряве й рудувате, і ним заріс лише невеличкий трикутничок, а волосся під пахвами Ула щотижня зголює.

Як і слід було сподіватися, сіра студентська маса ні на що путнє з нами не спромоглася; ті художники примальовували то задовгі руки їй, то завелику голову мені, одне слово, припускалися помилок, властивих усім початківцям. Вони просто не годні були схопити наші пропорції.

Аж коли нас побачили Ціґе й Розкольников, з'явилися картини, гідні такого явища, як Муза й Оскар.

Вона — спить, я намагаюся її сполохати: фавн і німфа.

Я — сиджу навпочіки, вона — перса в неї невеличкі й завжди ніби трохи змерзлі — схиляється наді мною, погладжуючи мені чуба: красуня й почвара.

Вона — лежить, я — між її довгими ногами бавлюся рогатою конячою машкарою: жінка й одноріг.

Усе це — в дусі Ціґе й Розкольникова, іноді в кольорі, потім знов у шляхетних сірих тонах, то з деталями, виписаними тонесеньким пензликом, то знов мазки, накидані геніальним шпателем Ціґе, часом від таємничости навколо Ули й Оскара — лиш натяк, а потім саме Розкольников з нашою допомогою приходить до сюрреалізму: то Оскареве обличчя стає медово-жовтим циферблатом — такий був колись у нашого годинника, що стояв на підлозі, — то на горбу в мене розквітають троянди, що механічно пускають вусики, а Ула має ті троянди зірвати, а то я сиджу в розверженому Улиному тілі (вгорі вона всміхається, внизу — довгі ноги), десь між селезінкою й печінкою, і гортаю книжку з картинками. Крім того, нас убирали в усілякі костюми, з Ули робили Коломбіну, а з мене — засмученого міма з обличчям, наквацяним білилом. І нарешті, саме Розкольникову — його так називали через те, що він постійно товк усім про злочин і кару, — випала честь намалювати велике-велике полотно: я сидів в Ули на лівому, порослому пушком коліні (голий хлопчик-потвора), а вона вдавала Мадонну. Оскар позував у ролі Ісуса.

Згодом ця картина, що мала назву «Мадонна-49», побувала на багатьох виставках, і навіть плакат із неї справляв неабияке враження, бо коли він потрапив на очі моїй добропорядній обивательці Марії, то вдома дійшло до сварки; а проте згодом картину за кругленьку суму придбав один райнський промисловець, і вона, мабуть, і досі ще висить десь у конференц-залі якоїсь адміністративної висотної будівлі, і під її впливом перебувають тепер уже члени правління.

А самого мене тішило оте талановите неподобство, що його виробляли з моїм горбом і моїми пропорціями. Та ще й те сказати: нам з Улою, з огляду на нашу популярність, за одну годину позування вдвох голою натурою платили по дві з половиною марки. Ула також уже призвичаїлася до роботи моделлю. Відтоді, як вона почала регулярно приносити додому гроші, художник Ланкес із його великою й переконливою долонею тепер ставився до неї краще й бив її лише тоді, коли для його геніальних абстракцій потрібна була грізна десниця. Тож і для цього художника, котрий доти з міркувань суто зорових Улу як модель ніколи не використовував, дівчина в певному сенсі стала музою, бо лише ті ляпаси, які він давав їй, надихали його руку, руку художника, справжньою творчою снагою.

Щоправда, своєю тонкосльозою тендітністю, що була, по суті, янгольською впертістю, Ула й мене часом провокувала на насильство, проте мені завжди вдавалося опанувати себе, і я щоразу, коли в мене свербіли руки взяти батога, запрошував її до кондитерської, а тоді — звісно, трохи поснобістському, чого я навчився, водячи дружбу з художниками, — вів її, таку собі рідкісну гінку квітку поруч із моїми пропорціями, прогулятися на залюднену й витрішкувату Кьоніґсалєе, купляв їй лілові панчохи й рожеві рукавички.

Інакше було з художником Розкольниковим, який, навіть не намагаючись підступитися до Ули, мав із нею щонайінтимніші взаємини. Так, одного разу він змусив її позувати на обертовому крузі з широко розведеними ногами, одначе малювати не малював, а сів на ослінчика за кілька кроків якраз навпроти її соромітного місця і втупився туди очима, вперто бурмочучи щось про злочин і кару, поки те Музине місце змокріло, розверзлося, та й Розкольников самим своїм витріщанням та бурмотінням домігся того, чого хотів, а тоді підхопився з ослінчика, схопив пензля, й величні мазки на мольберті поклали початок «Мадонні-49».