Коли літак нарешті сів (я справді не можу сказати, скільки він мав двигунів — два чи чотири), я повернув каблучку підсудному. Той надів її на пальця, а потім знов загорнув у хустину й запропонував мені пройтися з ним.
Це було сьомого липня тисяча дев'ятсот п'ятдесят першого року. У Ґересгаймі на кінцевій зупинці ми не сіли в трамвай, а взяли таксі. Підсудний і потім при нагоді частенько виявляв до мене щедрість. Ми поїхали до міста, таксі лишили чекати біля прокатної контори поблизу церкви Св. Роха, самі здали пса Люкса, знову сіли в таксі, і воно повезло нас через усе місто, через Більк, Обербільк, на Верстенське кладовище, там панові Мацерату довелося заплатити понад дванадцять марок, а вже потім ми навідалися до майстерні каменяра Корнефа.
У майстерні було дуже брудно, і я зрадів, коли вже за годину каменяр виконав доручення мого товариша. Поки пан Мацерат детально, з любов'ю розповідав мені про інструменти й різноманітні Гатунки каменів, пан Корнеф, не згадавши жодним словом про пальця, зробив із нього гіпсовий зліпок без каблучки. Я спостерігав за його роботою лише краєм ока; пальця належало спершу обробити, тобто його змастили, вздовж нього наклали дратву, тоді нанесли гіпс і дратвою розітнули форму ще до того, як гіпс застиг. Я за фахом оформлювач, і для мене виготовлення гіпсових форм — не новина, але той палець, опинившись у руках каменяра, відразу втратив свій естетичний вигляд і знов набув його аж після того, як зліпок вийшов вдалий, пальця взяв до рук підсудний і, стерши з нього мастило, поклав на хустину. За роботу мій товариш каменяреві заплатив. Спершу той не хотів брати грошей, адже він вважав пана Мацерата своїм колегою. Він сказав також, що колись пан Оскар видавлював йому на шиї чиряки й за це теж нічого не брав. Коли зліпок затвердів, каменяр розняв форму, поклав зліпок до оригіналу, пообіцяв у найближчі дні зробити ще кілька зліпків і через свою виставку надгробків провів нас до Молитовної алеї.
Потім ми поїхали в таксі на Головний вокзал. Там підсудний запросив мене до вишуканого привокзального ресторану на розкішну вечерю. Із старшим кельнером він був запанібрата, і я зробив висновок, що в тому ресторані пан Мацерат, мабуть, завсідник. Ми їли яловичу груднинку зі свіжою редискою, потім — райнського лосося й завершили сиром. А після всього випили ще пляшку шампанського. Коли ми знов завели розмову про пальця і я порадив підсудному визнати його чужою власністю й віддати, тим більше, що тепер підсудний, мовляв, має гіпсового зліпка, той твердо й недвозначно заявив, що вважає себе законним власником пальця, бо йому, ще коли він народився, пообіцяли, хай і в завуальованій формі, саме такого пальця, скориставшися словами «барабанна паличка». Крім того, він, мовляв, може згадати ще про рубці на спині в свого товариша Герберта Тручинського, які були завдовжки з палець і теж провіщали підмізинного пальця. І, нарешті, лишається ще патронна гільза, яку підсудний нібито знайшов на кладовищі в Заспе і яка теж, мовляв, була завбільшки з палець і символізувала майбутнього підмізинного пальця.
Спершу ці докази мого нового товариша мало не викликали в мене сміх, проте я мусив усе ж таки визнати, що той, хто хоче, легко побачить логіку в такому послідовному ряду: барабанна паличка, рубець, патронна гільза, підмізинний палець.
Третє таксі відвезло мене після тої вечері додому. Ми домовились зустрітися знов, і коли за три дні я, як ми й домовлялися, приїхав до підсудного, він приготував мені сюрприз.
Насамперед він показав своє помешкання, тобто свою кімнату, бо пан Мацерат житло винаймав. Спершу він мав, очевидно, убогу комірчину, де колись була ванна кімната, згодом, коли мистецтво барабанщика принесло йому популярність і добробут, почав доплачувати ще й за кімнату без вікон, яку називав комірчиною сестри Доротеї, а потім виявив готовність платити ще й за третю кімнату, яку доти займав такий собі пан Мюнцер, музикант і колега підсудного, до того ж платити скажені гроші, бо основний винаймач, пан Цайдлєр, знав про достатки пана Мацерата й безбожно нагнав ціну.
Сюрприз мені підсудний припас у так званій комірчині сестри Доротеї. На мармуровій стільниці умивального столика із дзеркалом стояв скляний слоїк — десь такий завбільшки, в яких моя мати Аліса фон Вітляр закручує повидло з наших райських яблучок. Однак у тому слоїку пана Мацерата плавав у спирту підмізинний палець. Підсудний гордо показав мені кілька грубих учених книжок, за якими він консервував того пальця. Я перегорнув ті книжки лише мимохідь, майже не затримуючись на ілюстраціях, проте визнав, що підсудному пощастило зберегти природний вигляд пальця, та й узагалі скляний слоїк із пальцем мав на тлі дзеркала дуже привабливий вигляд, становив цікаве декоративне вирішення, і я, як професійний оформлювач, кілька разів на цьому наголосив.
Коли підсудний побачив, що я вже звик до вигляду слоїка, то зізнався, що іноді на того слоїка молиться. Мене це зацікавило, і я, щоправда, трохи зухвало, відразу попросив його показати, як же він молиться. Підсудний, зі свого боку, попросив мене зробити послугу і йому, дав мені олівця й папір і зажадав, щоб я його молитву записав, а також щоб я ставив запитання про той палець — він, мовляв, щиро й по совісті відповідатиме на них у своїй молитві.
На доказ я наводжу тут свої запитання і його відповіді, що свідчать про те, як він обожнює скляного слоїка. Я обожнюю. Хто це я? Оскар чи я? Я — благочестиво, Оскар — неуважно. Віддано й невтомно, тільки не треба боятися повторитись. Я — розважливо, бо не маю пам'яти. Оскар — розважливо, бо сповнений спогадів. Холодний, гарячий, теплий — це я. Винен — коли питають. Невинен — коли не питають. Винен, бо… скоїв злочин, бо… виявився винен, хоч і… виправдався в… звернув вину на… пробився крізь… крізь… умив руки від… посміявся з… над… через… плакав за… через… без… грішив тим, що казав… що мовчав… не кажи, не мовчи, молися. Я молюся. На що? На слоїка. На якого слоїка? Для консервування. Що в ньому законсервовано? У ньому законсервовано палець. Який палець? Підмізинний. Чий палець? Білявки. Якої білявки? Середнього зросту. Середній зріст — це метр шістдесят? Середній зріст — це метр шістдесят три. Особливі прикмети? Родимка. Родимка де? На руці вище ліктя, зсередини. На лівій руці чи на правій? На правій. А підмізинний палець на якій? На лівій. Заручена? Так, але незаміжня. Яку віру сповідує? Кальвінізм. Незаймана? Незаймана. Коли народилася? Не знаю. Коли? Під Гановером. Коли? У грудні. Стрілець чи Козерог? Стрілець. А вдача? Боязка. Доброзичлива? Старанна, балакуча. Розважлива? Ощадлива, твереза й весела. Сором'язлива? Ласунка, щира й набожна. Бліда, часто мріє про подорожі. Місячні нерегулярні, млява, любить страждати й заводить про це розмови, сама пасивна, безініціативна, чекає, що буде, вміє слухати, схвально киває головою, згортає на грудях руки; коли розмовляє, опускає повіки; коли до неї звертаються, широко розплющує очі — світло-сірі, ближче до зіниць — карі, каблучку подарував начальник, одружений, спершу не хотіла брати, взяла, страшний випадок, якісь волокна, сатана, багато білого, вибралася, переїхала, повернулась, не могла розлучитися, ревнощі теж, але безпідставні, хвороба, але не сама, смерть, але не природна, та ні, ні, не хочу, рвала волошки, і раптом з'являється, ба ні, був від самого початку, вже не може… Амінь? Амінь.
Цей запис молитви я, Ґотфрід фон Вітляр, додаю до своїх свідчень перед судом лише через те, що відомості про власницю підмізинного пальця, хоч якою плутаною здається ця молитва, великою мірою збігаються із судовими матеріалами про вбиту — сестружалібницю Доротею Кьонґетер. А брати під сумнів тут твердження підсудного про те, нібито він ані вбивав сестру-жалібницю, ані взагалі жодного разу не бачив її в обличчя, — не мій клопіт.
Прикметною і такою, що свідчить на користь підсудного, мені ще й досі видається та відданість, з якою мій товариш стояв навколішках перед стільцем, куди він поставив слоїка, і працював паличками на своєму бляшаному барабані, затиснувши його між ногами.
