Цілих три тижні ми щовечора виступали в правічних казематах гарнізонного й римського міста Мец. Ту саму програму ми два тижні показували в Нансі. Шалон-сюр-Марн гостинно приймав нас тиждень. З язика в Оскара вже злітали окремі французькі слівця. А в Реймсі ще можна було помилуватися руїнами часів Першої світової війни. Кам'яний звіринець усесвітньо відомого собору від огиди, яку в нього викликало людство, без угаву спльовував воду на бруківку: в Реймсі дощило день при дні, й уночі теж. Зате в Парижі нам дістався осяйний, теплий вересень. Попідручки з Розвітою я блукав набережною, святкуючи так своє дев'ятнадцятиріччя. Хоч я й знав цю столицю з листівок унтер-офіцера Фріца Тручинського, Париж мене анітрохи не розчарував. Коли ми з Розвітою вперше опинилися біля підніжжя Ейфелевої вежі й, стоячи рука в руці, звели очі вгору (я — дев'яносто чотири сантиметри, вона — дев'яносто дев'ять), то обоє вперше усвідомили і свою неповторність, і велич. Ми цілувалися просто серед вулиці, що в Парижі, однак, нікого не дивувало.

О, це прекрасне спілкування з історією й мистецтвом! Коли я, так само з Розвітою попідручки, навідався до Будинку інвалідів і пригадав великого, але невисокого на зріст, а тому такого близького обом нам імператора, то заговорив словами Наполеона. Як він колись сказав на могилі Фрідріха Другого, що, до речі, велетом теж не вдався: «Якби він був ще живий, ми б тут не стояли!», так і я ніжно прошепотів на вушко своїй Розвіті:

— Якби корсиканець був іще живий, ми б тут не стояли, не цілувалися б під мостами, на набережних, sur le trottoir de Paris.

У рамках широченної концертної програми ми виступали і в залі Плеєль, і в Театрі Сари Бернар. Оскар швидко призвичаївся до сценічних умов у великому місті, вдосконалив свій репертуар, пристосувався до розбещених смаків паризького окупаційного гарнізону: я вже не трощив своїм співом звичайних, примітивних німецьких пляшок із пивом, — ні, тепер я розтинав і обертав на скалки щонайвишуканіші, дивовижні, видуті легеньким подихом квіткові й фруктові вази з французьких замків. В основу своєї програми я поклав підхід культурно-історичний: я починав із келихів доби Людовіка Чотирнадцятого й перетворював на скляний порох скляні творіння часів Людовіка П'ятнадцятого. З пристрастю, властивою революційній порі, я покладав край скляним келихам нещасного Людовіка Шістнадцятого і його безголової Марії-Антуанети, потім — трохи Луї-Філіппа, а на завершення встигав поквитатися з химерними скляними виробами французького модерну.

І хоч ота сіра маса в мундирах захисного кольору в партері та на ярусах і не здатна була збагнути історичної послідовности моїх виступів, а бите скло нагороджувала оплесками лише як звичайнісіньке бите скло, час від часу траплялися там і штабні офіцери та журналісти з райху, які захоплено зустрічали не тільки бите скло, а й моє сприйняття історії. Коли після галаконцерту для комендатури нас відрекомендували одному типові, вченому на вигляд і у військовій формі, він наговорив мені купу компліментів з приводу мого мистецтва. А особливо вдячний був Оскар кореспондентові однієї з провідних газет райху, що мешкав у місті на Сені, назвався фахівцем із французьких питань і тактовно вказав мені на окремі невеличкі помилки чи, правильніше сказати, огріхи в стилі моєї програми.

У Парижі ми лишалися цілу зиму. Поселяли нас у першокласних готелях, і Розвіта — скажу відверто — всю ту довгу зиму під боком у мене невтомно перевіряла й підтверджувала переваги французьких ліжок. Чи щасливий був Оскар у Парижі? Чи забув він про рідних йому людей, що зосталися вдома, — про Марію, Мацерата, Ґретхен і Александера Шефлєр, про свого сина Курта й бабцю Ану Коляйчек?

Хоч я про них і не забував, проте бракувати мені нікого з них не бракувало. Отож і листівок польовою поштою я нікому не надсилав, ніяк не давав про себе знати, навпаки, дав їм змогу прожити цілий рік без мене, бо, ще від'їжджаючи, твердо поклав собі повернутись, і мені було все ж таки досить цікаво, як усій тій компанії вестиметься вдома без мене. На вулицях, а також під час вистав я часом шукав очима серед солдатів знайомі обличчя. «Може, Фріца Тручинського чи Акселя Мішке відкликали зі Східного фронту й перевели до Парижа», — міркував Оскар, і раз чи двічі йому навіть здалося, ніби серед натовпу піхотинців він упізнав відчайдушного Маріїного брата. Але Оскар помилявся: мундир захисного кольору збиває з пантелику!

Тугу за батьківщиною в мені будила тільки Ейфелева вежа. Не те що я, вибравшись на неї і, зачарований панорамою, відчував нездоланне бажання на крилах полетіти на батьківщину. На поштових листівках і в думках Оскар уже стільки разів сходив на вежу, що якби він нарешті видерся на неї насправді, то потім спуск кінець кінцем викликав би в нього лише розчарування. Та коли я стояв біля підніжжя вежі, сам, без Розвіти, стояв чи й сидів навпочіпки серед сміливих вигинів залізної конструкції, ця прозірчаста, хоч і закрита, склепінчаста споруда ввижалася мені ковпаком моєї бабці Ани. Сидячи під Ейфелевою вежею, я водночас сидів під її чотирма спідницями, Марсове поле оберталося на кашубське картоплище, паризький жовтневий дощ сіявся скісно й невтомно між Бісау й Рамкау, весь Париж і навіть метро в такі дні пахли мені ледь згірклим маслом, а сам я ставав замисленим і тихим. Розвіта була людина делікатна й обходилася зі мною обачливо, шануючи мій біль.

У квітні сорок четвертого — з усіх фронтів саме надходили повідомлення про успішне скорочення лінії фронту — нам довелося спакуватись, залишити Париж і ощасливити гастролями фронтового театру Бебри Атлантичний вал. Турне ми розпочали з Гавра. Бебра тоді здавався мені якимсь неуважним і мовчазним. І хоч під час виступів він жодного разу й не дав маху і, як завжди, викликав вибухи сміху, та щойно завіса падала востаннє, його прадавнє обличчя Нарсеса робилося наче кам'яне. Спершу я гадав, що то його діймають ревнощі чи, ще гірше, що він капітулює так перед силою моєї молодости. Розвіта намагалася пошепки щось пояснити мені — щоправда, вона й сама до пуття нічого не знала, а тільки розповідала про офіцерів, які після вистав навідували Бебру за зачиненими дверима. Скидалося на те, що мій наставник має намір вийти зі своєї внутрішньої еміграції, що він замислив щось конкретне, що в ньому озивається кров його предка принца Євгенія. Плани Бебри завели його так далеко від нас, у такі високі сфери, що інтимні взаємини Оскара з Розвітою, яка колись належала йому, викликали на його зморшкуватому обличчі лише стомлену усмішку. А якось він застав нас удвох — це було в Трувілі, трупа жила тоді в курортному готелі, й ми з Розвітою саме лежали, міцно обійнявшись, на килимі в нашій спільній костюмерній, — але тільки відмахнувся, коли ми хотіли були випустити одне одного з обіймів, і промовив, дивлячись у своє гримувальне дзеркало:

— Кохайтеся, діти мої, цілуйтеся! Завтра ми лише дивитимемось на бетон, а вже позавтра бетон заскреготить у вас на зубах. Отож цілуйтеся, поки цілується!

Це було в червні сорок четвертого. Ми вже об'їздили весь Атлантичний вал від Біскайї до самої Голландії, однак лишалися переважно в тилу, з тих легендарних бункерів бачили не багато чого, і тільки в Трувілі вперше дали виставу безпосередньо на узбережжі. Нам запропонували оглянути Атлантичний вал, і Бебра згодився. Останній виступ у Трувілі. Уночі нас перевезли до невеличкого села Бавен неподалік від Кана й за чотири кілометри від прибережних дюн. Поселили нас у селян. Довкола — численні пасовиська, яблуні, живоплоти. Там женуть яблучну горілку — кальвадос. Ми випили тої самогонки й потім міцно спали. У вікно лилося колюче повітря, до самого ранку квакала жаб'яча калюжа. Є жаби, які вміють барабанити. Я чув їх уві сні й повчав сам себе: «Пора вже тобі, Оскаре, додому. Скоро Куртові, твоєму сину, буде три роки, ти маєш подарувати йому барабана. Ти ж бо обіцяв!» Після цього нагадування Оскар щогодини прокидався, мов обтяжений турботами батько, мацав руками біля себе, переконувався, що його Розвіта поруч і вдихав її запах. Вона ледь-ледь пахла корицею, товченою гвоздикою і мускатним горіхом; він неї йшов передріздвяний дух прянощів, і він не вивітрювався навіть улітку.