Кав'ярня з танцями мала одну назву «Ведіґ», а другу — «Лев'ячий замок». Уже біля каси ми почули хихотіння, а коли ввійшли, всі пооберталися на нас. Сестра Ґертруд у своєму цивільному вбранні почувалася невпевнено й, зачепившися за складаний стілець, гримнула б на підлогу, якби ми з кельнером не підхопили її. Той-таки кельнер підвів нас до столика поблизу танцювального майданчика, і я замовив дві склянки прохолодного напою, ще й додав — тільки так, щоб почув лише кельнер:
— Але хлюпніть туди «причіп»!
«Лев'ячий замок» являв собою, по суті, одну велику залу, де колись була, певно, школа верхової їзди. Верх, тобто добряче поколупану стелю, затуляли серпантин та ґірлянди, що лишилися від минулого карнавалу. Тьмяні, та ще й замазюкані ліхтарі оберталися, кидаючи латки світла на гладенько прилизані чуби молодих, подекуди досить елегантних спекулянтів і на тафтяні блузочки дівчат, які, схоже, були всі між собою знайомі.
Коли кельнер приніс прохолодний напій з «причепом», я роздобув у нього десяток американських сигарет, запропонував одну сестрі Гертруд, ще одну — кельнерові, який відразу заклав її за вухо, і, спочатку давши своїй дамі припалити, дістав Оскарового бурштинового мундштука, щоб скурити «Кемел» тільки до половини. Сусідні столики вгамувалися. Сестра Гертруд зважилася підвести очі. А коли я загасив і лишив у попільничці ще досить чималий недокурок, моя дама професійним рухом підхопила його й сховала до бічної кишеньки в свій цератової сумочці.
— Буде моєму женихові в Дортмунді, — пояснила вона. — Курить, як скажений.
Я зрадів, що не доведеться стати її женихом, а ще через те, що заграла музика.
Джаз-оркестр із п'ятьох чоловік почав «Don't fence me in». Чоловіки на мікропористих підошвах поспішили, не наштовхуючись дорогою один на одного, навпрошки через танцювальний майданчик і підхоплювали дівчат, які, встаючи, передавали свої сумочки потримати подругам.
На майданчику вже танцювало кілька пар — досить легко, так ніби навчалися в танцювальній школі. В багатьох у руках з'являлася жувальна гумка, дехто з хлопців навіть на кілька тактів спинявся, притримуючи за плече свою дівчину, що нетерпляче притупувала ногами на місці. Англійські слівця блукали в райнській говірці, мов бродильний фермент. Перше ніж пари знов ішли танцювати, невеличкі пакуночки з жувальною гумкою мандрували від рук до рук: у справжнього спекулянта робочий день не нормований.
Цей танок ми пропустили, наступний, фокстрот, — також. Час від часу Оскар крадькома позирав чоловікам на ноги, потім, коли оркестр заграв «Розамунду», запросив сестру Ґертруд, яка не знала, на якому вона світі.
Я пригадав танцювальне мистецтво Яна Бронського й, хоч був на дві голови нижчий від сестри Гертруд і усвідомлював, який гротесковий вигляд має наша пара, ризикнув цю ґротесковість навіть підкреслити. Отож я почав із ванстепу: тримаючи сестру Ґертруд, що покірно давала вести себе, за сідницю, повернувши долоню назовні, відвівши далеко вбік наші застиглі лікті, щоб нам ніхто не заважав, відчуваючи під рукою тридцятивідсоткову вовняну тканину й майже торкаючись щокою блузки, я штовхав усю ту дебелу сестру Ґертруд задом наперед і намагався ступати поміж її ногами. Так ми посувалися з одного кутка майданчика в інший. Виходило навіть краще, ніж я сподівався. Я дозволяв собі й варіації: тримаючись угорі ближче до блузки, внизу я забігав то ліворуч, то праворуч від стійких і надійних стегон Ґертруд, обтанцьовував її, не забуваючи водночас про ті класичні па у ванстепі, які мають справляти враження на публіку: ось зараз дама нібито перекинеться назад, і кавалер, який хоче її перекинути, сам дасть сторчака через неї; одначе ні вона, ні він не падають, тому що обоє чудово танцюють ванстеп.
Невдовзі у нас з'явилися глядачі. Я почув вигуки: «Я ж тобі казав, що це Джімі! Ти диви — Джімі! Hallo, Джімі! Come on, Jimmi! Let's go, Jimmi!»
Обличчя сестри Гертруд мені, на жаль, не було видно, я тільки тішив себе надією, що той захват, ті підбадьорливі викрики молоді вона сприймає спокійно й гордо воднораз, що серед цих оплесків вона не розгубиться, як не розгублюється, вислуховуючи в лікарні нерідко незграбні лестощі своїх пацієнтів.
Коли ми сіли, оплески й далі не вщухали. Джаз-оркестр ударив туш — найбільше там виділявся ударник, — потім ще раз туш, а тоді ще. «Джімі!» — гукали з усіх боків, або: «Ти цих двох бачив?» Сестра Гертруд підвелася, пробурмотіла щось про вбиральню, підхопила свою сумочку з моїм бичком для Дортмундеького жениха й, червона мов рак, почала пробиратися, раз у раз зачіпаючи то столика, то стільця, в бік убиральні, що була поряд із касою.
Сестра Гертруд уже не повернулась. Перед тим, як піти, дівчина одним духом вихилила свою склянку, і це мало б мені підказати, що так вона попрощалась. Сестра Гертруд пошила мене в дурні.
А що ж Оскар? Американська сигарета в бурштиновому мундштуку, а в обер-кельнера, який делікатно прибирав порожню склянку сестри-жалібниці, замовлено ще один «причіп», тільки вже без прохолодного напою. Одне слово, хай там що, а Оскар усміхався. Крізь зуби, але всміхався. Вгорі — згорнувши на грудях руки, внизу — закинувши ногу на ногу, він погойдував вишуканим чорним чобітком тридцять п'ятого розміру й утішався перевагами покинутого чоловіка.
Хлопці й дівчата, завсідники «Лев'ячого замку», мило поглядали в мій бік і, пропливаючи повз мене в танку, навіть підморгували. «Hallo!» — гукали хлопці, «Tаке it easy!» — радили дівчата. Помахуючи мундштуком, я дякував цим представникам справжнього гуманізму й поблажливо всміхнувся, коли ударник видав дріб, нагадавши мені про давні, добрі часи під трибуною, а тоді виконав соло на пласкому барабані, на литаврах, тарілках, трензелі й нарешті оголосив білий танець.
Музиканти розходилися не на жарт і вшкварили «Jimmi the Tiger». Вони, мабуть, мали на увазі мене, хоч у «Лев'ячому замку» ніхто, звісно, й не здогадувався про мою кар'єру барабанщика під усілякими трибунами. Принаймні оте молоденьке й жваве, як ртуть, дівча з пофарбованими хною кудлами на голові, котре вибрало мене своїм кавалером, хрипким від курива й тягучим від жуйки голосом весь час гугнявило мені на вухо «Тигра Джімі». І поки ми, заклинаннями викликаючи джунглі з їхніми небезпеками, швидко танцювали «Тигра Джімі», сам тигр чапав на своїх тигрячих лапах довкола, і тривало так хвилин десять. І знову пролунав туш і оплески, а тоді ще раз туш, бо мій горб був пристойно вдягнений, до того ж сам я спритно витинав ногами й досить непогано ввійшов у роль «Тигра Джімі". Даму, яка виявила до мене прихильність, я запросив до свого столика, і Гельма — так її звали — спитала, чи не можна привести і її подругу Ганелору. Ця виявилася мовчункою, любила сидіти й багато пити. А Гельма — та налягала більше на американські сигарети, тож довелося мені замовляти їх у старшого кельнера ще раз.
Вечір удався на славу. Я танцював «Гебаберібу», «Під настрій» і «Малого чистильника», між танками правив теревені й пригощав двох своїх ладних на що завгодно дівчат, і вони розповіли мені, що працюють на міжміській телефонній станції на Ґраф-Адольф-плац і що до Ведіґа в його «Лев'ячий замок» щосуботи й що-неділі приходить іще більше дівчат з їхньої станції. Принаймні самі вони бувають тут, мовляв, щотижня, якщо, звісно, не чергують на роботі, і я пообіцяв їм теж приходити сюди якомога частіше, бо Гельма й Ганелора, мовляв, дуже милі, а ще через те, що я — тут я вдався до гри слів, і дівчата одразу її зрозуміли — вмію входити в контакт із телефоністками не лише по телефону.
Після того вечора до лікарняного містечка я довго не заходив. А коли почав час від часу навідуватися туди знов, то сестру Гертруд уже перевели до жіночого відділення. Відтоді я вже ніколи її не бачив, чи то пак, один раз бачив, але тільки помахав здалеку рукою. А в «Лев'ячому замку» я став своєю людиною. Дівчата розкручували мене на всю котушку, одначе міру знали.
Через них я познайомився де з ким із британських окупаційних військ, підхопив у них із сотню англійських слівець, заприятелював, випив на брудершафт із декотрими джазистами в «Лев'ячому замку», проте щодо барабана тримав себе в шорах, тобто за інструмент ніколи не сідав, а вдовольнявся малим щастям — вибивав написи на надгробках у Корнефовій майстерні.
