Але потім жар у мене минувся, і настав квітень. Згодом температура знов підскочила, знов закрутилася карусель, а пан Файнґольд поливав лізолом і мертвих, і живих. Потім температура знов упала, а квітень скінчився. На початку травня шия в мене покоротшала, груди поширшали й випнулась, отож я міг тепер, не опускаючи голови, потертися підборіддям об Оскарову ключицю. І знов трохи піднялася температура, а з нею — і трохи лізолу. Я тоді почув іще Маріїн шепіт, що ніби проплив у лізолі:
— Аби він лишень калікою не став! Аби лишень до горба не дійшло! Аби лишень рахітична голова не виросла!
Проте пан Файнґольд утішав Марію, розповідав їй про людей, яких знав і які, попри горб і рахітичну голову, в житті дечого досягли. Він навів приклад такого собі Романа Фрідріха, який виїхав зі своїм горбом до Аргентини, почав торгувати там швацькими машинками, справа його пішла дуже успішно, і він зажив слави.
Історія про горбатого Фрідріха та його успіхи хоч і не втішила Марію, однак у самого розповідача, пана Файнґольда, викликала такий захват, що він надумав змінити обличчя нашої бакалійної крамниці. У середині травня, невдовзі по війні, сортимент у крамниці оновився. З'явилися перші швацькі машинки й запасні частини до них, хоча продовольчі товари ще довгенько лишалися на полицях, допомагаючи полегшити перехід. Райські часи! Живими грішми майже ніхто не платив. Люди міняли, вимінювали й перемінювали далі геть усе — і штучний мед, і вівсяні пластівці, й останні пакуночки пекарського порошку доктора Еткера; цукор, борошно й маргарин оберталися на велосипеди, велосипеди й запасні частини до них — на електричні мотори, електричні мотори — на інструменти, інструменти — на хутряні товари, а хутровину пан Файнґольд якимись чарами перетворював на швацькі машинки. У цих іграх «обміняй-виміняй-переміняй» Куртик показав неабиякий хист — він приводив клієнтів, виступав посередником і багато швидше, ніж Марія, вжився в нову галузь. Усе було майже так само, як при Мацератові. Марія стояла за прилавком і обслуговувала ту частину давньої клієнтури, яка ще не виїхали з країни, і водночас намагалася каліченою польською довідатись у нових покупців, чого ті бажають. А Куртик виявився дуже вдатним до мов. Куртик був усюдисущий. Пан Файнґольд міг на Куртика покластися. Хлопцеві ще не сповнилось і п'ятьох років, а він уже був неабиякий фахівець і з-поміж сотень поганеньких і посередніх моделей, виставлених на чорному ринку, що на Бангофштрасе, вмів одразу знайти чудові зінґерівські й пфафівські машинки. І пан Файнґольд, зі свого боку, вмів Куртикові знання гідно поцінувати. Коли наприкінці травня моя бабця Ана Коляйчек прийшла пішки з Бісау через Брентау навідати нас у Ланґфурі й, важко хекаючи, сіла на канапу, пан Файнґольд заходився й сяк, і так розхвалювати Куртика, та й для Марії знайшов добре слово. А коли він з усіма подробицями розповів бабці історію моєї хвороби, раз у раз нагадуючи про те, якими цілющими виявилися його дезінфекційні засоби, то не забув похвалити й Оскара, бо я, мовляв, поводився так тихо, так слухняно й за всю хворобу навіть жодного разу не зойкнув.
Бабці потрібен був гас, бо в Бісау не стало світла. Файнґольд почав розповідати їй про те, яка притичина з гасом трапилася йому в таборі Треблінка, а також про свої широкі обов'язки на посту табірного дезінфектора, потім звелів Марії наточити дві літрові пляшки гасу, дав іще пакуночок штучного меду, а також цілий сортимент дезінфекційних засобів. Потім, киваючи головою, хоч і з непритомним виглядом, вислухав бабину розповідь про те, якого лиха наробили пожежі в Бісау й у Бісау-Аббау, поки там точилися бої. Розказала й про шкоди, яких зазнав Фірек, що його тепер знов, як і колись, називають Фіроґа. А Бісау тепер, мовляв, знов, як до війни, — Бісево. А ось Елєрса, котрий у Рамкау був ортсбауернфюрером — такий роботящий чоловік, а ще був жонатий на жінці сина її брата, ну, одне слово, на Яновій Гедвіґ, того самого Яна, що зостався на пошті, — то отож, цього Елєрса сільські робітники повісили просто перед його конторою. Вони й Гедвіґ трохи не повісили, через те що вона, жінка польського героя, вискочила за ортсбауернфюрера, а ще через те, що Стефан дослужився до лейтенанта, а Марґа ж ходила у Спілку німецьких дівчат.
— А до Стефана, — прожебоніла бабця, — до Стефана їм тепера заськи, бо Стефан наклав головою в полярному морі, там, на Півночі. А ось Марґу хтіли згарбати й запроторити до табору. Але тоді вже роззявив рота Вінцент і так із ними побалакав, так побалакав, як ще зроду-віку не балакав. І теперечка Гедвіґ із Марґою живуть у нас і помагають у полі. Тілько Вінцентові після тих його балачок наче щось поробилося, теперечка, либонь, уже довго не протягне. А в самої вашої баби теж щось і з серцем, і з усім, і з головою теж, бо один бовдур по ній так молоснув — а чого ж, думав, чом би й не молоснути.
Так жалілась Ана Коляйчек, хапалася руками за свою голову, гладила мене по моїй, яка чимдалі росла й росла, а тоді висловила деякі свої спостереження:
— Така вже в кашубів щербата доля, Оскарчику. Їм завше дістається по макітрі. Але ви тепера переберетесь туди, де буде ліпше, тілько оця стара баба зостанеться тут. Бо кашубам переїздити нікуди не можна, вони мають лишатися на своїй землі й підставляти свої довбешки, щоби інші по них молотили, бо наш брат — і поляк несправдешній, і німець несправдешній, а коли вже ти кашуб, то цього замало й німцям, і полякам, їм подавай щось одне — або те, або те.
Бабця гучно засміялась і сховала пляшки з гасом, штучний мед та дезінфекційні засоби під ті чотири спідниці, які, попри такі бурхливі події, військові, політичні й всесвітньо-історичні, не втратили свого картопляного кольору.
Коли вона вже зібралася йти і пан Файнґольд попросив її на хвилинку затриматись, позаяк він, мовляв, хотів би ще познайомити її зі своєю дружиною Любою й рештою сім'ї, а дружина Люба так і не вийшла, Ана Коляйчек сказала йому:
— Що ж, не побивайтесь. Я теж, бува, все гукаю та гукаю: «Аґнес, доцю моя, ти хоч би прийшла та помогла своїй старенькій матусі білизну викручувати!» А вона не йде і не йде — достоту, як оце ваша дружина Люба. А Вінцент — той, що мій брат, — устає, хоч і недужий, серед ночі, коли темінь безпросвітна, підходить до дверей і будить сусідів або що є духу гукає свого сина Яна — того, котрий був на пошті й наклав там головою.
Вона вже стояла на порозі, закутуючись хусткою, коли я гукнув з постелі — по-її, по-кашубському:
— Бабцю! Бабцю!
Вона обернулася, вже навіть трохи підібгала була спідниці, так наче хотіла сховати мене під ними й забрати з собою, та, мабуть, згадала про пляшки з гасом, штучний мед і дезінфекційні засоби, які вже зайняли там моє місце, — й пішла, пішла без мене, пішла без Оскара.
На початку червня люди почали вирушати на захід. Марія нічого не казала, але я бачив, що й вона прощається з меблями, крамницею, з усім нашим будинком, з могилами обабіч Гінденбурґалєе і з горбочком на кладовищі в Заспе.
Вечорами вона, перше ніж спуститися з Куртиком до підвалу, часом сиділа край мого ліжка, що стояло біля піаніно бідолашної моєї матусі, в лівій руці тримала свою губну гармоньку, а правою намагалася підібрати одним пальцем супровід до своєї мелодії.
Пан Файнґольд від тої її музики дуже потерпав, він благав Марію кинути грати, та щойно вона опускала руку з гармонькою й збиралася закрити піаніно, просив пограти ще трохи.
Потім він попросив її вийти за нього заміж. Оскар уже бачив, що до цього воно йде. Пан Файнґольд чим-далі рідше кликав свою дружину Любу, а одного літнього вечора, коли мухи своїм дзижчанням уже не давали проходу, він, переконавшись, що Люби таки нема, запропонував Марії руку й серце. Він ладен був узяти і її, і обох дітей, у тому числі й хворого Оскара. Він запропонував їй помешкання й пайку в крамниці.
Марія мала тоді двадцять два роки. Її перша краса, що розквітла мовби випадково, тим часом зміцніла, щоб не сказати затверділа. В останні місяці війни й перші повоєнні місяці вона ходила без перманентної завивки, за яку колись платив Мацерат. І хоч Марія вже не заплітала кіс, як було за моїх часів, однак її довге волосся й тепер спадало на плечі, виказуючи в ній досить поважну, може, навіть трохи люту дівчину. І оця дівчина сказала «ні», вона відмовила панові Файнґольду. Марія стояла на колишньому нашому килимі, лівою рукою пригортала Куртика, великий палець її правої руки показував у бік кахельної груби, і пан Файнґольд та Оскар почули, як вона промовила:
