А було це в один з останніх днів серпня. Місяць час від часу ховався за хмари. Хлопців я налічив душ двадцять. Молодшим — десь по чотирнадцять, старшим — по шістнадять чи й по сімнадцять. У сорок четвертому літо стояло тепле, сухе. Четверо зі старших гицлів були у формі юних помічників військ протиповітряної оборони. А ще я пригадую, що в сорок четвертому було поліття на вишні. Хлопці невеличкими гуртами оточили Оскара, стиха перемовлялися жаргоном, зрозуміти який я й не намагався. А ще вони називали один одного якимись дивними прізвиськами, і декотрі з них я запам'ятав. Скажімо, одного десь так п'ятнадцятирічного хлопчину, що мав трохи імлисті, як у сарни, очі, називали то Торохтій, а то іноді Молотило. Той, що стояв поруч із ним, був Путя. Найменшого шалапута — найменший він був на зріст, однак запевне не віком, — шепелявого, з випнутою спідньою губою, прозивали Вуглекрадом. До одного з юних зенітників зверталися на ім'я Містер, ще одного називали — і досить-таки влучно — Суповою Куркою; траплялися імена й історичні: наприклад, Лев'яче Серце; один блідуватий парубійко — Синя Борода; розчув я й деякі добре знайомі мені імена, приміром, Тотіла й Тея, а також такі досить зухвалі, як Велізарій і Нарсес. Смаженого Осетра, що був у величезному велюровому капелюсі з ум'ятим усередину верхом і в надто довгому плащі, я розглядав уважніше, ніж решту хлопців: попри свої шістнадцять рочків, він вочевидь був у цій компанії ватажком.

На Оскара ніхто не звертав уваги — хотіли, мабуть, доконати його оцим очікуванням, — отож я, почасти задля розваги, почасти зі злости на самого себе за те, що пустився на таку вочевидь дитячу романтику, стомлено сів на барабана, звів очі на майже повний місяць і спробував бодай трохи своїх думок присвятити церкві Серця Ісусового.

Може, саме сьогодні він би забарабанив чи промовив хоч слівце? А я сиджу тут, у дворі шоколадної фабрики, й бавлюся в розбійницькі ігри оцих лицарів круглого столу! Може, він там на мене чекає й має намір після короткого вступу на барабані знов розтулити вуста й уже виразніше проголосити мене своїм наступником? А тепер він розчарований, що я не прийшов, і запевне сидить та гордовито супить брови. Цікаво, що подумав би Ісус про цих хлопців? І що тепер має робити з цією ватагою Оскар — його подоба, його наступник і заступник? Чи можна йому звернутися до цих підлітків, які обзивають себе Путею, Торохтієм, Синьою Бородою, Вутлекрадом і Смаженим Осетром, зі словами Ісуса: «Пустіть діток і не бороніть їм приходити до мене!»?

Смажений Осетер ступив ближче. Поруч із ним — Вутлекрад, його права рука.

Смажений Осетер:

— Устань!

Поглядом Оскар був іще десь на місяці, думками — в лівому нефі церкви Серця Ісусового, тож він не встав, і Вуглекрад на знак Смаженого Осетра вибив з-під мене барабана.

Випроставшись, я взяв бляшанку й сховав її під курточку, ближче до тіла, щоб її не пошкодили ще дужче.

«А цей Смажений Осетер — типчик вродливий, — подумав Оскар. — Щоправда, очі посаджені надто глибоко й надто близько одне від одного, зате нижня частина обличчя досить жвава й метикувата».

— Звідки це ти чимчикуєш?

Отже, зараз присікаються; таке привітання було мені не до шмиги, тож я знову звів очі на нічне світило, уявивши собі, що місяць — адже він ладен терпіти що завгодно — то барабан, і аж усміхнувся, так здивувала мене невибаглива власна манія величі.

— Осетре, він ще й зуби шкірить!

Вуглекрад, не спускаючи з мене очей, запропонував своєму шефові, як він висловився, «потрясти». Ті, що стояли збоку, — прищуватий Лев'яче Серце, Містер, Торохтій і Путя — теж були за те, щоб «потрясти».

Так само видивляючись на місяць, я літера по літері перебрав у думці слово «потрясти». Нічогеньке слівце, тільки нічого приємного воно мені не віщувало, це вже запевне.

— Тут я вирішую, коли трясти! — урвав Осетер буркотіння своєї ватаги, а тоді знов до мене: — Ми тебе досить частенько бачимо на Бангофштрасе. Що ти там робиш? Звідки це ти чимчикуєш?

Двоє запитань одразу. Оскар, якщо він і далі хотів лишатися господарем становища, мав відповісти принаймні на одне з них. Отож я відвів погляд від місяця, поглянув на Смаженого Осетра своїми синіми магнетичними очима й спокійно мовив:

— Із церкви.

Позад Осетрового плаща почулося тихе бурмотіння. Видко, там коментували мою відповідь. Вуглекрад здогадався, що я маю на увазі церкву Серця Ісусового.

— Як тебе звати?

Про це вони мали запитати. Коли зустрічаються, таке запитання неминуче. У спілкуванні між людьми воно посідає важливе місце. З відповіді на це запитання живуть багато й довгих, і коротких п'єс, а також опер — узяти хоч би того ж таки Лоенґріна.

Я дочекався, поки з-поміж двох хмар вигляне місяць, дав йому відбитися — це тривало саме стільки часу, скільки потрібно для того, щоб з'їсти три ложки супу, — в моїх синіх очах і подіяти на Смаженого Осетра, а тоді промовив, заздрячи впливу цього слова, бо ім'я «Оскар» не викликало б у них нічого, крім хихотіння, — отож я промовив:

— Мене звати Ісус.

Запала тривала мовчанка. Нарешті Вуглекрад прокашлявся:

— Усе ж таки, шефе, його треба потрясти!

За те, щоб Оскара потрясти, був не лише Вуглекрад. Смажений Осетер, ляснувши пальцями, дав дозвіл починати, і Вуглекрад схопив мене, притис кісточки пальців до мого правого плеча й заходився ними крутити — швидко, завзято й боляче, поки Осетер, ще раз ляснуши пальцями, спинив його. То ось що таке «потрясти».

— Ну, то як тебе звати тепер?

Шеф у велюровому капелюсі вдав, ніби йому все це набридло, зробив із мого правого боку боксерський рух, від чого його надто довгий рукав з'їхав на зап'ясток і в місячному сяйві зблиснув наручний годинник, а з лівого кудись повз мене прошепотів:

— Даю хвилину на роздуми. Потім Смажений Осетер скаже: «Годі!»

Отже, принаймні одну хвилину Оскар міг безкарно дивитися на місяць, шукати виходу в його кратерах і обмірковувати своє рішення стати наступником Христа. А позаяк слівце «годі» мені припало не до смаку, до того я аж ніяк не хотів, щоб ці песиголовці диктували мені за своїм годинником, коли й що робити, то секунд за тридцять п'ять Оскар сказав:

— Я — Ісус.

Те, що сталося потім, справило ефектне враження, хоч постановка тієї сцени була й не моя. Відразу після того, як я вдруге проголосив себе наступником Христа, і перше ніж Смажений Осетер устиг ляснути пальцями, а Вуглекрад — розпочати мене «трясти», завила сирена повітряної тривоги.

Оскар мовив «Ісус», знову набрав повітря, і сирени потвердили мої слова одна за одною — спершу та, що по сусідству, на аеродромі, потім та, що на головній будівлі піхотної казарми в Гохштрісі, далі — сирена на даху гімназії Горста Веселя, що під самим Ланґфурським лісом, сирена на універмазі у Штернфельді й уже зовсім далеко від Гінденбурґалєе — сирена Вищої технічної школи. Потрібен був певний час, поки всі сирени в передмісті сприйняли проголошену мною радісну звістку й протягло, настійно, немовби архангельські сурми, змусили ніч спухнути і стухнути, сни — замигати й розпастися, проникли у вуха тих, хто спав, а місяцеві, на якого не можна було вплинути ніяк, надали лиховісної ваги небесного світила, не підвладного жодному затемненню.

Та коли Оскар повітряну тривогу зрозумів як цілковиту підтримку собі, то Смаженого Осетра сирени змусили занервувати. Адже декого з його ватаги ця тривога стосувалася безпосердньо, й вона нагадала хлопцям про їхні службові обов'язки. Отож чотирьох юних зенітників йому довелося відпустити до їхніх батарей просто через паркан, на позиції вісім-кома-вісім між трамвайним депо й аеродромом. Троє, зокрема й Велізарій, мали бути на протиповітряному чергуванні в гімназії Конрада, тобто теж мусили відразу бігти. А решту, душ п'ятнадцять, він затримав біля себе й, позаяк у небі нічого не відбувалося, повернувся до свого допиту:

— Виходить, ти, якщо ми правильно зрозуміли, — Ісус… Та облишмо про це. Ще одне запитання: як це ти робиш із ліхтарями й шибками? Тільки не викручуйся, ми все знаємо!