Однак Марія, це дитя природи, при мені дозволяла собі, анітрохи не соромлячись, просто-таки ризиковані речі. Так, наприклад, збираючись мити підлогу в спальні й вітальні, вона щоразу скочувала на стегнах униз панчохи, які подарував Мацерат і які їй було шкода порвати. А якось у суботу, коли вже зачинили крамницю — Мацерат саме пішов у справах до свого партійного осередку, і ми з Марією лишились у вітальні самі — вона скинула з себе спідницю й блузку зі штучного шовку і, стоячи переді мною в благенькій, але чистенькій нижній спідниці, заходилася на столі відчищати бензином плями із спідниці та блузки.
Як же воно так сталося, що скоро лиш Марія поскидала верхній одяг, скоро лиш вивітрився бензин, від неї приємно, наївно-чарівливо пахнуло ваніллю? Може, вона тією пряністю натиралася? А може, є дешевенькі парфуми з ароматом ванілі? Чи то був її власний запах, мов ото, скажімо, в пані Катер, від якої несло нашатирем, чи мов ото, скажімо, в моєї бабці Коляйчек, в якої під спідницями пахло згірклим маслом? Оскарові завжди й у всьому хотілося дійти до самої суті, тож тепер він узявся за ваніль. Натиратися нею Марія не натиралася, ні. Просто вона так пахла. Атож, я ще й досі впевнений: Марія навіть не усвідомлювала, що їй властивий такий запах, адже коли в неділю у нас після телячої печені з м'ятою картоплею й цвітною капустою, политою розтопленим маслом, на столі тремтів ванільний пудинґ — тремтів через те, що я стусав ногою в ніжку стола, — Марія, що страшенно любила пудинґ із червоними ягодами й фруктовим соком, ванільного з'їдала лише окрайчик, та й то мало не з відразою, тоді як Оскар ще й тепер просто-таки закоханий у цей найпростіший і, мабуть, найбанальніший з усіх пудингів.
У липні сорокового, після того, як ми з екстрених повідомлень довідалися про поквапно-успішне завершення французького походу, на узбережжі Балтійського моря почався купальний сезон. Марїїн брат Фріц, тепер обер-єфрейтор, уже надсилав із Парижа перші листівки, а Мацерат із Марією вирішили, що Оскара треба возити на берег, — морське повітря, мовляв, піде йому на користь. В обідню перерву — а крамницю зачиняли з першої до третьої години — Марія мала везти мене на Брьозенський пляж, і якщо вона затримається там навіть до четвертої, казав Мацерат, то теж не біда, він, мовляв, іноді також любить постояти за прилавком, показати себе покупцям.
Оскарові купили синього купальника з нашитим якорем. А Марія свого вже мала — такого зеленого, з червоною облямівкою, його подарувала їй сестра Густа на конфірмацію. У пляжній сумці ще з матусиних часів знайшли пухнастого пляжного халата, який лишився також після матусі, а до нього — вже не потрібні відерце, совочок і всілякі формочки. Марія несла сумку. Барабана я ніс сам.
Оскар боявся проїздити трамваєм повз заспенське кладовище. Ще б пак, адже вигляд тієї загалом тихої, однак прикметної місцини міг украй зіпсувати йому й так не надто веселий пляжний настрій. Отож він мимоволі запитував себе: а як поведеться дух Яна Бронського, коли повз могилу в деренчливому вагоні проїде його по-літньому вдягнений згубник?
«Дев'ятка» стала. Кондуктор вигукнув:
— Зупинка «Заспе»!»
Я напружено вдивлявся повз Марію в бік Брьозена, звідки, поволі збільшуючись, підповзав зустрічний трамвай. Тільки б не відвести очей! Та й на що тут дивитися? Хирляві прибережні сосни, химерні іржаві огорожки, безладно перехняблені надгробки, написи на яких тепер читали хіба що миколайчики та дикий овес. Краще вже поглянути з відчиненого вікна вгору: он вони, пузаті «Юнкерси-52», гудуть; так можуть гудіти в безхмарному липневому небі лише тримоторні літаки та страшенно жирні мухи.
Теленькнув дзвоник, ми рушили, і зустрічний трамвай затулив нам вікна. Та щойно проїхав причіпний ваґон, мою голову немовби щось крутнуло. Я побачив усе занедбане кладовище, частину північного муру, оту його неприродно білу пляму, що, хоч лежала й у тіні, справляла вкрай гнітюче враження…
А потім те місце зникло з очей, ми під'їхали до Брьозена, і я знов перевів погляд на Марію. Вона заповнила собою легеньку, квітчасту літню сукню. Навколо її кругленької, тьмяно-лиснючої шиї, на добре підбитих зсередини жирком ключицях лежали рядочком одна побіля одної темно-червоні вишні дерев'яного намиста, всі однакові завбільшки й на вигляд такі перестиглі, що, здавалося, ось-ось почнуть лускатись. І все ж таки: це мені ввижалося чи я той запах відчував насправді? Оскар трохи нахилився, — атож, свій ванільний запах Марія таки взяла з собою на море, — глибоко вдихнув той п'янкий аромат і на мить здолав тлінь Яна Бронського. Плоть захисників Польської пошти ще не відстала від кісток, а оборона Польської пошти вже стала історією. А в носі Оскара — того Оскара, що вцілів, панували зовсім інші запахи, ніж, скажімо, ті, що ними віяло від його колись такого елегантного, а тепер присмирнілого гаданого батька.
У Брьозені Марія купила півкілограма вишень, взяла мене за руку — вона знала, що Оскар дозволяє робити це лише їй, — і повела обох нас через прибережний сосняк до купальні. Попри мої вже майже шістнадцять років — сторож у купальні нічого в цьому не тямив — мене пропустили до жіночого відділення. Поряд зі щитом товариства порятунку на водах на чорній дошці з інструкціями про те, як оживляти потопельників, та з недоладними, старомодними картинками стояло: «Температура води — 18°, повітря — 26°, вітер — східний, без опадів». На картинках усі потопельники були в смугастих купальниках, усі рятувальники — з вусами, а на поверхні підступної і небезпечної води плавали солом'яні капелюшки.
Босонога дівчина, що була в купальні за наглядачку, ступала попереду. Мов покаянна грішниця, вона підперезалася мотузком, на якому теліпався величезний ключ, що підходив до всіх кабінок. Дерев'яний настил. Уздовж настилу — поруччя. Під кожними дверима до кабінок — суха кокосова постілка. Нам дали кабінку номер п'ятдесят три. Дощані стіни в ній, сухі й теплі, мали той природний блакитно-білий колір, який я назвав би бляклим. Біля віконця — дзеркало, яке не вірило вже й саме собі.
Першим роздягатися мав Оскар. Я так і зробив, ставши обличчям до стіни, а допомогти мені дозволив украй неохоче. Потім Марія рішуче, з властивою їй практичністю повернула мене до себе, подала нового купальника і змусила, не звертаючи ні на що уваги, нацупити оту вовняну вдяганку, яка щільно обіпнула моє тіло. Застебнувши на мені бретельки, Марія одразу посадовила мене на дерев’яну лавку під задньою стіною в кабінці, тицьнула мені в руки барабана й палички і заходилася швидко, впевненими рухами роздягатись.
Спочатку я трохи побарабанив, полічив дірки від сучків у дошках на підлозі, а тоді кинув і лічити, й барабанити. Я ніяк не міг збагнути, чого це Марія, кумедно підібгавши губи, насвистує собі під ніс; роззуваючись, вона просвистіла двічі високо й двічі низько; стягуючи шкарпетки, свистіла, як розвізник пива; скинувши квітчасту сукню, почепила поверх неї, насвистуючи, нижню спідницю; дала спасти з себе ліфчику й, так і не дібравши мелодії, надсадно свистіла далі, стягуючи до колін трусики — власне, то були й не трусики, а спортивні труси; потім спустила їх аж до кісточок, вийшла із підкочених холош і лівою ногою відкинула їх у куток.
Марія аж налякала Оскара своїм трикутничком, зарослим кучериками. Ще відколи була жива його бідолашна матуся, він знав, що внизу жінки не зовсім голі, але ж для нього Марія була не жінка в тому розумінні, в якому його матуся бувала жінкою для якогось там Мацерата чи Яна Бронського.
І тоді я враз упізнав її. Гнів, сором, обурення, розчарування, а також почасти кумедна, почасти болісна поведінка мого поливальничка, що почав бубнявіти під купальником, змусили мене забути й про барабана, й про обидві палички — і все через оту нову паличку, що раптом почала виростати в мене.
Оскар підхопивсь і кинувся до Марії. Вона впіймала його в свої кучерики. Він пірнув у них обличчям. Кучерики проросли в нього між губами. Марія засміялася й хотіла була його відтрутити. Але я чимдалі несамовитіше вбирав її в себе, я натрапив на слід ванільних духмянощів. А Марія все сміялася й сміялася. Вона навіть не відштовхувала мене від своєї ванілі; схоже, це їй навіть подобалося, недарма ж її сміху не було кінця-краю. Аж коли ноги в мене почали ковзати й через це їй стало боляче — адже кучериків я не відпускав, а може, то вони не відпускали мене, — аж коли від тої ванілі на очах у мене виступили сльози, коли я відчув присмак уже не ванілі, а лисичок чи ще чогось такого пряного, але тільки не ванілі, коли той земляний дух, що його Марія приховувала під своєю ваніллю, прибив мені до лоба, ніби цвяхами, тлінь Яна Бронського й навік-віків отруїв мене присмаком скороминущости, аж тоді я її відпустив.
