І ось я стояв у коридорі зі жмутиком світло-русявого волосся в гаманці, хвилю намагався відчути той жмутик крізь шкіру, підкладку піджака, камізельку, сорочку й спідню сорочку, але був надто зморений і надто задоволений, хоч задоволений якось дивно й похмуро, щоб побачити в здобичі, яку оце виніс із комірчини, щось більше, ніж просто вичесане волосся.

Аж тепер Оскар зізнався собі, що шукав там скарби зовсім інші. «Адже в комірчині сестри Доротеї я хотів довести собі, що там можна знайти сліди отого доктора Вернера, хай навіть то був би лише один із уже знайомих мені конвертів. Але я нічого не знайшов. Ані конверта, ані, тим більше, листа». Оскар визнає, що брав із полиці для капелюшків одного по одному детективні романи сестри Доротеї, розгортав їх, шукав посвят чи закладок, а крім того, я сподівався знайти бодай якийсь знімок, адже більшість лікарів із Марийської лікарні Оскар якщо й не на ім'я, то принаймні з вигляду знав. Однак жодного знімка доктора Вернера не трапилося.

Той, схоже, ніколи не бував у кімнаті сестри Доротеї, а якщо коли-небудь туди й зазирав, то лишити після себе слідів йому не пощастило. Тож Оскар мав усі підстави радіти. Хіба ж я не мав численних переваг перед доктором Вернером? Хіба те, що жодних його слідів не виявлено, однозначно не доводить: стосунки між лікарем і сестрою Доротеєю обмежуються стінами лікарні, тобто це стосунки службові, а якщо й не службові, то в кожному разі однобічні?

Але Оскарові ревнощі вимагали мотиву. Це правда, навіть невеличке підтвердження того, що доктор Вернер навідувався до цієї комірчини, мене боляче вразило б, і все ж я дістав би від нього неабияке задоволення — задоволення, яке годі й порівняти з незначним і скороминущим наслідком мого перебування в шафі.

Уже й не пригадую, як я повернувся до своєї кімнатки, пам'ятаю лише, що в другому кінці коридору, за дверима такого собі пана Мюнцера, почулося якесь неприродне покашлювання, розраховане на те, щоб привернути увагу. Але що мені до того пана Мюнцера? Чи Оскарові мало іншої Цандлєрової мешканки? Невже в особі того Мюнцера — ще хтозна, що за цим прізвищем криється! — я маю взяти на свою голову ще один клопіт? Отож Оскар пустив те настирливе покашлювання повз вуха, чи, правильніше сказати, я просто не втямив, чого від мене хочуть, і аж у себе в кімнатці дібрав, що той невідомий і байдужий мені пан Мюнцер покашлював для того, щоб заманити мене, Оскара, до себе в кімнату.

Скажу відверто: я таки довгенько шкодував, що не відреагував тоді на його покашлювання, бо у себе в кімнатці мені стало так нестерпно тісно й так нестерпно просторо, що будь-яка розмова, навіть обтяжлива й вимушена балачка з отим кашлюком Мюнцером, була б для мене справжнім щастям. Одначе мені забракло духу хоч і пізно, але й собі провокаційно покашляти в коридорі й так увійти в контакт із чоловіком за дверима в другому кінці коридору; натомість я безвольно здався на волю упертій кутастій табуретці у себе в кімнатці, відчув, як завжди, коли на щось сідаю, неспокій у крові, схопив з ліжка якийсь медичний довідник, упустив на підлогу те дороге бульварне чтиво, яке придбав за гроші, зароблені гіркою працею натурника, через що в книжці зім'ялися сторінки й позагиналися ріжки, дістав зі столу барабана — подарунка від Розкольникова, потримав його, але так і не спромігся ні взятися за палички, ні вдаритись у сльози, які впали б на лакований білий кружок і дали б мені бодай неритмічну полегкість.

Тепер можна було б розпочати трактат про втрачену цнотливість, можна було б поставити цього барабанщика Оскара, навік трирічного Оскара поруч із Оскаром горбатим, позбавленим голосу, сліз і барабана. Але ж це не відповідало б правді, адже Оскар, ще як був Оскаром-барабанщиком, цнотливість утрачав багато разів, потім набував її наново чи давав їй відрости, бо цнотливість можна порівняти з буйним бур'яном, — пригадайте всіх отих цнотливих бабусь, що колись усі були паскудними, злостивими немовлятами; ні, не грагадання у цнотливий — не цнотливий змусила Оскара підхопитися з кухонної табуретки, а радше вже кохання до сестри Доротеї звеліло мені покласти небарабаненого барабана на місце, вийти з кімнатки, коридору, цайдлєрівського помешкання й вирушити до Академії мистецтв, хоч професор Кухен сказав мені прийти аж надвечір.

Коли Оскар, нетвердо ступаючи, вийшов зі своєї кімнатки до коридору і неквапно й гучно відчинив вхідні двері, я на мить ще прислухався до кімнати пана Мюнцера. Той не покашлював, і я — присоромлений, обурений, задоволений і голодний, знудьгований і спраглий до життя, то всміхаючись, то ладен заплакати — вийшов з помешкання, а відтак і з будинку на Юліхерштрасе.

За кілька днів по тому я почав здійснювати план, який виношував уже давно, а те, що його доводилося стільки відкладати, виявилося чудовим способом продумати кожнісіньку деталь. Того дня я до самого полудня роботи не мав. Аж о третій Оскар з Улою мали позувати багатому на ідеї художникові Розкольникову, я — Одіссеєм, який, повернувшися додому, привозить своїй Пенелопі на гостинець горба. Марно я намагався відмовити художника від цієї ідеї. У той час він саме успішно визискував давногрецьких богів і напівбогів. Ула непогано орієнтувалася в міфології, тож я здався й дозволив малювати себе Вулканом, Плутоном із Прозерпіною і нарешті, як того дня, горбатим Одіссеєм. Одначе зараз мені важливіше спинитися на описі того ранку. Через це Оскар не розповідатиме вам, який вигляд мала муза Ула в образі Пенелопи, а просто скаже: в цайдлєрівському помешканні панувала тиша. Їжачок зі своїми перукарськими машинками був десь у мандрах, сестрі Доротеї саме випала денна зміна, і вже о шостій вона пішла з дому, а пані Цайдлєр ще лежала в ліжку, коли відразу по восьмій принесли пошту.

Я відразу все переглянув, для себе нічого не знайшов (від Марії останній лист був лише два дні тому), зате вже з першого погляду виявив конверта, якого вкинули в самому місті, а на конверті — рука, поза всяким сумнівом, доктора Вернера.

Спершу я відклав того листа до решти кореспонденції на ім'я Цайдлєрів і пана Мюнцера, повернувся до себе в кімнатку й дочекався, поки Цайдлєрка вийшла в коридор, віднесла листа Мюнцерові, тоді рушила на кухню й нарешті зникла в своїй спальні, а хвилин через десять, не більше, поспішила з помешкання й будинку, бо о дев'ятій починався її робочий день у конторі в Манесмана.

Про всяк випадок Оскар зачекав іще трохи, потім зумисне неквапно вдягся, почистив — з вигляду спокійно — нігті й аж тоді почав діяти. Я вийшов на кухню, поставив на велику горілку триконфоркової газової плити пів алюмінієвої каструлі води, спершу відкрутив газ на повну потужність, потім, коли вода запарувала, зробив якомога менше полум'я, далі, старанно приховуючи свої наміри й намагаючись бути послідовним у своїх діях, двома кроками опинився біля комірчини сестри Доротеї, схопив листа, що його Цайдлєрка наполовину підсунула під двері з молочнобілою шибкою, ту ж мить повернувся на кухню і обережно тримав конверта зворотним боком над парою доти, доки зміг розпечатати його, не надірвавши. Та перше ніж Оскар зважився піднести листа доктора Вернера до каструлі, газ він, певна річ, вимкнув.

Лікареве послання я читав не в кухні, а лежачи у себе в ліжку. Спершу я навіть розчарувався, бо ні звертання, ні завершальна пуста фраза нічого не казали про взаємини між лікарем і сестрою-жалібницею.

«Люба фройляйн Доротея!» — починався лист, а в кінці стояло: «Відданий вам Еріх Вернер».

Та й у всьому листі не трапилося жодного вочевидь ніжного слова. Вернер шкодував, що напередодні не зміг побалакати із сестрою Доротеею, хоч і зустрів її мимохідь перед входом до приватного чоловічого відділення. Однак сестра Доротея з причин, незрозумілих для доктора Вернера, відвернулася, коли побачила, що той розмовляє із сестрою Беатою, цебто Доротеїною подругою. І тепер доктор Вернер волів би поговорити із сестрою Доротеєю, адже його розмова із сестрою Беатою була суто ділова. Як вона, сестра Доротея, мабуть, і знає, він, мовляв, докладав і докладає зусиль до того, щоб зберігати відстань між собою і не зовсім стриманою сестрою Беатою. А те, що справа це нелегка, вона, Доротея, хто добре знає сестру Беату, має, мовляв, розуміти, адже сестра Беата нерідко надто відверто виставляє свої почуття напоказ, хоч він, Вернер, ніколи на них і не відповідає. Останнє речення в листі було таке: «Повірте, я всякчас відкритий для розмови з вами». Ці рядки були досить формальні, холодні, ба навіть гордовиті, та, зрештою, я все ж таки легко зірвав машкару з епістолярного стилю доктора Вернера й сприйняв листа як те, чим він і мав бути: палке освідчення в коханні.