І я побачив чорного лакованого пасочка, і не просто пасочка, бо в тій шафі було так сіро, що й лакований пасочок обертався чимось більшим, ніж пасочок. Це могло бути й щось інше, таке саме гладеньке й довге, яке я, завжди трирічний барабанщик, бачив на молу в Нойфарвасері: бідолашна моя матуся в ультрамариновому весняному плащі з малиновими вилогами, Мацерат у двобортному приталеному пальті із замшевим коміром, Ян Бронський — з оксамитовим коміром, на Оскаровій матроській безкозирці — стрічка з золотистим гаптованим написом «КЙВ Зайдліц», і все це була одна компанія, а приталене пальто й оксамитовий комір вистрибували переді мною й матусею — на своїх високих підборах вона взагалі не могла стрибати, — перескакували з каменя на камінь, і так аж до навігаційного знаку, під яким сидів рибалка зі шворкою для білизни й мішком з-під картоплі, наповненим сіллю й ворушінням. І ми, побачивши того мішка й білизняну шворку, поцікавилися, чого це чоловік сидить під навігаційним знаком і вудить рибу на шворку, але той незнайомець із Нойфарвасера, чи з Брьозена, чи ще звідкись тільки засміявся й виплюнув у воду густий бурий клубок, який ще довго погойдувався на одному місці попід молом, поки його підхопила чайка, бо чайка хапає все, це вам не розпещена голубка, тим більше не сестра-жалібниця; непогано було б зібрати докупи всіх, хто вдягнений у біле, й запроторити їх до цієї шафи, і те саме можна сказати й про тих, хто вдягнений у чорне, бо тоді я ще не боявся Чорної кухарки, я безстрашно сидів собі в шафі й водночас не сидів у шафі, а так само безстрашно стояв у безвітряну погоду на молу в Нойфарвасері, тут тримав у руці лакованого пасочка, там — щось інше, яке було теж чорне й слизьке, але не пасочок, і шукав, позаяк сидів у шафі, порівняння, бо в шафах завжди тягне порівнювати, отож я назвав на ім'я Чорну кухарку, але тоді це ще не проникло мені в саму душу, в білому я тямив багато краще, я навряд чи відрізнив би чайку від сестри Доротеї, однак відганяв від себе голубів та іншу таку погань, тим більше, що була ж не Трійця, а Страсна п'ятниця, коли ми поїхали до Брьозена, а тоді спустилися на мол, та й голуби не літали над навігаційним знаком, під яким сидів з білизняною шворкою чолов'яга з Нойфарвасера, сидів і спльовував у воду. А коли той чолов'яга з Брьозена почав вибирати шворку, і показався її кінець, і ми побачили, чому так важко було витягувати її з гнилої мотлауської води, коли бідолашна моя матуся поклала руку Янові Бронському на плече й на його оксамитовий комір, бо зробилася на виду жовта, як смерть, бо хотіла піти геть, а натомість мусила дивитись, як той чолов’яга кинув на каміння конячу голову, як дрібніші й зеленуваті, кольору морської води, вугрі повипадали з гриви, а більших і темніших він видавлював з падлини сам, так наче витягував цвяхи, а тоді хтось узяв та й розпоров пуховика, я хочу сказати, налетіли чайки й почали накидатися, бо чайки, коли їх три чи ще більше, завиграшки впораються з невеликим вугром, а ось із чималими вугрищами їм доводиться, звісно, вже скрутніше. Та ось той чолов'яга розчепірив своєму вороному пащу, вставив йому в зуби дерев'ного оцупка, і кінь знову засміявся, а чолов'яга стромив йому в пащу свою волохату руку, щось ухопив, щось перехопив, як оце я в шафі щось ухопив і перехопив, і дістав, як оце я лакованого пасочка, але ж він — одразу двох, і підкинув їх у повітря, й жбурнув на каміння, тим часом як моя бідолашна матуся виблювала все, що снідала: каву, білок, жовток, трішки повидла, пережований білий хліб — такий багатий сніданок, що чайки враз шугонули навкіс, спустилися поверхом нижче, заходили, широко розставивши крила, на посадку, а про кигикання вже й не кажу, і що в чайок злі очі, теж усі знають, і прогнати їх годі було й думати, а Ян Бронський не зробив би цього й поготів, бо він і сам боявся чайок і позатуляв обіруч свої круглі сині очі, барабана мого чайки теж не слухались, а знай глитали й глитали, тоді як я від гніву й захвату підібрав на своїй бляшанці якийсь новий ритм, тільки ж моїй бідолашній матусі до всього цього було байдуже, вона мала свій клопіт і все давилася й давилася, але з неї вже нічого не виходило, бо не так уже й багато матуся з'їла за сніданком, адже вона хотіла бути стрункою, тим-то два рази на тиждень ходила до жіночого клубу, проте їй це майже не допомагало, бо вона потай усе ж таки їла й завше придумувала собі якесь виправдання, як ото чолов'яга з Нойфарвасера, всупереч усім теоріям, на завершення, коли ми там уже гадали, що більше нічого не буде, дістав із кінського вуха ще одного вугра. Вугор був увесь у якійсь білій каші, бо порпався в конячому мозку. Але ним розмахували доти, доки вся каша з нього відпала, й вугор показав, який він лискучий, і заблищав, мов лакований пасочок, бо що я, власне, хочу цим сказати: ось таким самісіньким лакованим пасочком підперізувалася сестра Доротея, коли була не на роботі й не носила брошки з червоним хрестом.

А ми тоді пішли додому, хоч Мацерат і хотів побути там іще, бо до гавані саме входив, женучи хвилі, фін — тонн десь так на тисячу вісімсот. А конячу голову той чолов'яга покинув на молу. І вороний відразу став білим і закричав. Тільки закричав не так, як кричать коні, а скоріше так, як кричить хмара, коли вона біла і з галасом, ненажерливо обліплює конячу голову. Тоді це було загалом приємно, тому що конячої голови вже не стало видно, хоч усі й розуміли, що криється за тим божевіллям. До того ж фін відвертав нашу увагу, він брав на борт дерево й був іржавий, як ота залізна огорожа на кладовищі в Заспе. Проте моя бідолашна матуся не озиралася ні на фіна, ні на чайок. З неї було досить. І коли доти вона вряди-годи не лише грала на нашому піаніно «Чаєчко маленька, на Гельґоланд полети», а й наспівувала, то тепер цю пісеньку вона вже ніколи не виконувала, вона взагалі більш нічого не співала, і спершу відмовилася їсти рибу, а тоді одного дня раптом почала їсти, та так багато, та таку жирну, поки їй просто вже не було куди їсти, тобто вона більш не хотіла, була сита, і не лише вуграми, а й самим життям, а надто чоловіками, а може, й Оскаром, принаймні матуся, якій доти не сила було ні від чого відмовитися, несподівано стала невибагливою, стриманою й дала поховати себе на кладовищі в Брентау. Але я, мабуть, удався в неї, бо, з одного боку, ні від чого не хочу відмовлятися, а з другого — можу обійтися без будь-чого; ось тільки без вуджених вугрів, хоч вони й скажено дорогі, жити не можу. Це стосувалося й сестри Доротеї, якої я навіть ніколи не бачив; її лакований пасочок не дуже мені й сподобався, і все ж я не міг відвести від нього погляду, він не йшов мені з думки, він навіть почав множитись, бо вільною рукою я розстебнув ґудзики на штанях і зробив це задля того, щоб знов уявити собі сестру-жалібницю, образ якої через десятки лискучих вугрів та фіна, що саме входив у гавань, уже втрачав свої чіткі обриси.

Помалу Оскарові, який знов і знов опинявся на тому молу, таки пощастило за допомогою чайок повернутися до світу сестри Доротеї, принаймні до тієї половини шафи, де був її робочий одяг — був хоч і без неї, та все ж привабливий. І коли я нарешті побачив її цілком виразно й навіть розгледів, як мені здалося, окремі риси її обличчя, засувки випали з розбитих петель: дверцята, різко рипнувши, розчахнулися, потік світла мало не збив мене з пантелику, й Оскар ледве встиг похопитися, щоб не забризкати халатика із зав'язками ззаду, що висів поруч.

Тільки щоб зробити належний перехід, а також грайливо завершити своє перебування в шафі, яке, всупереч сподіванням, мене стомило, я сяк-так пробарабанив — чого не робив уже багато років — кілька грайливих тактів на сухій задній стінці, потім виліз із шафи, іще раз перевірив, чи там чистенько, — дорікнути собі я справді ні в чому не міг, навіть лакований пасочок не втратив свого лиску, а втім, ні, кілька тьмяних плям все ж таки довелося стерти, та ще й похукати на них, поки пасок знов почав нагадувати вугрів, яких, коли я ще був маленьким хлопчиком, ловили на молу в Нойфарвасері.

Я, Оскар, пішов з комірчини сестри Доротеї, але перед тим ще позбавив струму сорокаватну лампочку, яка весь час, поки я там був, стежила за мною.