БЕБРА. Ох, війна, війна, ця клята війна! А тепер ви, отже, трамбуєте бетон! Марнуєте свій Геній на фортифікаційних роботах! Звісно, свого часу це робили й Леонардо та Мікеланджело. Проектували машини-сікачі й зводили укріплення, коли не було замовлень на Мадонну.
ЛАНКЕС. Ось бачите! Викрутитися завше можна. І якщо ти митець справжній, то колись усе ‘дно себе покажеш. А отам, якщо пан капітан зводять поглянути на орнамент над входом до бункера, — то моя робота.
БЕБРА (добре придивившись до орнаменту). Диво дивне! Яке багатство форм, яка глибока експресія, яка сила!
ЛАНКЕС. Цей стиль можна було б назвати «Структурні формації».
БЕБРА. А цей ваш витвір — рельєф чи картина — він має назву?
ЛАНКЕС. Я ж бо вже казав: формація. Її можна назвати й навскісною формацією, про мене. Це стиль новий. Такого ще не робив ніхто.
БЕБРА. І все ж таки саме через те, що ви — творець, вам треба дати своєму творінню якусь неповторну назву.
ЛАНКЕС. Назву… А нащо вони, назви? їх придумують лише для того, щоб складати виставкові каталоги.
БЕБРА. Не будьте такий церемонний, Ланкесе! Спробуйте побачити в мені прихильника мистецтва, а не капітана. Ще сигаретку? (Ланкес пригощється.) То як?
ЛАНКЕС. Ну, коли ви до мене з цього боку… Гаразд. Ланкес міркував собі так: коли тут усе скінчиться — а колись тут неодмінно все скінчиться, так чи так, — то бункери лишаться стояти, тому що бункери лишаються стояти завжди, навіть коли все йде прахом. О, тоді настануть часи! Я хочу сказати, настануть віки. (Ховає останню сиґарету.) А в пана капітана ще одненької сигаретки не знайдеться? Дякую красненько!.. Віки настануть, і віки проминуть, так мовби нічого й не було. А ось бункери стоятимуть, як, скажімо, стоять піраміди. І тоді одного чудового дня прийде так званий дослідник минувшини й подумає: «Який же вбогий на мистецтво був той період — період між першою й сьомою світовими війнами: глухий, сірий бетон, то тут, то там — дилетантські, безпорадні кренделики в народному дусі над входами до бункерів…» І раптом він наштовхується на «Дору-чотири», «Дору-п'ять», «Дору-шість» і «Дору-сім», бачить мої структурні навскісні формації й каже собі: «О, ти диви, цікаво! Я б навіть сказав, магічно, грізно й воднораз — проникливо духовно. Тут виражав себе геній, можливо, єдиний геній двадцятого сторіччя — виражав себе однозначно й на всі віки… А чи має це творіння яку-небудь назву? Чи не підкаже нам якась монограма майстрове ім'я? І якщо пан капітан придивляться уважніше, схиливши навскіс голову, то побачать, що серед цих шерехатих навскісних формацій стоїть…
БЕБРА. Мої окуляри… Допоможіть мені, Ланкесе.
ЛАНКЕС. Так ось, там написано: «Герберт Ланкес, року тисяча дев'ятсот сорок четвертого». Назва: «МІСТИКА, ВАРВАРСТВО, НУДЬГА».
БЕБРА. Цими словами ви зважилися назвати все наше сторіччя.
ЛАНКЕС. Як бачите!
БЕБРА. Може, через років п'ятсот чи й тисячу, коли тут провадитимуть реставраційні роботи, в бетоні знайдуть собачі кісточки.
ЛАНКЕС. Що тільки підтвердить слушність моєї назви.
БЕБРА (врай збуджено). Любий мій друже, чим був би час і чим були б ми, якби не наші творіння…Одначе подивіться на Фелікса й Кіті, моїх акробатів. Вони роблять вправи на бетоні!
(Тим часом Розвіта, Оскар, Фелікс і Кіті вже тривалий час передають одне одному, з рук до рук клаптик паперу, на якому вони щось пишуть.)
КІТІ (з ледь відчутною саксонською вимовою). Ви тільки погляньте, пане Бебра, що можна робити на бетоні! (Стає на руки й іде.)
ФЕЛІКС. І сальто-мортале на бетоні ще ніхто не бачив. (Перекидається через голову.)
КІТІ. От якби нам таку сцену насправді!
ФЕЛІКС. Тільки нагорі тут трохи вітер дме.
КІТІ. Зате тут не так душно й не смердить, як у всіх кінотеатрах. (Звивається у вузол.)
ФЕЛІКС. Нам тут, нагорі, навіть спало на думку скласти віршика.
КІТІ. Чому «нам»? Ця ідея спала на думку Оскарнело й синьйорі Розвіті.
ФЕЛІКС. Але ж і ми помагали, коли не виходила рима.
КІТІ. Ще одне слівце — і віршик готовий!
ФЕЛІКС. Оскарнело питає, як називаються оті рослини на березі.
КІТІ. Бо їх треба вставити у віршик.
ФЕЛІКС. А то в ньому не буде чогось дуже важливого.
КІТІ. Та скажіть же нам, пане солдат! Як вони називаються, оті рослини?
ФЕЛІКС. Мабуть, йому не можна, а то ще ворог підслухає.
КІТІ. Але ж ми більш нікому не розкажемо, їй-бо.
ФЕЛІКС. Ми питаємо лиш через те, що інакше це буде вже не мистецтво.
КІТІ. А він так старався, наш Оскарнело.
ФЕЛІКС. А як гарно він уміє писати зютерлінськими літерами!
КІТІ. Хотіла б я знати, де тільки він так навчився.
ФЕЛІКС. Не знає тільки, як називаються оті рослини.
ЛАНКЕС. Якщо пан капітан дозволять…
БЕБРА. Ну, коли це тільки не військова таємниця, яка може позначитися на результаті війни…
ФЕЛІКС. Коли вже Оскарнело так хоче знати…
КІТІ. Коли вже без цього не виходить віршик…
РОЗВІТА. Коли вже всім нам так кортить довідатися…
БЕБРА. Коли вже я вам офіційно наказую…
ЛАНКЕС. Та це ми наставили їх на той випадок, коли підуть в атаку танки або коли з моря висадиться десант. А позаяк у них такий вигляд, то ми називаємо їх ромелівською спаржею.
ФЕЛІКС. Ромелівська…
КІТІ…спаржа? Тобі це підходить, Оскарнело?
ОСКАР. Підходить! (Записує слово й передає клаптик паперу з віршиком Кіті, що стоїть на бункері.)
КІТІ (звивається у ще тугіший вузол і починає декламувати віршика, ніби в класі біля шкільної дошки).
НА АТЛАНТИЧНОМУ ВАЛУ
Ще шкіримо зуби, і зброю маскуємо,
І ставимо спаржу, і бункер будуємо,
А в мріях усі — де канапа й пантофлі
І де щонеділі — дух теплий картоплі,
А в п'ятницю — риба й розкішні омлети…
Ох, бідермаєре, де ти?
Спимо ще у шанцях, оточених дротом,
Мінуємо нужник — він теж буде дотом,
Та мріємо вже ми про кеґлі й альтани,
Про гарних дівчаток і про тюльпани,
Про холодильники, про сигарети…
Ох, бідермаєре, де ти?
Ще дехто лишиться в земельці лежати,
І ще не одна буде мати ридати.
Ще смерть парашутний розкроює шовк
На рюші нові до самих підошов,
Чіпляє з пір'їн пресвяті амулети…
Ох, бідермаєре, де ти?
(Усі, зокрема й Ланкес, плескають у долоні.)
ЛАНКЕС. А тепер у нас відплив.
РОЗВІТА. Тоді пора снідати! (Погойдує великим кошиком з харчами, оздобленим стрічками й штучними квітками.)
КІТІ. О, влаштуємо пікнік на свіжому повітрі!
ФЕЛІКС. Це сама природа пробуджує в нас апетит!
РОЗВІТА. О священнодійство трапези! Ти об'єднуєш народи, поки вони сидять за сніданком!
БЕБРА. Попоїмо тут, на бетоні. Це — надійна основа!
(Усі, крім Ланкеса, вибираються на бункер. Раґуна розстилає веселеньку квітчасту скатерку й дістає зі свого неосяжного кошика невеличкі подушечки з китичками й торочками. Напинають рожеву парасольну з ясно-зеленим візерунком, заводять невеличкого грамофончика з трубою. Розставляють тарілочки й підставки для яєць, розкладають ложечки, ножики й серветки.)
ФЕЛІКС. Я поласував би паштетом із печінки!
КІТІ. А у вас не лишилося трішки кав'яру, що його ми врятували із Сталінграда?
ОСКАР. Розвіто, не намащуй так товсто данське масло!
