Знати вони, звісно, нічого не знали. Одначе те, на що здатний мій госос, їм там чи там, певна річ, випадало бачити. Оскар сказав собі бути трохи поблажливішим до цих недолітків, яких нині коротко й недвозначно назвали б хуліганами. Я спробував вибачити їм за їхнє відверте й досить незграбне заповзяття й поставитися до них об'єктивно. Отже, це були сумнозвісні «трясуни», про яких уже кілька тижнів гуло все місто, — ватага підлітків, що за ними полювала кримінальна поліція й численні патрулі гітлерюґенду. Як виявилося згодом — гімназисти з гімназії Конрада, школи Петрі й школи Горста Веселя. Орудувала й ще одна ватага «трясунів», у Нойфарвасері, якою заправляли також гімназисти, але складалася вона на добрих дві третини з учнів із Шіхауської верфі та вагоноремонтного заводу. Спільно обидві групи працювали рідко, власне, лише тоді, коли від Шахауґасе прочісували вночі Штефенспарк і Гінденбурґалєе в пошуках фюрерок із Спілки німецьких дівчат, які після вечірніх навчань поверталися з Молодіжного центру на Бішофсберґ додому. Сутичок між собою групи якомога уникали, сфери діяльности вони суворо поділили, й у ватажку нойфарвасерців Смажений Осетер бачив скоріше свого товариша, ніж суперника. Трясуни були проти всіх і всього. Вони оббирали штаби гітлерюґенду, полювали за орденами й військовими відзнаками фронтовиків, що кохалися в парках зі своїми дівчатами, крали на зенітних батареях зброю, набої й бензин за сприяння своїх побратимів — юних зенітників і від самого початку виношували план здійснити великий напад на господарське управління.

Оскар ні про саму організацію, ні про плани трясунів нічого не знав і, як йому здавалось, усіма покинутий, нещасний, сподівався відчути себе серед цих підлітків у безпеці. У глибині душі я вже був із хлопцями заодно, махнув рукою на надто велику різницю у віці — мені скоро мало сповнитися двадцять — і сказав собі: «Чом би тобі не дати хлопцям зразок свого мистецтва? Підлітки завше допитливі. Ти ж бо також мав колись і п'ятнадцять, і шістнадцять. Покажи їм, як це робиться, продемонструй що-небудь. Вони будуть від тебе в захваті, а може, колись навіть слухатимуться тебе. Ти легко можеш випробувати на них свій вплив, відшліфований багатющим досвідом, отож іди за своїм покликанням уже тепер, збери довкола себе учнів і стань наступником Христа!»

Смажений Осетер, мабуть, здогадувався, що замисливсь я не просто так. Він мене не квапив, і я був йому за це вдячний. Кінець серпня. Місячна, майже безхмарна ніч. Повітряна тривога. Два-три прожектори на березі. Мабуть, літак-розвідник. Саме в ті дні довелося залишати Париж. Напроти мене — головна будівля шоколадної фабрики «Балтик», десятки вікон. Після тривалого маршу група військ «Центр» зупинилася на Віслі. «Балтик» на роздрібну торгівлю вже не працювала, а виробляла шоколад лише для авіації. Тож Оскар мусив змиритись і з тим, що тепер під Ейфелевою вежею вигулюють свої американські мундири солдати генерала Патена. Усвідомлення цього завдало мені болю, і Оскар підніс одну барабанну паличку. Стільки годин укупі з Розвітою! І Смажений Осетер завважив мій рух, його погляд простежив за паличкою, потім ковзнув у бік фабрики. Поки в Тихому океані серед білого дня очищали від японців невеличкий острівець, тут у всіх фабричних вікнах водночас відбивався місяць. І Оскар промовив до всіх, хто бажав його слухати:

— Зараз Ісус розітне голосом скло.

Не встиг я впоратися з першими трьома шибками, як десь високо над головою в мене загула муха. Коли місячне сяйво погасло у ще двох шибках, я подумав: «Либонь, та муха здихає, коли так розгулася». Потім я пофарбував своїм голосом у чорне решту вікон на горішньому поверсі фабричної будівлі, переконався, що більшість прожекторів страждають недокрів'ям, а тоді постирав і з вікон середнього та нижнього поверхів відблиски вогнів, що спалахували, схоже, на батареї поблизу Нарвікського складу. Спершу стрілянину зчинили берегові батареї, потім я покінчив із середнім поверхом. Відразу по цьому наказ відкрити вогонь дістали батареї в Старій Шотландії, Пелонкені й Шелмюлі. На нижньому поверсі було троє вікон, і нічні штурмовики, злетівши з аеродрому, шугнули просто над фабрикою. Не встиг я попорати нижній поверх, як зенітки змовкли, полишивши нічним винищувачам збивати чотиримоторного бомбардувальника далекої дії, що його над Олівою вже взяли в кільце одночасно три прожектори.

Позаяк мій номер збігся в часі з ефектними зусиллями протиповітряної оборони, то спершу Оскар потерпав, що хлопці не знатимуть, куди дивитись, а то й узагалі замість фабрики стежитимуть за нічним небом.

Тим дужче я здивувався, коли після того, як справу було зроблено, вся ватага так і лишилася стояти перед фабрикою, що тепер зосталася без шибок. Навіть коли неподалік, на Гоенфрідберґервеґ, почулися вигуки «браво!» й пролунали оплески, як у театрі, — бомбардувальника все ж таки пощастило підбити, і він, загорівшись (неабияке видовище!) радше впав, ніж приземлився в Єшкентальському лісі, — тільки дехто з ватаги, зокрема й Путя, пішов від фабрики, що зяяла сліпими вікнами. Проте ні Смаженого Осетра, ні Вутлекрада — а цікавили мене, власне, саме вони — збитий літак не обходив.

Опісля на небі лишилися, як і доти, тільки місяць та сякі-такі зорі. Нічні винищувачі посідали. Десь далеко завила пожежна сирена. І тоді Смажений Осетер обернувся до мене, показав свій завжди зневажливо скривлений рот, знову зробив той самий боксерський рух, внаслідок якого з-під задовгого рукава виглянув годинник, скинув його, подав мені — мовчки, проте важко сопучи, — хотів був щось сказати, але спершу мусив перечекати, поки стихнуть, сповістивши про відбій, сирени, й нарешті під оплески своєї команди заявив:

— Гаразд, Ісусе. Якщо хочеш, ми тебе приймемо, будеш із нами. Ми — трясуни, якщо це тобі щось каже.

Оскар зважив у долоні наручного годинника й передарував цю досить вишукану річ зі світним циферблатом, що показував нуль годин і двадцять три хвилини, хлопчині, якого називали Вутлекрадом. Той запитливо звів очі на свого шефа. Смажений Осетер кивнув головою на знак згоди. І тоді Оскар, поправивши барабана на зворотний шлях, сказав:

— Ісус поведе вас. Ідіть за мною!

Тоді часто можна було почути про якусь чудозброю й остаточну перемогу. Ми, трясуни, не розмовляли ні про одне, ні про друге, хоч насправді ту чудозброю мали.

Коли Оскар перейняв на себе оруду над ватагою, в якій налічувалося душ тридцять-сорок, я попросив Смаженого Осетра насамперед познайомити мене з ватажком нойфарвасерської групи. Мокроступа, кульгавого хлопця років сімнадцяти, сина високого чиновника з Нойфарвасерського лоцманського управління, через фізичну ваду — права нога в нього була на два сантиметри коротша від лівої — не взяли ні в солдати, ні в юні помічники зенітників. І хоч цей Мокроступ свою кульгавість самовпевнено й навіть підкреслено виставляв напоказ, хлопець він був загалом сором'язливий і розмовляв дуже тихо. Цього юнака, з вуст якого ніколи не сходила лукава усмішка, вважали найкращим учнем у випускному класі гімназії Конрада, і він мав усі шанси — якщо, звичайно, російська армія не виступить із запереченням — зразково скласти іспити на атестат зрілости. Мокроступ мріяв вивчати філософію.

Так само беззастережно, як мене поважав Смажений Осетер, кульгавий бачив у мені Ісуса, що веде за собою трясунів. Від самого початку Оскар зажадав від обох показати йому склад і касу, позаяк усю свою здобич, награбовану в набігах, обидві групи зберігали в одному підвалі. Той підвал, просторий і сухий, містився під розкішною й тихою віллою на Єшкенталєрвеґ у Аанґфурі. На цій ділянці, оброслій зусібіч різноманітними виткими рослинами й завдяки трохи похилому лужку ніби відгородженій від вулиці, мешкали Путині батько й мати на прізвище фон Путкамер; правильніше сказати, пан Путкамер, чоловік померансько-польсько-прусського походження й кавалер Рицарського хреста, саме перебував у чудовій країні Франції, де командував дивізією, а пані Елізабет фон Путкамер, жінка, навпаки, хвороблива, вже багато місяців була у Верхній Баварії — нібито там лікувалася. Вольфґанґ фон Путкамер, якого трясуни називали просто Путя, був у віллі повновладний господар, бо ту стару, майже глуху служницю, що мешкала на горішньому поверсі й дбала про молодого пана, бачити нам ніколи не випадало — до підвалу ми проникали через пральню.