Я машинально сховав листа до конверта, забувши про будь-яку обережність, по смужечці з клеєм, яку колись послинив своїм язиком, мабуть, доктор Вернер, я тепер провів Оскаровим язиком і зайшовся сміхом, а тоді, все ще сміючись, почав ляскати себе долонею то по лобі, то по потилиці, поки мені зрештою пощастило відірвати праву руку від Оскарового лоба, покласти її на клямку, відчинити двері, вийти в коридор і наполовину підсунути листа доктора Вернера під двері, які своїм пофарбованим у сіре диктом та молочно-білою шибкою зачиняли від мене добре відомий мені покій сестри Доротеї.

Я ще сидів навпочіпки, притримував одним чи, може, й двома пальцями листа, коли це з кімнати в другому кінці коридору долинув голос пана Мюнцера. Я зрозумів кожне його слово, бо він гукав неквапно, так, мовби хотів, щоб я встигав занотовувати:

— Ох, добродію любий, чи не принесли б ви мені трохи водички?

Я випростався, подумавши, що Мюнцер, мабуть, занедужав, але відразу й здогадався, що той чоловік за дверима зовсім не хворий, просто Оскар намагається переконати себе, нібито він хворий, щоб мати привід принести йому води, адже звичайні, нічим не вмотивовані вигуки нізащо не заманили б мене до кімнати геть чужої мені людини.

Спершу я хотів був понести йому ту саму, ще тепленьку воду в алюмінієвій каструлі, над якою я розпечатував лікаревого листа. Потім я все ж таки вилив ту воду в раковину, набрав у каструлю свіжої й поніс її до тих дверей, за якими мешкав пан Мюнцер, голос якого просив мене й воду чи, може, лише воду.

Оскар постукав, увійшов і відразу наштовхнувся на отой такий властивий Клепові запах. Якщо я назву ті випари кислуватими, то приховаю їхню так само яскраво виражену солодкувату субстанцію. Наприклад, дух навколо Клепа не мав нічого спільного з оцтовим запахом у комірчині сестри-жалібниці Доротеї. Сказати «кисло-солодкий» було б теж помилкою, бо той пан Мюнцер, або Клеп, як я називаю його тепер, гладкий і ледачий, хоч неповоротким його й не назвеш, дуже пітливий, забобонний, немитий, а проте не занедбаний, флейтист і джазовий кларнетист, що ніяк не може померти, мав і досі має запах трупа, який не годен кинути курити сигарети, смоктати м'ятні льодяники й дихати на всіх часником. Так пахло від нього вже тоді, так пахне й нині, так він дише, коли, огорнений духом життєлюбства й тлінности, накидається на мене в дні відвідин, щоб потім, після тривалого й церемонного прощання, яке обіцяє неодмінне повернення, змусити Бруно відразу порозчиняти навстіж усі вікна й двері і зробити протяг.

Тепер у ліжку лежить Оскар. А тоді, в Цайдлєровому помешканні, на жалюгідних рештках постелі я застав Клепа. Він зотлівав у чудовому настрої, а поряд, щоб можна було дотягтися рукою, була старомодна спиртівка в яскраво вираженому бароковому стилі, слоїки з оливковою олією, добрий десяток пакунків зі спагеті, томатна паста в тюбиках, волога й грудкувата сіль на старій газеті і стояв цілий ящик пляшкового пива — як згодом з'ясувалося, теплого. У порожні пляшки мешканець постелі навлежачки мочився, потім, як за годинку сказав мені по секрету сам, затикав корками ті здебільшого повні-повнісінькі зеленуваті посудини, що своєю місткістю відповідали його потребам, і відставляв їх набік, ретельно відділяючи від пивних у ще буквальному розумінні цього слова, щоб потім, коли потягне на пиво, не ризикувати переплутати одні пляшки з другими. Щоправда, в кімнаті стояв кран, і Клеп, якби трохи поворушив мізками, міг би мочитися в раковину, та він був надто ледачий чи, краще сказати, надто заважав сам собі вставати, тож йому важко було навіть вилізти з постелі, пролежаної завдяки таким зусиллям, і принести собі води в каструлі з-під спагеті.

Позаяк Клеп, він-таки й пан Мюнцер, варив свої макаронні вироби незмінно в тій самій воді, тобто беріг, як ока в голові, оту багато разів злиту юшку, що з кожним разом робилася чимдалі густішою, йому нерідко щастило, коли він користався запасом порожніх пляшок з-під пива, по чотири дні, а то й довше лишатися в горизонтальному положенні, яке було найбільш придатне для ліжка. Скрута наставала тоді, коли бурда з-під спагеті википала й оберталася на пересолену липку грудку. Щоправда, в такому разі Клеп міг би й поголодувати, але на той час він іще не мав для цього ідеологічних передумов, до того ж його аскетизм від самого початку був обмежений чотирма-п’ятьма днями, а то пані Цайдлєр, яка приносила йому пошту, або просто більша каструля на спагеті й припаси води, що відповідали б резерву макаронних виробів, забезпечили б йому ще більшу незалежність від довколишнього середовища.

Під той час, коли Оскар порушив таємницю листування, Клеп тішився своєю незалежністю в ліжку цілих п'ять днів; рештками води від спагеті вже давно можна було клеїти плакати на афішні тумби. Та ось він почув у коридорі мої нерішучі кроки, присвячені сестрі Доротеї та її листам. Збагнувши, що на підкреслено вимогливі напади кашлю Оскар не реагує, він надумав того дня, коли я прочитав стримано палкого любовного листа від доктора Вернера, скористатися своїм голосом.

— Ох, добродію любий, чи не принесли б ви мені трохи водички?

І я взяв каструльку, вилив з неї ще теплу воду, відкрутив крана, зачекав, поки каструлька наповнилася до половини, а тоді долив ще, зовсім небагато, й приніс ту свіжу воду йому — став отим любим добродієм, за якого він мене мав, і нарешті відрекомендувався, назвавшись Мацератом, каменярем і гравером.

Клеп, так само поштиво, звівся на кілька градусів у ліжку й відрекомендувався Еґоном Мюнцером, джазистом, але попросив називати його Клепом, бо Мюнцером звуть, мовляв, уже його батька. Я добре зрозумів його прохання, адже й сам більше любив називатися Коляйчеком або просто Оскаром, прізвище Мацерат носив лише з покори, а називати себе Оскаром Бронським зважувався дуже рідко. Отож мені було зовсім не важко казати на цього гладкого молодика, що лежав переді мною, — я дав би йому років тридцять, хоч насправді він був іще молодший, — коротко й просто: Клеп. Сам він звертався до мене на ім'я Оскар, бо вимовляти «Коляйчек» йому було надто клопітно.

Ми розбалакались, але наприпочатку триматися невимушено обом було важкувато. Теревенили про се, про те, однак тем торкалися дуже простеньких. Я поцікавився, чи не вважає він, що наша доля — невідворотна. Він вважав, що вона таки невідворотна. Чи гадає він, спитав я далі, що всі люди мають помирати. Остаточна смерть усіх людей у нього теж не викликала сумніву, не певний він був тільки одного: чи всі люди мали народитися. Про себе Клеп відгукувався як про «випадкову появу на світ», і Оскар знову відчув свою спорідненість із ним. Вірили ми обидва і в небеса, але він, промовивши слово «небеса», зайшовся брудним смішком і почухався під ковдрою: напрошувалася думка, що пан Клеп уже за життя замишляв усілякі непристойності, які мав намір робити на небесах. Коли ми завели мову про політику, він страшенно розпалився, перелічив мені понад триста князівських домів у Німеччині, яким ладен був негайно повернути їхню гідність, корону й владу. А ось місцевість, прилеглу до Гановера, Клеп хотів передати британській імперії. А коли я запитав, яка доля чекає колись вільне місто Данциг, він, на жаль, не знав, де воно, одначе, не дуже цим переймаючись, запропонував на князя в цьому, на жаль, невідомому йому містечку такого собі графа Берґського, досить прямого нащадка, як запевнив Клеп, Яна Велема. І нарешті — ми саме намагалися дати визначення поняттю «істина» й навіть досягли в цьому певного успіху — завдяки кільком майстерно поставленим додатковим запитанням я з'ясував, що пан Клеп сплачує Цайдлєрові комірне ось уже три роки. Обидва ми висловили жаль із приводу того, що не познайомилися раніше. Я звинуватив у всьому їжачка, який не розповів мені про чоловіка, прикутого до ліжка, як, до речі, не спало йому на думку й сказати про сестру-жалібницю більше, ніж таке ось скупе зауваження: за дверима з молочно-білою шибкою мешкає, мовляв, сестра-жалібниця.

Оскарові не хотілось отак відразу обтяжувати пана Мюнцера, чи то пак Клепа, власним клопотом, отож я не став розпитувати його про сестру-жалібницю, а спершу висловив занепокоєння з приводу його здоров'я.