Навіщо стільки розводитися про дешевеньку кокосову постілку, яка перед грошовою реформою, щоправда, мала певну цінність, бо нею можна було скористатися для обміну? Оскар уже чує це справедливе запитання й, забігаючи наперед, дає на нього відповідь: на тій постілці наступної ночі я вперше зустрів сестру Доротею.
Додому я повернувся пізно, майже опівночі, наповнений пивом і кров'янкою. Клепа я покинув у Старому місті. Він шукав гітариста. Дірку в замку на дверях цайдлєрівського помешкння я знайшов, знайшов і коридор з кокосовою постілкою, дорогу повз двері з темною молочно-білою шибкою, знайшов свої двері, ліжко, та, роздягнувшись, ніяк не міг знайти піжами — я віддав її Марії випрати, — зате знайшов отой сімдесятип’ятисантиметровий обрізок, якого ми відтяли від задовгої кокосової постілки, поклав його замість килимка перед ліжком, знайшов своє місце в ліжку, тільки не знаходив сну.
Нема потреби переказувати вам те, про що Оскар думав або що він бездумно прокручував у голові, не в змозі заснути. Тепер я, здається, вже знайшов причину тодішнього свого безсоння. Перед тим, як лягти спати, я трохи постояв босоніж на своєму новому килимку біля ліжка, на отому обрізку від постілки. Кокосові волокна довірилися моїм босим ступням, вони ніби проникали крізь шкіру мені в кров. І навіть коли я вже давно ліг, то й далі стояв на кокосових волокнах і тому не міг склепити очі; бо ніщо так не збуджує, не проганяє сон і не розбурхує думки, як постілка з кокосових волокон, коли на ній стоїш босоніж.
Оскар ще довго — далеко за північ, години до третьої — стояв на кокосовому килимку й водночас лежав у ліжку, не змикаючи очей. Аж раптом він почув, як у коридорі рипнули одні двері, потім іще одні. «Либонь, то Клеп уже прийшов додому, щоправда, без гітариста, зате напханий кров'янкою», — подумав я, хоч і розумів, що й одні, й другі двері відчиняв не Клеп. А потім я сказав собі: «Коли вже ти марно перекидаєшся тут з боку на бік і однаково відчуваєш на підошвах кокосові волокна, то краще вже вилізь із постелі й стань на кокосовий килимок перед ліжком по-справжньому, а не тільки подумки». Так Оскар і зробив. І це дало свої наслідки. Тільки-но я став на килимок, як той сімдесятип'ятисантиметровий обрізок нагадав мені крізь підошви про своє походження — про сім метрів і сорок три сантиметри кокосової постілки в коридорі. Чи то через те, що мені стало шкода відтятого шматка кокосових волокон, чи то, може, через те, що я почув двері в коридорі й подумав, що повернувся Клеп, хоч і не вірив у це, але Оскар нахилився, взяв — адже він, як лягав, піжами так і не знайшов, — отож узяв обіруч за два ріжки свого кокосового килимка перед ліжком, розставив ноги, щоб стояти не на кокосових волокнах, а на голій підлозі, протяг килимка між ногами знизу вгору й стояв, тримаючи отих сімдесят п’ять сантиметрів перед своїм голим тілом заввишки один метр і двадцять один сантиметр, одне слово, досить вправно затулив свою голизну. Але тепер я майже весь, від ключиць до колін, потрапив під вплив кокосових волокон. І цей вплив став ще відчутнішим, коли Оскар, затуляючись своїм волокнистим одінням, вийшов з темної кімнати до темного коридору й опинився на кокосовій постілці.
Чи ж дивно, що я, гнаний волокнами, поквапно ступив кілька кроків — хотілося ж позбутися того впливу ще й під ногами, хотілося врятуватись — і рушив туди, де на підлозі не було жодних кокосових волокон, — до вбиральні.
Але у вбиральні стояла така сама темінь, як і в коридорі та в Оскаровій кімнатці. І все ж таки у вбиральні хтось був. Мені дав знати про це короткий жіночий скрик. Крім того, моя кокосова шкура наштовхнулася на коліна людини, що сиділа переді мною. А позаяк тікати із вбиральні я й не думав — адже позад мене грізно лежала кокосова постілка, — та, що сиділа переді мною, вирішила мене прогнати:
— Хто ви такий? Що вам тут треба? Ідіть геть!
Пані Цайдлєр цей голос на міг належати аж ніяк. Потім трохи плаксиво він промовив:
— Хто ви?
— А ви вгадайте, сестро Доротея, — зважився пожартувати я, щоб якось розвіяти певну напруженість нашої зустрічі.
Одначе вгадувати вона не схотіла, натомість підвелася й, щоб випхнути мене в коридор на постілку, в темряві випростала в мій бік руки, тільки підняла їх надто високо й штурханула ними поверх моєї голови в порожнечу, а тоді спробувала мацнути нижче, але схопила не мене, а отого волокнистого фартуха, мою кокосову шкуру, скрикнула ще раз (і чого це жінки тільки що — відразу в крик?); видко, сестра Доротея мене з кимось сплутала, бо вся аж затремтіла й прошепотіла:
— О Боже, либонь, диявол!
Почувши це, я тихенько захихотів, але так, без злости. Однак вона подумала, що то хихотить диявол, а мені слово «диявол» не подобалось, і коли вона ще раз, але вже досить-таки жалісно спитала: «Хто ви?» — Оскар відповів:
— Я — сатана, прийшов навідати сестру Доротею!
Вона на це:
— О Господи, але чому, чому?
Я, помалу входячи в роль і змушуючи сатану в собі працювати суфлером:
— Бо сатана кохає сестру Доротею!
— Ні, ні, ні! Я не хочу! — ще встигла видихнути вона, спробувала вивинутись, але знов наштовхнулася на сатанинські волокна мого одіння — нічна сорочечка в неї була, певно, геть тоненька, — до того ж усі десять її пальчиків заплуталися в спокусливих кокосових джунглях, і вона одразу втратила волю й ослабла. Певна річ, то саме через це сестра Доротея нахилилася вперед. Відвівши від себе кокосову шкуру, я підхопив на неї сестру Доротею, що падала з ніг, хвилю так потримав її, щоб ухвалити рішення, яке відповідало б моїй сатанинській ролі, потім, трохи відступивши назад, дав їй стати навколішки, простежив, однак, щоб її коліна опустилися не на холодні кахлі у вбиральні, а на кокосову постілку в коридорі, дав їй нарешті легенько відкинутися назад, головою на захід, себто в бік Кліповоі кімнати, й простягтися на повен зріст на кокосовій постілці, а позаяк спиною — на довжину щонайменше один метр і шістдесят сантиметрів — вона лежала на кокосовій постілці, то я накрив її таким самим волокнистим матеріалом і зверху, щоправда, тут я мав його лише сімдесят п'ять сантиметрів; свій невеличкий килимок я підтяг їй до самого підборіддя, але тепер його нижній край закрив її стегна, тож довелося підтягти килимка на сантиметрів десять вище й затулити ним її рота, проте ніс у сестри Доротеї виглядав, так що дихати вона могла вільно; вона й сопіла, та ще й як сопіла, коли Оскар улігся й собі, влігся на колишній свій килимок перед ліжком і заходився це рясноволокнисте плетиво розгойдувати, не намагаючись, однак, припасти безпосередньо до тіла сестри Доротеї, він хотів лише, щоб спершу вплив кокосових волокон відчула на собі й вона, і навіть знов завів з нею розмову, а вона й далі була безвольна, все шепотіла: «О Господи! О Господи!» — і раз у раз питала в Оскара, як його звати й хто він такий, і вся здригалася між кокосовою постілкою й кокосовим килимком, коли я називав себе сатаною й вимовляв це слово по-сатанинському, з шипінням і, вживаючи загальновідомих слів, казав, що мешкаю в пеклі, а сам тим часом заповзято вовтузився на своєму килимку з-перед ліжка, совав ним туди-сюди, бо ж кокосові волокна вочевидь будили в сестри Доротеї ті самі почуття, які багато років тому в моєї коханої Марії будив шипучий порошок, з тією лишень різницею, що порошок мене успішно заводив і наструнчував, тоді як тут, на кокосовому килимку з-перед ліжка мене спіткала ганебна невдача. Кинути якір мені не пощастило. Те, що за часів шипучки, а досить частенько й опісля виявлялося цупким і цілеспрямованим, тепер, під знаком кокосових волокон, похнюпило голову, лишаючись байдужим і мізерним, мети перед собою не бачило, не відгукувалося ні на заклики, ні на мої хитрощі й суто інтелектуальні вмовляння, ані на зітхання та стогін сестри Доротеї, яка охала, ахала, повискувала й шепотіла:
— Увійди ж, сатано, увійди!
І мені доводилося вгамовувати її й утішати.
— Зараз, зараз він увійде, він уже ось-ось! — бурмотів я аж надто по-сатанинському, а сам тим часом і далі вмовляв та переконував того сатану, що сидів у мені — й сидить і досі — відтоді, як мене похрестили, я гримав на нього: «Ану, не комизися мені, сатано!» Я благав: «Прошу тебе, не ганьби ж мене!» Я влещував його: «Ти ж бо в мене зовсім не такий! Згадай хоча б про Марію чи, ще краще, про Ґрефову вдовицю, або про оті коники, які ми з тобою викидали з крихіткою Розвітою у веселому Парижі!» Але він, капосний, не боячись, що я чіплятимуся до нього знов і знов, невдоволено буркав: «Щось не хочеться мені, Оскаре!» Але ж коли не хочеться сатані, тоді гору бере доброчесність. Зрештою, сатана теж, либонь, коли-небудь має право не хотіти.
