— Собака хоче додому, я йду!

— А колір у палички такий, як у тіла?

— Глядіть краще своїх яблук! Ходімо, Люксе!

— А паличка з каблучкою, і ворушиться, і колір у неї, як у тіла?

— Що ви од мене хочете? Я просто гуляю собі, взяв напрокат собаку й гуляю.

— Я, бачте, теж хотів би взяти дещо напрокат. Чи не можна мені приміряти на мізинець, ну бодай на секунду, оту гарненьку каблучку? Вона так виблискувала на вашій паличці, що та паличка обернулася на підмізинний палець… А звати мене Вітляр. Ґотфрід фон Вітляр. Я в нашому роду останній.

Отак я й познайомився з Вітляром, ще того самого дня заприятелював із ним, і досі ще називаю його своїм товаришем, через те кілька днів тому, коли він прийшов мене провідати, сказав:

— Любий мій Ґотфріде, я дуже радий, що в поліцію на мене доніс тоді саме ти, мій товариш, а не хтось перший-ліпший.

Якщо на світі і є янголи, то з вигляду вони, без сумніву, схожі на Вітляра — довгов'язі, спритні жевжики, одне слово, складані ножики. Такий обійме скорше якогось найдубовішого з-поміж усіх вуличних стовпів, ніж пухкеньку дівчину, яка сама горнеться до тебе.

Вітляра помічаєш не відразу. Являючи щоразу якийсь один свій бік, він, залежно від обставин, може обернутися то ниткою, то городним опудалом, то вішаком у коридорі, то розкарякою на землі. Тим-то я його й не завважив, коли сидів тоді на котушці з-під дроту, а він лежав на яблуні. Навіть собака не гавкнув, адже янгола собака не може ні почути нюхом, ні побачити, ні обгавкати.

— Зроби ласку, Готфріде, — звернувся я до нього два дні тому, — надішли мені копію того доносу, який ти зробив років два тому і з якого почався мій процес.

І ось у руках у мене та копія, і я надаю слово йому — тому, хто виступав проти мене в суді:

«Я, Готфрід фон Вітляр, лежав того дня в розкаряці на яблуні, яка росте на садовій ділянці в моєї матері й на якій щороку родить стільки яблук, що повидла з них вистарчає якраз на сім наших скляних слоїків. Отож лежу я в розкаряці на яблуні, лежу на боці, вмостившись лівою сідницею в заглибину, трохи зарослу мохом. Ноги я простяг у бік ґересгаймського склозаводу. А дивився я — куди ж я тоді дивився? — ага, дивився я просто перед себе, сподіваючись, що на очі мені щось та потрапить.

І ось на очі мені потрапив підсудний, якого нині я називаю своїм товаришем. З ним був собака, він усе крутився навколо господаря й поводився так, як і поводяться собаки, а звали його, як мені згодом повідомив підсудний, Люксом, порода — ротвейлер, і його можна було брати на час у прокатній конторі, що недалечко від церкви Св. Роха.

Підсудний сів на оту порожню котушку з-під дроту, яка, відколи скінчилася війна, лежить біля садової ділянки моєї матері Аліси фон Вітляр. Як високий суд і знає, на зріст підсудного можна назвати низеньким, а також дефективним. Це впало мені в око відразу. Ще дивнішою здалася поведінка того невеличкого, добре вдягненого чоловіка. Він барабанив двома сухими паличками на іржавій котушці з-під дроту. Та якщо, однак, узяти до уваги, що за фахом підсудний — барабанщик і, як з'ясувалося потім, має звичку барабанити абиколи й абиде, а також те, що кожен, навіть дилетант, побачивши такий барабан з-під дроту — недарма ж його називають барабаном! — не втримається, щоб не забарабанити, то треба визнати ось що: того передгрозового літнього дня підсудний Оскар Мацерат сів на барабан з-під дроту, що лежав біля садової ділянки пані Аліси фон Вітляр, і двома неоднаковими завбільшки, сухими вербовими паличками почав вистукувати ритмічні звуки.

Далі я можу посвідчити, що пес Люкс надовго зник у вже достиглому житі. Якщо мене спитають, на скільки саме він зник, то напевно я не скажу, бо я, щойно вмощуся в розкаряці на нашій яблуні, будь-яке відчуття часу втрачаю. І коли я все ж таки стверджую, що собака зник надовго, то це означає, що я його виглядав, бо мені припала до вподоби його чорна шерсть і обвислі вуха.

А ось підсудний свого собаки не виглядав, і казати так я, гадаю, маю всі підстави.

Коли пес Люкс вибіг із жита, яке вже можна було косити, він щось тримав у зубах. Не скажу, нібито я відразу здогадався, що саме він тримав! Я подумав, що то — паличка або камінець; що то бляшанка — навряд, а що залізна ложка — й поготів. Аж коли підсудний дістав у собаки з пащі corpus delicti, я добре розгледів, що то таке. Та від тої хвилини, коли собака, ще з повною пащею, потерся об ліву, якщо не помиляюся, холошу підсудного, й до тої миті — на жаль, визначити її з точністю вже не можна, — коли підсудний поліз рукою, наче по своє добро, йому в пащу, минуло щонайменше кілька хвилин.

Пес із шкури ліз, щоб привернути увагу прокатного господаря, але той лише без утаву, монотонно й тупо барабанив, як ото барабанять діти. Аж коли собака непристойно уткнувся вологою мордою підсудному між ноги, цей опустив вербові палички і копнув собаку правою — я добре пригадую, що правою — ногою. Той оббіг навколо господаря, але потім, по-собачому тремтячи, підійшов знов і потягся до нього з отим чимось у зубах.

Не встаючи, себто навсидячки, підсудний поліз рукою — цього разу лівою — собаці в пащу. Пес, віддавши так свою знахідку, відійшов на кілька метрів назад. Але підсудний як сидів, так і сидів, тримаючи знахідку в руці; він стис долоню, потім розтис її, ще раз стис і коли розтис удруге, то на тій знахідці щось зблиснуло. Призвичаївшись до вигляду знахідки, підсудний узяв її великим і вказівним пальцями й підніс прямовисно вгору, десь до рівня очей.

Аж тоді я назвав для себе ту знахідку пальцем, а оскільки на ньому щось блищало, то уточнив, який саме палець — підмізинний, і тим, навіть про це не здогадуючись, дав назву одному з найцікавіших процесів повоєнного часу. Зрештою, мене, Ґотфріда фон Вітляра, називають найважливішим свідком у процесі з підмізинним пальцем.

Позаяк підсудний ніякої тривоги не виявляв, лишався спокійний і я. Так, його спокій передався й мені. А коли підсудний дбайливо загорнув пальця з каблучкою в хустину, яка доти прикрашала його нагрудну кишеньку, то я навіть перейнявся симпатією до того незнайомця на барабані з-під дроту: оце порядний чоловік, подумав я, непогано було б із ним познайомитися.

Отож я й гукнув його, коли він зі своїм собакою напрокат уже хотів був рушити в бік Ґересгайма. Одначе він повівся спершу невдоволено, навіть погордливо. Я й досі не можу збагнути, чому це підсудний побачив у мені символічне втілення змія — лише через те, що я сидів на яблуні. Материні яблука на повидло в нього теж викликали підозру, він сказав, що вони, без сумніву, райські.

Може, зло й справді взяло моду звивати собі кубельце в розсохах на деревах. Але особисто мене полежати в розкаряці на яблуні тягло не що інше, як звичайнісінька нудьга, яка ні з сього ні з того находила на мене по кілька разів на тиждень. Та, може, нудьга вже сама собою і є оте зло? Але що гнало підсудного за мури Дюсельдорфа? Гнала його, як він потім мені зізнався, самотність. Одначе хіба самотність — не ще одне ім'я нудьги? Цими міркуваннями я ділюся не для того, щоб обтяжити провину підсудного, а для того, щоб його зрозуміти. Чи саме не ця його гра зі злом, його барабанний бій, що своїми ритмами розплутував зло, викликали в мене таку симпатію, що я до нього забалакав і завів з ним дружбу? Та й сама ота заява, після якої я постав перед високим судом свідком, а він — звинувачуваним, то також вигадана нами гра, ще одна невеличка спроба розвіяти і потамувати нашу самотність і нашу нудьгу.

На моє прохання підсудний, трохи повагавшися, надів каблучку з підмізинного пальця — стягти її, до речі, було досить легко — на мій лівий мізинець. Каблучка прийшлася мені до міри, і я навіть зрадів. Певна річ, перед тим, як її приміряти, я зліз зі свого звичного місця на яблуні. Ми поставали обабіч огорожі, відрекомендувались один одному, завели розмову, в якій торкнулися окремих політичних тем, а тоді він дав мені каблучку. Але пальця лишив у себе й тримав його дуже обережно. Ми дійшли спільної думки, що це — палець жіночий. Поки каблучка була в мене на руці і я виставляв її на сонце, підсудний заходився вибивати вільною лівою рукою на огорожі якийсь танцювальний ритм, бадьорий і веселий. Але дерев'яна огорожа навколо садової ділянки моєї матері така хистка, що від барабанного бою підсудного вся, як це буває зі старим деревом, затріщала й заходила ходором. Не знаю, скільки ми так простояли, спілкуючись самими поглядами. Коли до нас долинуло гудіння якогось літака, що летів не дуже високо, ми саме були захоплені тією безневинною грою. Літак, видко, хотів сісти в Логаузені. І хоч обидва ми не проти були поглянути, зі стількома двигунами він заходитиме на посадку — з двома чи з чотирма, — ми не відводили очей один від одного й на літака не подивилися. Згодом цю гру ми, коли часом траплялася нагода пограти в неї, назвали «аскетизмом Пришелепка Лео», бо, як сказав підсудний, багато років тому він товаришував із чоловіком на таке ім'я і саме з ним грав — переважно на кладовищах — у цю простеньку гру.