У Гдині потяг п'ять годин стояв. До вагона привели ще двох жінок із шістьма дітьми. Соціал-демократ буцімто протестував, тому що, по-перше, був хворий, а по-друге, як соціал-демократ іще з довоєнних часів вимагав собі кращих умов. Одначе польський офіцер, який командував транспортом, зацідив соціал-демократові у вухо, коли той не схотів посунутись, і досить непоганою німецькою заявив, що взагалі не знає, що воно таке — соціал-демократ. За війну йому довелося побувати, мовляв, у багатьох місцевостях Німеччини, одначе слівця «соціал-демократ» він жодного разу ніде не чув… Хворий на шлунок соціал-демократ так і не встиг пояснити польському офіцерові сенс, суть та історію Соціал-демократичної партії Німеччини, бо той пішов з вагона, а двері причинив і замкнув знадвору на засув.
Я забув іще згадати, що у вагоні всі люди сиділи або лежали на соломі. Коли вже надвечір потяг знову рушив, декотрі жінки закричали: «Ми їдемо назад до Данцига!» Але вони помилялися. Просто потяга переформували, і далі на захід він поїхав у бік Штольпа. До Штольпа діставались, як стверджує мій пацієнт, чотири дні, тому що серед поля потяга раз у раз спиняли колишні партизани й ватаги польських підлітків. Ці відсовували двері вагонів, упускаючи трохи свіжого повітря, а разом із зіпсованим повітрям з вагонів пливла й частина багажу. Щоразу, коли до вагона пана Мацерата вдиралися підлітки, четверо черниць уставали з підлоги й підносили над собою хрести, що висіли в них на грудях. Ті чотири хрести з розп'яттям справляли на хлопців страшенно глибоке враження. Вони відразу хрестилися й аж після цього вже викидали на насип заплічники й валізи подорожніх.
Коли соціал-демократ показав хлопцям папір, яким ще польські інстанції чи то в Данцигу, чи то в Гданську засвідчували, що цей пан — справді член Соціал-демократичної партії і з тридцять першого до тридцять сьомого року сплачував партійні внески, хлопці не перехрестились, а просто вибили йому з рук папір, забрали в нього дві валізи й заплічника в його дружини, і навіть добротне зимове пальто в широку клітину, на якому лежав соціал-демократ, вони винесли на свіже померанське повітря.
І все ж таки пан Оскар Мацерат запевняє, нібито хлопці справили на нього враження досить вигідне, насамперед своєю дисциплінованістю. На його думку, велика заслуга в цьому їхнього ватажка, який, попри свою молодість — йому ще не минуло й шістнадцятьох літ, — був уже особистістю і до болю виразно й водночас приємно нагадував панові Мацерату ватажка трясунів, отого Смаженого Осетра.
А коли той молодик, такий схожий на Смаженого Осетра, спробував був вирвати з рук Марії Мацерат заплічника і зрештою таки вирвав, пан Мацерат в останню мить вихопив із того заплічника альбом із сімейними фотокарточками, який, на щастя, лежав зверху. Спершу ватажок мало не розізлився. Та коли мій пацієнт розгорнув альбома й показав йому знімок своєї бабусі Коляйчек, той, пригадавши, мабуть, власну бабусю, випустив з рук Маріїн заплічник, козирнув двома пальцями до свого кутастого польського кашкета, сказав, звертаючись до сім'ї Мацератів: «До відзеня!» — і, підхопивши замість мацератівського заплічника чиюсь валізу, подався зі своїми людьми з вагона.
У тому заплічнику, що завдяки альбому з фотознімками лишився в сім'ї Мацератів, окрім сякої-такої білизни, були бухгалтерські книги й податкові квитанції з бакалійної крамниці, ощадні книжки й рубінове намисто, яке колись належало матері пана Мацерата і яке мій пацієнт сховав до мішечка з дезінфекційними засобами; на захід разом з усіма мандрувала й хрестоматія, одну половину якої становили уривки з Распутіна, а другу — з Ґьоте.
Мій пацієнт стверджує, що майже всю дорогу тримав на колінах фотоальбомами, час від часу гортав свою освітню книжку, і хоч у нього страшенно боліли руки й ноги, обидві ті речі — альбом і книжка — подарували йому, мовляв, багато годин насолоди, а нерідко й роздумів.
А ще мій пацієнт хотів би додати таке: внаслідок того, що дорогою його трясло й хитало і потяг переїздив стрілки й перехрестя, йому довелося лежати, випроставшись над передньою віссю товарного ваґона, яка весь час здригалась, і він почав рости ще швидше. До того ж тепер він, за його словами, уже не роздавався, як доти, в ширину, а витягувався у висоту. Розпухлі, але вже не запалені суглоби ставали гнучкішими. Навіть вуха, ніс і статеві органи, як мені тут підказують, через ту ваґонну трясучку почали більшати. Поки потяг котився собі спокійно, у пана Мацерата вочевидь нічого не боліло. І тільки на зупинках, коли до ваґона знову приходили з візитом партизани чи ватага підлітків, пан Мацерат, як він сам каже, знову страждав від болю — так наче всередині його щось шпигало, витягувало з нього жили, — і той біль він тамував, як я вже згадував, одним засобом: сімейним альбомом.
Крім польського Смаженого Осетра, сімейними світлинами нібито цікавилися й ще багато неповнолітніх грабіжників, а також один уже немолодий партизан. Той старий вояка навіть сів, стромив до рота сигарету й заходився замислено гортати альбома, не проминаючи жодного чотирикутника; почав він із портрета діда Коляйчека й простежив увесь розквіт родини, проілюстрований численними знімками, зокрема й аматорськими, на яких пані Марія Мацерат була з одно-, дво- і трирічним сином Куртом. Мій пацієнт бачив, як старий вояка, милуючись тою чи тою сімейною ідилією, навіть усміхався. Прикро вразили його лише окремі знімки, на яких досить виразно виднівся партійний значок на костюмах у покійного пана Мацерата й на лацканах у пана Елєрса, що був ортсбауернфюрером у Рамкау й побрався з удовою захисника Польської пошти Яна Бронського. На очах у того прискіпливого чоловіка і йому на втіху мій пацієнт змушений був кінчиком ножа позшкрябувати зі світлин усі партійні значки.
Той партизан, як мене оце намагається переконати пан Мацерат, був партизан справдешній, на відміну від багатьох несправдешніх. Свою думку пацієнт пояснює так: партизани не бувають партизанами тимчасово, вони партизанять завжди й незмінно, допомагають скинутим урядам знов сісти в свої крісла й скидають уряди, що сіли в крісла з їхньою допомогою. Невиправні партизани, котрі занапащають самі себе, — це, за висловом пана Мацерата (що я, власне, мав би зрозуміти й сам), найобдарованіші в мистецькому сенсі люди з-поміж тих, хто присвятив себе політиці, бо вони одразу відкидають те, чого щойно домоглися.
Те саме я міг би сказати й про себе. Бо хіба ж не буває досить частенько так, що я, скоро лиш іще одне моє творіння з вузлів обросте гіпсом, трощу його одним ударом кулака? А особливо це стосується одного замовлення, яке мій пацієнт зробив мені кілька місяців тому: зі звичайного шпагату вив'язати в одному образі російського знахаря Распутіна й німецького поета над поетами Ґьоте, і щоб цей образ — так побажав мій пацієнт — був разюче схожий на нього, замовника. Уже й не знаю, скільки кілометрів шпагату я змарнував, перше ніж ці дві крайності нарешті поєдналися в одній пристойній сув'язі. Одначе я, як і той партизан, що його пан Мацерат ставить мені за взірець, лишаюся незадовлений і не знаю, як бути далі; я розпускаю ліворуч те, що в’яжу праворуч, а те, що творить моя лівиця, ударом кулака трощить моя правиця.
Та й сам пан Мацерат у своїй розповіді не завжди тримається однієї лінії. Навіть якщо не брати до уваги отих чотирьох черниць, яких він називає то францисканками, то вінцентинками, оце дівчисько, що з'являється в нього під двома різними іменами, але з тим самим нібито трикутним лукавим личком, раз у раз руйнує його розповідь і, власне, змушує мене, переказувана, зафіксувати дві, а то й більше версій його поїздки зі сходу на захід. Але ж це — не моя робота, тож краще я триматимуся того соціал-демократа, який усю дорогу не міняв обличчя, ба більше, як свідчить мій пацієнт, майже до самого Штольпа знов і знов намагався втокмачити подорожнім, що він, розклеюючи аж до тридцять сьомого року плакати, теж був своєрідним партизаном, і ризикував своїм здоров'ям, і марнував свій вільний час, тому що він — один із тих небагатьох соціал-демократів, котрі розклейовали плакати навіть під дощем.
