Учащати до церкви мені було не важко, адже вдома мене нічого не тримало. Щоправда, вдома була Марія. Але Марія мала свого Мацерата. Щоправда, вдома був мій син Курт. Але той шибеник з дня на день робився чимдалі нестерпнішим — сипав мені межи очі піском, дряпав мене так, що аж ламав собі нігті об мою батьківську плоть. А кулаки перед моїм носом синочок стискав так, що на пальцях аж біліли кісточки, і досить було мені побачити двійко тих забіякуватих близнят, як з носа в мене відразу чвиркала кров.

Ви не повірите, але Мацерат за мене заступався — незграбно, однак досить щиро. Оскар із подивом терпів, коли цей досі байдужий йому чоловік брав його собі на коліна, притискав, розглядав і одного разу навіть поцілував, а тоді пустив сльозу й сказав, звертаючись радше до себе, ніж до Марії:

— Ні, не буде по-їхньому. Не гоже ж рідного сина… Та нехай він хоч десять разів, і нехай усі лікарі кажуть те саме… То вони просто так пишуть. Либонь, своїх дітей не мають.

Марія, що саме сиділа за столом і, як і щовечора, наліплювала харчові талони на старі газети, звела очі.

— Та вгамуйся, Аїльфреде. Ти балакаєш так, буцімто мені це байдуже. Та коли вже вони кажуть, що тепер усі так роблять, то вже й не знаю, як воно ліпше.

Мацерат тицьнув вказівним пальцем на піаніно, яке, відколи померла моя бідолашна матуся, про музику й думати вже забуло.

— Аґнес цього й сама повік не зробила б, і комусь не дала б зробити!

Марія подивилася на піаніно, звела плечі й опустила їх аж тоді, як промовила:

— Воно й не дивно, Аґнес-бо — мати й завше сподівалася, либонь, що, може ж, він колись та оклигає. Але ж ти сам бачиш: краще йому не стає, його звідусіль виштурхають та виганяють, і жити він, як усі, не годен, і померти теж.

Чи не наснажував Мацерата портрет Бетговена, який і досі висів над піаніно й похмуро видивлявся на похмурого Гітлера?

— Ні! — крикнув Мацерат. — Ніколи!

І гупнув кулаком по столу, просто по ще вологих, липких газетних аркушах, а тоді звелів Марії подати листа від директора закладу. Він прочитав того листа один раз, потім другий, потім ще і ще, а відтак порвав і розкидав клаптики серед талонів на хліб, на жири, на інші харчі, талони для транзитників, для тих, хто працює на тяжких роботах і для тих, хто працює на особливо тяжких роботах, а також серед талонів для майбутніх матерів і матерів-годувальниць. І хоч Оскар завдяки Мацератові й не попав до рук тих лікарів, але відтоді він уяляв собі, та й уявляє донині, щойно на очі йому трапиться Марія, на диво чудову клініку серед високогірного роздолля, а в тій клініці — світла, по-сучасному привітна операційна зала, бачить, як перед її оббитими дверима Марія, несміливо, однак довірливо всміхаючись, передає мене першокласним лікарям, що так само, викликаючи довіру, всміхаються й під своїми стерильними білими фартухами тримають першокласні шприци, які викликають довіру й дуже швидко дають результат. Отже, мене покинув увесь світ, і лише тінь моєї бідолашної матусі, тінь, що падала Мацератові на пальці й сковувала їх щоразу, коли він уже ладен був підписати листа від міністерства охорони здоров'я, багато разів ставала на заваді тому, щоб я, всіма покинутий, покинув цей світ.

Оскар не хотів бути невдячним. Я мав іще барабана. А ще я мав голос, який навряд чи може запропонувати щось новеньке вам, хто знає про всі мої звитяги над склом, і який тим із вас, хто любить розмаїття, либонь, уже й набрид. Але для мене Оскарів голос на додачу до барабана був вічно живим підтвердженням мого існування. Бо поки я трощив своїм співом скло, я існував, поки мій спрямований подих позбавляв подиху скла, в мені ще жевріло життя.

Оскар співав тоді багато. Співав до відчаю багато. Щоразу, виходячи пізньої ночи з церкви Серця Ісусового, я щось та трощив своїм голосом. Я йшов додому й нічого такого навіть не шукав, а просто вибирав якесь погано затемнене віконце десь у мансарді чи якийсь вуличний ліхтар, що був зафарбований синьою фарбою й блимав собі відповідно до правил протиповітряної оборони. І щоразу, повертаючись із церкви додому, я вибирав інший шлях. Якось Оскар рушив до Марієнштрасе через Антон-Мьолєр-веґ. Іншим разом він попростував по Упгаґенвеґ, навколо гімназії Конрада, змусив деренчати її засклений портал і через райхсколонію вийшов на Макс-Гальбе-плац. Коли одного з останніх днів у серпні я дістався до церкви надто пізно й побачив, що портал уже замкнено, то вирішив зробити на зворотному шляху більший гак, щоб дати вилитися своєму розчаруванню. Я подався вздовж Бангофштрасе, вколошкуючи дорогою кожен третій вуличний ліхтар, за Кінопалацом повернув праворуч в Адольф-Гітлер-штрасе, ряди вікон у піхотних казармах по ліву руч лишив цілими, однак зігнав злість на майже порожньому трамваї, що їхав назустріч з Оліви, — «посклив» усі його підсліпуваті, затемнені шибки з лівого боку.

Проте своєму успіху Оскар аж такого значення не надав, він просто змусив трамвай заскреготати й зупинитися, змусив пасажирів повиходити, вилаятись і посідати знов, а сам тим часом уже шукав для своєї люті щось на десерт — якусь лакоминку в ті такі бідні на лакоминки часи — й зупинився в своїх шнурованих черевиках аж тоді, коли дістався до околиці ланґфурського передмістя і біля столярні Берендта в місячному сяйві побачив перед великим барачним селищем аеродрому головну будівлю шоколадної фабрики «Балтик».

Але я був уже не такий лютий, щоб у випробуваний спосіб відрекомендуватися фабриці відразу. Я поклав собі не поспішати й перелічив іще вікна, що їх уже полічив місяць, мої підрахунки збіглися з його, отож виставу можна було розпочинати. Однак спершу мені кортіло довідатись, що то за підлітки йшли за мною назирці від самого Гохштріса — а може, вони вчепилися за мною ще під каштанами на Бангофштрасе. Щонайменше шестеро чи семеро їх стовбичили на трамайній зупинці Гоенфрідберґервеґ: одні під дашком, інші — перед ним. А ще п'ятьох я помітив за крайніми деревами край шосе на Сопот.

Я вже хотів був відкласти свій візит на шоколадну фабрику, обійти тих хлопців десятою дорогою й кружними шляхами — через залізничний міст, уздовж аеродрому, через дачне селище — прослизнути до акціонерної броварні на Кляйнгамервеґ, коли це Оскар уже на мосту почув якийсь пересвист, схожий на умовні сиґнали. Сумніву не було: вся ця метушня стосується мене.

За таких обставин, у той короткий проміжок часу, коли переслідувачів уже виявлено, а полювання ще не розпочалося, можна спокійно і з насолодою перебрати останні можливості врятуватися. Отже, Оскар міг на все горло закричати «мамо» або «тату». Так я привернув би увагу нехай не всіх, але бодай одного поліцейського. А якщо взяти ще до уваги мій зріст, то я запевно заручився б підтримкою дорослих. Проте Оскар вирішив бути послідовним, що з ним іноді траплялося, й відмовитись від допомоги і дорослих перехожих, і поліцейського. Цікавість і почуття власної гідности взяли гору, й він поклав собі: хай буде, що буде. І зробив найбільшу дурницю, яку можна було зробити: я спробував знайти дірку в просмоленому паркані навколо території шоколадної фабрики, але не знайшов, а тим часом помітив, що ті хлопці вже повиходили з-під дашка на трамвайній зупинці і з-під дерев на Сопотському шосе. Оскар — далі вздовж паркану. Хлопці вже спустилися з мосту, а дірка в паркані все не траплялася. Мої переслідувачі підходили не дуже швидко, радше перевальцем і поодинці, й Оскар міг шукати далі; вони дали мені саме стільки часу, скільки треба, щоб знайти в паркані дірку; та коли я зрештою дійшов до того місця, де в паркані бракувало однієї-однісінької штахетини, і, розпанахавши на собі одяг, проліз у шпарину, по той бік паркану мене вже очікувало четверо парубків у вітровках. Вони стояли, поховавши свої лапища до кишень лижних штанів.

Я зметикував відразу: в моєму становищі вже нічого не зміниш, і спершу заходився шукати те місце на своєму одязі, яке розпанахав, коли пролазив крізь шпарину в паркані. Воно виявилася ззаду на штанях, на правій сідниці. Розчепіривши пальці, я чвертю зміряв дірку, зрозумів, що вона, на жаль, аж надто велика, проте напустив на себе байдужого вигляду й не поспішав підводити погляд, поки всі хлопці з трамвайної зупинки, шосе і мосту поперелазять через паркан, бо шпарина в паркані була для них завузька.