Отак він нібито й розбалакував, аж поки незадовго перед Штольпом наш потяг уже вкотре зупинився: в гості завітала досить чималенька ватага підлітків. Багажу в пасажирів уже, по суті, не лишилося, тож хлопці заходилися їх роздягати. Щоправда, цього разу юні грабіжники вчинили по совісті: обмежилися верхнім чоловічим одягом. Але соціал-демократ цього не міг зрозуміти, адже з отих просторих черничих балахонів, на його думку, добрий кравець міг би пошити кілька чудових чоловічих костюмів. Сам соціал-демократ був, як він набожно оголосив, атеїстом. Що ж до юних грабіжників, то вони, хоч самі про це набожно й не оголошували, належали до єдинорятівної Церкви і накинули оком не на рясні вовняні шати черниць, а на однобортний грубововняний костюм атеїста. Цей, однак, скидати піджака, камізельку й штани не побажав, а, навпаки, знов заходився розповідати про свою коротку, проте успішну кар'єру розклеювача плакатів у лавах соціал-демократії, і позаяк він знай торочив про те саме та ще й надумав опиратися, коли з нього стягували костюма, то його копнули в живіт грубим солдатським, колишнім вермахтівським, чоботом.
Соціал-демократ почав довго й нестримно блювати, а насамкінець з рота в нього навіть пішла кров. Про свій костюм він уже не думав, і хлопці також утратили будь-який інтерес до обгидженої тканини, хоч ретельна хімчистка ще могла б її врятувати. Від чоловічого верхнього одягу вони відмовилися, зате з пані Марії Мацерат зняли блакитну блузку зі штучного шовку, а з молодої дівчини, яку було звати не Люція Ренванд, а Реґіна Рек, — берхтесґаденську в'язану жакетку. Потому хлопці засунули, хоч і не зовсім, ваґонні двері, потяг рушив, а соціал-демократ тим часом почав помирати.
За кілометрів два-три до Штольпа ешелон загнали на запасну колію, і він простояв там цілу ніч, зоряну і ясну, однак як на червень — принаймні так стверджує пан Мацерат — то досить прохолодну.
Тієї червневої ночи, розповідає пан Мацерат, соціал-демократ, що так любив свого однобортного костюма, помер — помер, гучно й непристойно проклинаючи Господа Бога, закликаючи робітничий клас до боротьби, насамкінець, як це буває в кіно, виголосивши заздоровне слово на честь свободи й нарешті скорчившись від нападу блювоти, що сповнила весь ваґон смородом.
Ніхто, як каже мій пацієнт, не голосив. У ваґоні надовго запала тиша. Тільки пані Марія Мацерат цокотіла зубами, тому що без блузки їй було холодно, а речами, які в неї ще лишилися, вона повкривала сина Курта й пана Мацерата. Над ранок дві безстрашні черниці, згадавши, що вагонні двері незамкнені, прибрали підлогу, викинули на насип мокру солому, кал після дітей і дорослих, а також блювотину соціал-демократа.
У Штольпі ешелон інспектували польські офіцери. Водночас пасажирам роздали гарячий суп і якийсь напій, що нагадував солодову каву. Щоб ніхто нічим не заразився, трупа з вагона, де їхав пан Мацерат, забрали, й санітари кудись понесли його на дощаних марах. Черниці похлопотали перед старшим офіцером про те, щоб рідним соціал-демократа дозволили бодай трохи помолитися за душу покійного. Крім того, з мерця дали скинути черевики, шкарпетки й костюма. Поки тривала та сцена з роздяганням (згодом трупа на марах накрили порожніми мішками з-під цементу), мій пацієнт спостерігав за небогою соціал-демократа. І знов ця юна дівчина, хоч прізвище в неї було й Рек, нагадала йому, різко відштовхуючи й зачаровуючи водночас, ту саму Люцію Ренванд, яку я вив'язав із штагату й назвав той вузлотвір «Та, що пожирає бутерброди». Щоправда, у ваґоні дівчина, побачивши, як обдирають дядька, не схопила бутерброда з ковбасою і не проковтнула його вкупі зі шкіркою, а поспішила приєднатися до пограбування, дістала в спадщину камізельку від дядькового костюма, вдягла її замість конфіскованої жакетки й, зазирнувши до кишенькового люстерка, оцінила свою обнову — вона була їй досить-таки до лиця; і цієї миті дівчина впіймала в люстерко (ось на чому ґрунтується й донині не минає тривога мого пацієнта) його самого та його лігво й холодно ковзнула по ньому очицями-щілинами з личка-трикутника.
Від Штольпа до Штетіна їхали два дні. І хоч потяг іще не раз зупинявся через уже традиційні візити підлітків, що були озброєні ножами десантників та автоматами, однак ці візити ставали щораз коротшими й коротшими, бо в пасажирів уже майже не було чого брати.
Мій пацієнт стверджує, що дорогою від ДанцигаҐданська до Штетіна, цебто десь за тиждень, він підріс на дев'ять, якщо не на всі десять, сантиметрів. Насамперед нібито витяглися ноги вгорі — від коліна і вище, а ось груди й голова майже не змінилися. Проте, хоч пан Мацерат усю дорогу лежав горілиць, не пощастило стримати ріст горба на спині, зміщеного трохи ліворуч і вгору. Пацієнт каже також, що, коли проминули Штетін — тим часом потяг уже прийняла бригада німецьких залізничників, — біль подужчав і не давав забути про себе й тоді, коли пан Мацерат гортав сімейного фотоальбома. Він мусив навіть кілька разів, не вгаваючи, кричати, однак тепер його крик уже не завдавав шибкам на вокзалах жодної шкоди (Мацерат: «Мій голос утратив будь-яку здатність розтинати скло»), хоч на нього й зійшлися всі четверо черниць і відтоді вже не кидали молитись.
У Шверіні добра половина подорожніх, зокрема й рідня покійного соціал-демократа вкупі з фройляйн Реґіною, вийшли. З приводу цього пан Мацерат дуже шкодував, адже навіть сам вигляд тієї молодої дівчини став йому таким близьким і потрібним, що, коли вона пішла, в нього почалися гострі судомні напади, від яких здригалося все тіло й підскочила температура. Як свідчить пані Марія Мацерат, у відчаї він кликав якусь Люцію, називав себе казковим звіром і однорогом, белькотів, що боїться стрибати з десятиметрового трампліна, хоч його нібито й тягло це зробити.
У Люнебурзі пана Мацерата поклали до лікарні. Там він, лежачи з температурою, познайомився з кількома сестрами-жалібницями, проте невдовзі його перевели до університетської клініки в Гановері. Аж там пощастило збити температуру. Пані Марію Мацерат і її сина Курта пан Мацерат бачив рідко, а щодня він почав бачитися з ними вже після того, як вона влаштувалась у клініці прибиральницею. Однак ні в самій клініці, ні поблизу неї житла для пані Марії та малого Курта не було, до того ж умови в таборі для біженців ставали чимдалі нестерпнішими — пані Марії доводилося щодня по три години їздити в переповнених потягах, нерідко навіть на приступках, так далеко було від табору до клініки, — і лікарі, попри серйозні сумніви, дозволили перевести пацієнта до Дюсельдорфа, в одну з міських лікарень, тим більше що пані Марія мала відповідний дозвіл на переїзд до Дюсельдорфа: її сестра Густа, яка ще у війну вийшла заміж за одного тамтешнього обер-кельнера, надавала пані Мацерат куток у своєму трикімнатному помешканні, позаяк сам оберкельнер на житлову площу там не претендував — він був у російському полоні.
Помешкання виявилося в дуже вигідному районі. До міського лікарняного містечка можна було швидко, без пересадки дістатися будь-яким трамваєм, що йшов від Бількського вокзалу в бік Веретена чи Бенрата.
Пан Мацерат пролежав там від серпня сорок п'ятого до травня сорок шостого року. І тепер ось уже понад годину розповідає мені про кількох сестержалібниць одразу. Звали їх так: сестра Моніка, сестра Гельмтруда, сестра Вальбурґа, сестра Ільза й сестра Гертруд. Він до найменших подробиць пригадує всі лікарняні плітки, аж надто глибоко переймається життям-буттям сестер-жалібниць, надає перебільшеного значення їхньому форменому одягу. Зате жодним словом не обмовиться про жалюгідне, як я пригадую, харчування в лікарнях за тих часів, про погане опалення в палатах. Лише сестри-жалібниці, та історії про сестер-жалібниць, та невесела буденщина сестержалібниць. Вони там перешіптувалися й під секретом розповідали одна одній, наприклад, про те, буцімто сестра Ільза щось сказала старшій сестрі, а та відразу по обіді нібито пішла перевіряти кімнатки сестер-практиканток, а там нібито щось пропало, а підозра безпідставно впала на одну сестру з Дортмунда (він назвав її, здається, Ґертруд). Дуже детально розповідає він і про історії з молодими лікарями, які тільки вимагали в сестер талони на сигарети. На його думку, треба написати й про розслідування того випадку, коли одна лаборантка, навіть не сестра-жалібниця, зробила собі викидня — чи то сама собі, чи то з допомогою якогось асистента. А я просто не розумію свого пацієнта, який марнує розум на такі банальні речі.
