Суворої зими сорок сьомого — сорок восьмого року я підтримував контакт із дівчатами-телефоністками й навіть діставав трохи не дуже дорогого тепла від мовчазної посидючки Ганелори; хоча ми з нею намагалися тримати між собою відстань, дозволяючи собі хіба що торкатись одне одного рукою, що, зрештою, ні до чого не зобов'язувало.

Узимку каменяр дає собі лад. Треба перекувати інструменти, відшліфувати на кількох старих брилах поверхні для напису, там, де нема обкантовки, відполірувати фаски, вивести канелюри. Ми з Корнефом поповнили свій склад надгробків, який збіднів за осінній сезон, виготовили кілька штучних каменів із черепашнику. Крім того, я спробував себе в нескладних скульптурних роботах, послуговуючись пунктирувальною машиною, вибивав рельєфи — янгольські голівки, голову Христа в терновому вінку й голуба Святого Духа. Коли падав сніг, я згрібав сніг, а коли снігу не було, я розігрівав водогін і запускав шліфувального верстата.

Наприкінці лютого сорок восьмого року — після карнавалу я добряче схуд і прибрав, очевидячки, досить натхненного вигляду, бо дехто з дівчат у «Лев'ячому замку» тепер називав мене «доктором», — на Великий піст, невдовзі після першої середи прийшли селяни з райнського лівобережжя оглянути нашу виставку надгробків. Корнефа не було. Він саме проходив щорічний антиревматичний курс — працював у Дуісбурзі біля домни — й коли за два тижні, підсохнувши й без чиряків, повернувся до майстерні, я вже встиг вигідно продати три камені, й один із них — для могили на трьох. Корнеф збув іще дві стели з кірхгаймського черепашнику, а в середині березня ми вже почали розвозити надгробки на кладовища. Сілезький мармур пішов до Ґревенбройха, дві кірхенгаймські плити стояли тепер на сільському кладовищі під Нойсом, а червоним надгробком із майнського пісковику з викарбуваними мною янгольськими голівками можна й нині ще милуватися на кладовищі в Штомелі. Діабазову стелу з Христом у терновім вінку для могили на трьох ми наприкінці березня викотили на триколісну важтажівку й повільно, позаяк машина була перевантажена, вирушили на Капес-Гам, до мосту через Райн біля Нойса. Від Нойса через Ґревенбройх на Ромерскірхен, там повернули праворуч, на шосе Берґгайм-Ерфт, проминули Райдт і Нідераусен і доправили камінь разом із постаментом, не зламавши вісі, на кладовище в Обераусемі, яке лежить на пологому схилі в бік села.

Але ж який краєвид! Біля наших ніг — буровугільний басейн Ерфланда.

Вісім труб «Фортуни», що пахкають димом у небо. Нова електростанція «Фортуна-Норд», яка безнастанно шипить, наче ось-ось вибухне. Гори шлакових відвалів, над якими снують вагонетки канатної дороги. Що три хвилини — електропотяг, із коксом або порожній. Від електростанції до електростанції невеличка, мов іграшка — але в такому разі іграшка для велетів, — перескакуючи через лівий куток кладовища, високовольтна лінія електропередачі трьома колонами під високою напругою з гудінням біжить на Кьольн. Інші колони мчать за обрій, поспішаючи до Бельгії й Голландії. Світ, вузловий пункт… Ми ставили діабазову стелу для сім'ї Флісів. Електричний струм виникає, коли… Гробокоп із помічником — то цей другий був тут замість Пришелепка Лео — прийшли з інструментом, ми стояли в полі високої напруги, гробокоп почав робити перепоховання — через три ряди нижче від нас (тут виплачували репарації), вітер доносив звичайний запах, який буває, коли перепоховання провадять передчасно, — ні, запах не нудотний, адже це відбувалося в березні. Березневі поля серед коксових відвалів. Гробокоп був в окулярах на шнурках і стиха гиркався зі своїм Пришелепком, доки подала голос сирена з «Фортуни»; цілу хвилину вона видихала повітря, ми застигли, не дихаючи, а про жінку, яку треба було перепоховати, вже годі й казати; витримала тільки лінія електропередачі, а сирена зірвалася з голосу, впала за борт, захлинулась… Тим часом над сільськими шиферно-сірими шиферними дахами вже по-обідньому вився димок, і не забарилися й дзвони: молись і працюй, індустрія й релігія — пліч-о-пліч. На «Фортуні» перезміна, у нас бутерброди із салом, та коли тут перепоховання, робити перерву не можна, он і струм високої напруги неспинно поспішає до країн-переможниць, осяває Голландію, тоді як тут світло раз у раз вимикають… Але жінка вже з'явилася на білий світ!

Поки Корнеф копав дві ями на підмурівок завглибшки метр п'ятдесят, вона вийшла з могили на свіже повітря, ще не дуже й довго пролежавши в темряві під землею — лише від минулої осени, а вже домоглася певних успіхів, як, зрештою, й повсюди вже було видно певні поліпшення, навіть демонтаж на Райні й на Рурі тривав успішно, а та жінка цілу зиму — я цей час пробайдикував у «Лев'ячому замку» — під мерзлою кіркою буровутільного басейну натужно розкладала своє життя й саму себе на окремі елементи, й тепер, коли ми втрамбовували бетон і ставили постамент, її треба було вмовити перепоховатися тими окремими елементами чи частинами. Але на те ж і привезли сюди цинкову труну, щоб не пропало анічогісінько, навіть найменшої дрібниці. Отож і діти, коли на «Фортуні» видавали брикет, бігли за перевантаженими машинами й збирали те, що падало з кузовів, адже кардинал Фрінґс проголошував з катедри: «Істинно кажу я вам: красти вугілля — не гріх». Але жінку зігрівати вже не було потреби. Не думаю, що вона мерзла на свіжому березневому повітрі, яке вже стало приказкою, та й шкіри на ній було ще більше, ніж досить, хоча, щоправда, й благенької — вона вже й петлі почала пускати, зате рештки тканини й сяке-таке волосся — і досі ще справжній перманент (звідси й назва), і оббивка на домовині така, що її варто перепоховати, навіть дрібненькі дерев'яні прикраси й ті хотіли переїхати на інше кладовище, де ні селян тобі, ні гірників з «Фортуни», атож, до великого міста, де щодня щось відбувається, де одночасно працюють дев'ятнадцять кінотеатрів — ось куди хотіла повернутися жінка, бо вона була, як нам розповів гробокоп, не тутешня, а з евакуйованих. «Ця стара — з Кьольна, а теперечки поїде на другий бік Райну, в Мюльгайм», — сказав він і додав би ще щось, якби знов не сирена, цілу хвилину підряд сирена, і я, скориставшися сиреною, підійшов ближче до того перепоховання, обійшов сирену збоку, хотів побачити перепоховання увіч і дещо навіть прихопив із собою — потім, уже біля цинкової труни, воно виявилося моєю лопатою, якій я одразу й дав роботу, хоч і не задля того, щоб допомогти, а просто через те, що вона опинилась у мене в руках, і я підняв щось на лопаті, а потім воно впало з неї. Лопата, до речі, була з фондів колишньої служби Імперської трудової повинности, а те, що я на неї підхопив, було колись — чи було й досі — середнім і — я й тепер так вважаю — підмізинним пальцем евакуйованої жінки, і обидва пальці відпали не самі, а скоріше їх відтяв лопатою гробокоп, чоловік черствий і байдужний. Одначе мені пальці здалися зграбними й гарними, як і жіноча голова (вона вже лежала в цинковій труні), що зберегла певні пропорції, бо повоєнна зима сорок сьомого — сорок восьмого року видалася, як усі знають, досить сувора, і це давало привід говорити про красу, хай навіть уже й зруйновану. До того ж і жіноча голова, і пальці були мені й ближчі, й людяніші, ніж краса електростанції «Фортуна-Норд». Можливо, пафос промислового краєвиду давав мені таку саму насолоду, як колись, скажімо, Ґустаф Грюндґенс у театрі, хоча завчені напам'ять красоти в мене й далі викликали недовіру, нехай навіть то було мистецтво, а ця евакуйована справляла аж надто вже природне враження. Сказати правду, струм високої напруги, як і Ґьоте, пробуджував у мені відчуття світової причетности, однак мертві пальці зворушували мою душу, нехай навіть я уявляв собі ту евакуйовану жінку чоловіком, бо так мені було зручніше робити висновки, а також порівняння, в якому я поставав Йориком, а жінка — наполовину ще в могилі, наполовину вже в цинковій труні — чоловіком, Гамлетом, якщо хтось хоче вважати Гамлета чоловіком. Але я, Йорик, дія п'ята, блазень, «я знав його, Гораціо», сцена перша, я, хто на всіх підмостках цього світу — «Гай-гай, бідний Йорику!» — позичає Гамлетові свій череп, щоб якийсь там Ґрюндґенс чи сер Ловренс Олів'є розмірковував про це вже як Гамлет: «Де тепер твої жарти… вихори твоїх веселощів?…» — отож я тримав на лопаті Імперської трудової повинности Ґрюндґенсового гамлетівського пальця, стояв на твердому ґрунті нижньорайнського буровугільного басейну, серед могил гірників, селян і членів їхніх родин, дивився вниз, на шиферні дахи села Обераусен, уявляючи сільське кладовище центром усесвіту, електростанцію «ФортунаНорд» — своїм солідним, мало не божественним партнером, лани довкола були ланами данськими, Ерфт був моїм Бельтом, а коли тут і завелася гнилизна, то завелася вона в державі данців. Я, Йорик, стояв у полі високої напруги й напружености, наді мною потріскувало й співало, не кажу, що то — янголи, і все ж таки янголи високої напруги співали, тягнучись трьома колонами за обрій, де був Кьольн і його головний вокзал з казковим готичним звіром, і вони забезпечували електричним струмом католицький консультативний пункт, постачаючи його небесним шляхом понад буряковими плантаціями, а земля, однак, видавала нагора торф і тіло Гамлетове, а не Йорикове. Але решта — ті, котрі з театром не мали нічого спільного, — мали залишатися внизу («…і поясни також, які обставини… а далі — тиша»), і їх привалювали надгробками, як оце ми сім'ю Флісів — важкою тристулковою діабазовою стелою. Але для мене, Оскара Мацерата, Оскара Бронського і Йорика, наставала нова доба, і я, навряд чи й усвідомлюючи, поквапно, поки вона не завершилася, розглядав на своїй лопаті зотлілі пальці принца Гамлета («Дихає він важко», дія третя), дав Грюндґенсові — дія третя, сцена перша — запитати про те, бути чи не бути, потім, знехтувавши цим безглуздим запитанням, вирішив повернути свої думки до чогось багато конкретнішого, а саме, до свого сина та його кремінців, гаданих моїх батьків земних і небесних, до чотирьох бабиних спідниць, безсмертної вроди бідолашної моєї матусі на знімках, лабіринту рубців на спині в Герберта Тручинського, до кошів з листами на Польській пошті, які вбирали кров, до Америки — ох, та що таке Америка проти дев'ятого трамвая, що ходив у Брьозен, — давав усе ще виразному ванільному запаху, що іноді йшов від Марії, огортати трикутне личко такої собі Люції Ренванд, що поставало переді мною, мов якесь божевілля, просив отого пана Файнґольда, що дезінфікував навіть смерть, пошукати в Мацератовій трахеї партійного значка, який там безслідно зник, і сказав, звертаючись до Корнефа чи радше до щогл високовольтної передачі, я сказав — позаяк у мене помалу визрівало рішення, але я, перше ніж його ухвалити, все ж таки відчув потребу поставити запитання, яке доречне в театрі, брало під сумнів Гамлета і звеличувало мене, Йорика, як істинного громадянина, — отож я сказав, звертаючись до нього, Корнефа, коли той покликав мене, бо треба було зарівняти шви на стику діабазової стели й постаменту, сказав тихенько, прагнучи нарешті стати громадянином і трохи наслідуючи Ґрюндґенса, хоч той навряд чи зіграв би Йорика, — отож я сказав, дивлячись повз свою лопату: