А вранці до селянського двору під'їхав бронетранс-портер. Ми всі стояли в підворітті й хапали дрижаків; було ще дуже рано, свіжо, ми розмовляли, намагаючись перекрити голосами вітер із моря. Потім полізли до бронетранспортера — Бебра, Раґуна, Фелікс, Кіті, Оскар і той обер-лейтенант Герцог, який мав повезти нас до своєї батареї на захід від Кабура.
Коли я скажу, що вся Нормандія зелена, то не згадаю про ту плямисту біло-буру худобу, що ліворуч і праворуч від рівного, як шнурок, шосе справляла свій професійний жувальний обов'язок на мокрих від роси, вкритих легеньким туманом пасовищах і зустрічала поглядом нашу машину так незворушно, що її броньовані плити, якби їх заздалегідь не покрили були маскувальною фарбою, почервоніли б від сорому. Тополі, живоплоти, сланкі кущі, перші прибережні готелі — неоковирні, порожні, віконниці теліпаються на вітрі… Ми звернули на набережну, висіли й услід за обер-лейтенантом, який виявляв до капітана Бебри хоч і погордливу, однак цілком належну повагу, побрели дюнами проти вітру, що ніс пісок і шум прибою.
Ні, це було не те лагідне Балтійське море, що його зеленуваті, як пляшка, хвилі, по-дівочому схлипуючи, колись чекало на мене. Тут Атлантика показувала, як і за прадавніх часів, на що вона здатна: під час припливу рвучко накидалася на берег, а під час відпливу спроквола відкочувалась назад.
І ось тоді ми його й побачили, отой бетон. Ми могли захоплюватися ним і гладити його; бетон мовчав.
— Струнко! — почувся вигук у тому бетоні, потім хтось довготелесий вискочив з бункера, що нагадував приплюснуту згори черепаху, був схований між двома дюнами, мав назву «Дора-7» і стежив за припливом і відпливом своїми амбразурами, оглядовими щілинами й залізними деталями малого калібру. Чоловіка, який доповідав обер-лейтенантові Герцогу, а також нашому капітанові Бебрі, звали обер-єфрейтор Ланкес.
ЛАНКЕС (віддаючи честь). «Дора-сім», один обер-єфрейтор, четверо рядових. Жодних надзвичайних подій!
ГЕРЦОГ. Дякую! Вільно, обер-єфрейторе Ланкес! Ви чули, пане капітан: жодних надзвичайних подій. І так уже багато років.
БЕБРА. Але ж є припливи й відпливи. Виступає сама природа!
ГЕРЦОГ. Саме за цим і стежать тут наші люди. Тим-то ми й ставили бункери один побіля одного. Ми й самі вже залягли одні проти одних у полі обстрілу. Скоро доведеться підірвати кілька бункерів, щоб звільнити місце для нового бетону.
БЕБРА (плескає рукою по бетону, люди з його фронтового театру роблять те саме). А сам пан обер-лейтенант вірить у бетон?
ГЕРЦОГ. Вірити — це, мабуть, трохи не те слово. Ми тут, по суті, уже ні в що не віримо. Чи не так, Ланкесе?
ЛАНКЕС. Так точно, пане лейтенант, уже ні в що!
БЕБРА. Але ж вони замішують і трамбують.
ГЕРЦОГ. Тільки між нами: то вони практикуються. Колись я й сам у будівництві нічого не тямив, але трохи повчився в університеті, а тоді все й почалося. Сподіваюся, мій досвід роботи з цементом опісля війни стане мені в пригоді. На батьківщині ж бо доведеться все відбудовувати заново… Ви лишень придивіться до цього бетону ближче. (Бебра і його люди впинаються носами в бетон). І що ж ви бачите? Мушлі! У нас тут усе лежить просто під ногами. Тільки бери й замішуй. Каміння, мушлі, пісок, цемент… Що вам сказати, пане капітан… Ви, артист, людина мистецтва, либонь, це зрозумієте. Ланкесе, ну ж бо, розкажіть панові капітану, що ми забетоновуємо в бункери.
ЛАНКЕС. Слухаюся, пане обер-лейтенант! Розказати панові капітану, що ми забетоновуємо в бункери. Ми в них забетоновуємо цуценят. У підмурівку кожного бункера заритий собака!
БЕБРИНІ ЛЮДИ. Цуценят?!
ЛАНКЕС. Скоро на всьому узбережжі від Кана до Гавра вже не зостанеться жодного цуценяти.
БЕБРИНІ ЛЮДИ. Жодного цуценяти!
ЛАНКЕС. Ось як ми стараємось.
БЕБРИНІ ЛЮДИ. Стараєтесь!
ЛАНКЕС. Скоро доведеться перейти на котенят.
БЕБРИНІ ЛЮДИ. Няв!
ЛАНКЕС. Але коти не такі повноцінні, як цуценята. Тим-то ми й маємо надію, що незабаром тут розпочнеться.
БЕБРИНІ ЛЮДИ. Гала-вистава! (Плескають у долоні.)
ЛАНКЕС. Ми вже давненько тренуємось…А коли в нас скінчаться цуценята…
БЕБРИНІ ЛЮДИ. Ой!
ЛАНКЕС…то споруджувати бункери ми вже не зможемо. Бо де коти, там добра не жди.
БЕБРИНІ ЛЮДИ. Няв, няв!
ЛАНКЕС. Та коли пан капітан зволять коротенько послухати про те, навіщо ми цуценят…
БЕБРИНІ ЛЮДИ. Цуценяточок!
ЛАНКЕС. То можу сказати тільки одне: я в це не вірю!
БЕБРИНІ ЛЮДИ. Тю!
ЛАНКЕС. Але наші солдати, вони переважно хлопці з села. У них там ще й досі так ведеться, що як ставлять хату, чи там повітку, чи церкву, то треба покласти в підмурівок щось живе, і тоді…
ГЕРЦОГ. Ну годі вже, Ланкесе. Не виструнчуйтеся так. Одне слово, як пан капітан уже зволили помітити, тут, на Атлантичному валу, ми, сказати б, віддаємо данину забобонам. Це так само, як у вас на театрі: перед прем’єрою не можна свистіти, або актор перед виставою має сплюнути через плече…
БЕБРИНІ ЛЮДИ. Тьху, тьху, тьху! (Спльовують через плече одне одному.)
ГЕРЦОГ. Одначе пожартували — й годі. Нехай люди собі тішаться. Навіть до того, що останнім часом вони почали оздоблювати виходи з бункерів невеличкими мозаїками з мушель та орнаментами з бетону, найвища інстанція наказала ставитися поблажливо. Люди хочуть до чогось докладати своїх рук. І я знов і знов кажу своєму начальникові, якого ті бетонні кренделики так дратують: краще кренделики на бетоні, ніж кренделики в мізках. Ми, німці, любимо помайструвати, що ж тут удієш!
БЕБРА. Ось і ми, зі свого боку, хочемо трохи розважити військо, що очікує на Атлантичному валу…
БЕБРИНИ ЛЮДИ. Фронтовий театр Бебри співає для вас, грає для вас, допомагає вам добитися остаточної пермоги!
ГЕРЦОГ. Ви й ваші люди міркуєте цілком слушно. Та сам театр не зарадить. Ми тут здебільшого полишені самі на себе, тож і помагаємо собі, як уміємо. Чи не так, Ланкесе?
ЛАНКЕС. Так точно, пане обер-лейтенант! Помагаємо собі, як уміємо!
ГЕРЦОГ. Ось чуєте? Сподіваюся, пан капітан мене вибачать, але мені ще треба зазирнути на «Дору-чотири» й «Дору-п'ять». А ви спокійненько оглядайте собі бетон, тут є на що подивитись. Ланкес вам усе покаже…
ЛАНКЕС. Слухаюся — все показати, пане обер-лейтенант!
Герцог і Бебра козиряють один одному. Герцог рушає праворуч. Раїуна, Оскар, Фелікс і Кіті, які весь цей час стояли позаду Бебри, вискакують наперед. Оскар тримає свого бляшаного барабана, Раґуна — кошика з харчами, Фелікс і Кіті видираються на бетонний дах бункера й заходжуються робити там акробатичні вправи. Оскар з Розвітою граються відерцем і совочком у піску перед бункером, удають закоханих, радісно галасують і дражняться з Фелікс а й Кіті.
БЕБРА (оглянувши зусібіч бункера, недбало). Скажіть, обер-єфрейторе, а хто ви, власне, за фахом?
ЛАНКЕС. Художник, пане капітан. Але це було так давно…
БЕБРА. Ви хочете сказати, маляр?
ЛАНКЕС. І маляр теж, пане капітан. Та здебільша — картини.
БЕБРА. Але ж послухайте! Виходить, ви йдете слідами великого Рембрантда чи того ж таки Веласкеса?
ЛАНКЕС. Десь поміж тим і тим.
БЕБРА. Але ж, чоловіче добрий! Навіщо ж ви замішуєте бетон, трамбуєте бетон, охороняєте бетон? Ваше місце — в роті пропаганди. Військові художники — це саме те, що нам треба!
ЛАНКЕС. У мене, пане капітан, не лежить до цього душа. Як на нинішні часи, я малюю надто навскіс. Та чи не знайдеться в пана капітана сиґаретка для обер-єфрейтора?
БЕБРА (даючи йому сигарету). А навскіс — це що, посучасному?
ЛАНКЕС. До чого тут по-сучасному? Навскіс уже тривалий час вважали сучасним ще до того, як прийшли оці зі своїм бетоном.
БЕБРА. Справді?
ЛАНКЕС. Авжеж.
БЕБРА. То ви малюєте олійними фарбами рельєфні картини? Може, й шпателем працюєте?
ЛАНКЕС. І шпателем теж. Я й великим пальцем пробую, суто машинально, наліплюю цвяхи, Гудзики. А до тридцять третього в мене був такий період, коли я пускав колючий дріт по кіноварі. І мав непогану пресу. Тепер усе те висить у приватній колекції, в одного швейцарського колекціонера й фабриканта. Мило виробляє.
