Так само як Маріїну голівку разом із повними щоками, виразно окресленими вилицями, розгонисто прорізаними очима обабіч глибоко посадженого, майже непомітного носа можна було обхопити всю обома долонями, тіло її, на зріст швидше невисоке, ніж середнє, мало трохи широкуваті плечі, повні груди, що виростали просто з-під пахов, і, відповідно до її клубів, пишні сідниці, що їх несли, знову ж таки, надто худорляві, проте міцні ноги, між якими нижче від лобка виднівся просвіт.
На той час Марія була, мабуть, трішечки клишонога. Навіть руки, її завжди почервонілі руки, на відміну від цілком сформованої і пропорційної статури, видавалися мені якимись дитячими, а пальці — пухкенькими, наче сосиски. З цими своїми дитячими ручками вона не може нічого вдіяти й досі. А ось із її ступень, які мучилися спершу в незграбних простих черевиках, а трохи згодом — у по-старомодному елегантних, але завеликих черевичках бідолашної моєї матусі, помалу, незважаючи на шкідливе для них взуття з чужої ноги, зійшло дитяче почервоніння, вони стали вже не такі смішні й пристосувалися до сучасних моделей західнонімецького і навіть італійського виробництва.
Марія розмовляла небагато, зате любила співати, коли мила посуд чи фасувала цукор — по пів і по чверть кілограма — в блакитні мішечки. Вечорами, коли крамницю зачиняли й Мацерат сідав робити обрахунки, а також у неділю Марія, як знаходила вільні бодай півгодинки, брала губну гармоньку. Той інструмент дівчині подарував її брат Фріц, коли його забрали до армії й послали в Ґрос-Бошполь.
На тій гармоньці Марія вміла грати майже все. Похідні пісні, яких вона навчилася на вечорах Спілки німецьких дівчат, мелодії з оперет і шлягери, що їх чула по радіо чи від брата Фріца — на Великдень сорокового року той, бувши у відрядженні, на кілька днів заскочив до Данцига. Оскар пригадує, як Марія грала на гармоньці, прицмокуючи язиком, «Дощові краплини», а також по-своєму, не наслідуючи Зару Леандер, «Вітер мені пісню нашептав». Та за прилавком свою «пересмішницю» Марія ніколи не діставала. Навіть якщо в крамниці нікого не було, вона про музику забувала, а натомість по-дитячому округлими літерами й цифрами вималювала цінники й складала перелік товарів.
І хоч не важко було помітити, що голова в крамниці — саме вона, що саме вона повернула й закріпила за крамницею ту частину колишніх наших покупців, котрі по смерті моєї бідолашної матусі перейшли до конкурентів, Марія й далі ставилася до Мацерата з глибокою повагою, мало не з покорою, і його, хто ніколи не втрачав віри в себе, це навіть не бентежило.
«Зрештою, це я взяв дівчину в крамницю й чогось її навчив,»- щоразу заявляв Мацерат, коли городник Ґреф чи Гретхен Шефлєр пробували пустити йому шпильку. Отака проста була логіка в цього чоловіка, який переставав бути занудою, ба навіть виявляв чулість, а відтак заслуговував на увагу, власне, лише тоді, коли брався за свою улюблену справу — заходжувався щось варити чи смажити. Бо в одному Оскар мусив-таки віддати йому належне: його порібрина по-касельському з квашеною капустою, його свинячі нирки в гірчичній підливі, його панірований шніцель по-віденському, а насамперед його короп у сметані і з редькою варті були того, щоб подивитися на них, понюхати їх і посмакувати ними. І нехай навіть він міг не багато чого навчити Марію в торгівлі — адже дівчина, по-перше, мала вроджений комерційний хист до роздрібної торгівлі, а по-друге, сам Мацерат не дуже знався на тонкощах роботи за прилавком і тільки й умів, що закуповувати товари на оптовому ринку, — зате він все ж таки навчив її варити й тушкувати, бо вона, хоч два роки й пробула служницею в сім'ї одного чиновника з Шідліца, однак, прийшовши до нас, навіть води не вміла скип'ятити.
Невдовзі Мацарат уже влаштувався так, як за життя моєї бідолашної матусі: він був повновладний господар на кухні, з кожною недільною печенею підносився щораз вище й вище, годинами міг розкошувати, миючи посуд, мимохідь, завиграшки закуповував харчі, хоча робити це з кожним воєнним роком ставало чимдалі важче, замовляв товари й розраховувся з фірмами на оптовому ринку та з господарським управлінням, уміло листувався з податковим управлінням, що два тижні оформляв нашу вітрину — і навіть не можна сказати, що примітивно, скоріше навпаки, демонструючи неабияку винахідливість і смак, — з почуттям глибокої відповідальности виконував свої партійні дурниці — одне слово, позаяк за прилавком непохитно стояла Марія, з головою поринув у роботу.
Ви спитаєте: до чого я все це гну, навіщо так детально описую клуби, брови, мочки, руки й ноги молодої дівчини? Цілком поділяючи вашу думку, я разом з вами засуджую таку манеру змальовувати людей. Адже Оскар твердо переконаний у тому, що досі образ Марії йому вже пощастило подати у викривленому дзеркалі, коли взагалі не спотворити навік. А тому іще один, останній штрих, який, сподіваюся, кине світло на все: якщо не брати до уваги всіх отих безіменних сестер-жалібниць, то Марія була в Оскара першим коханням.
Я усвідомив це, коли одного чудового дня зробив те, що загалом робив не часто: я сам прислухався до свого барабана й не міг не завважити, як по-новому, щиросердо й воднораз обачливо розповідав Оскар бляшанці про своє палке почуття. Марія цей барабанний бій слухала залюбки. Але я не дуже любив, коли вона діставала оту свою губну рипавку й огидно наморщувала лоба, вважаючи, що неодмінно має мені підігравати. Одначе нерідко бувало й так, що вона, церуючи панчохи чи розфасовуючи цукор, раптом опускала руки, кидала на мене поміж барабанних паличок уважний, задумливий погляд — такої миті обличчя її було цілком спокійне — і, перше ніж церувати далі, якось так м’яко, напівсонно проводила долонею по моїй коротко обстриженій голові.
Загалом Оскар не міг терпіти, щоб до нього доторкалися, хай навіть отак лагідно й ніжно. Але Маріїну долоню в себе на голові він терпів і віддавався її погладжуванню такою мірою, що нерідко годинами, вже цілком свідомо вибивав на своїй бляшанці заохочувальні ритми, поки нарешті Маріїна рука відгукувалась на його поклик.
Дійшло до того, що Марія щовечора почала вкладати мене в ліжко. Вона роздягала мене, мила, допомагала вдягти піжамку, нагадувала мені, що перед сном треба ще раз спорожнити сечовий міхур, молилася зі мною, хоч сама була протестантка, проказува «Отче наш» і «Богородице, радуйся», а іноді навіть «Ісусе, задля тебе живу, Ісусе, задля тебе вмираю», й нарешті з лагідним виразом на обличчі, що навіював сон, вкривала мене.
Солодкі були ці останні хвилини перед тим, як Марія вимикала світло («Отче наш» та «Ісусе, задля тебе живу» я помалу, з ніжністю й натяком переробив на «Вітаю зіроньку свою морськую» та «Кохати Марію»), і все ж таки щовечірні приготування до сну почали мене гнітити, по суті, вони позбавляли мене самовладання, і я, хто загалом ніколи не втрачав свого обличчя, нерідко вже відчував на ньому зрадницький рум'янець, який буває в дівчат-підлітків та невпевнених у собі парубків. Так, Оскар визнає: щоразу, коли Марія своїми руками роздягала мене, ставила в цинкову балію і м'яким віхтиком, щіткою та милом змивала й стирала з мого тіла пил барабанного дня, одне слово, щоразу, коли я усвідомлював, що я, майже шістнадцятирічний, стою перед майже сімнадцятирічною дівчиною — стою голяка, так, що далі вже нікуди, — мене надовго заливав отой густий і палючий рум'янець.
Проте Марія, схоже, навіть не помічала, як змінюється колір мого обличчя. Може, вона гадала, що то мене так розігрів віхтик або щітка? Чи вона казала собі, що Оскар так червоніє через гігієнічні заходи? Чи була така сором'язлива й делікатна, що, розгадавши справжню причину мого вечірнього рум'янцю, вдавала, однак, нібито нічого не помічає?
Зі мною ще й досі нерідко буває так, що я раптово, на хвилин п'ять чи й надовше почервонію, а приховати цього хоч убий не можу. Точнісінько, як ото в мого діда, палія Коляйчека, що червонів, мов рак, тільки-но хтось зронить при ньому слово «сірники», так і в мене — всі щоки наливаються кров'ю, коли хто-небудь, навіть не конче знайомий, при мені згадає про малих дітей, котрих щовечора миють у ванні м'яким віхтиком або щіткою. У такі хвилини Оскар робиться схожим на індіанця, всі довкола гигикають, називають мене дивним, навіть химеристим, бо люди довкола не бачать нічого незвичайного в тому, що маленьким дітям намилюють тіло, відшкрібають леп і проводять м'якеньким віхтиком по найпотаємніших місцях.
