Ще понад рік я не раз мав нагоду спостерігати, як підсудний молиться й барабанить, бо він, призначивши мені щедру платню, зробив мене своїм постійним супутником у турне, які надовго був перервав, але невдовзі після того, як знайшовся отой підмізинний палець, поновив. Ми об'їздили всю Західну Німеччину, запрошували нас і до Східної зони, навіть за кордон. Але пан Мацерат не хотів виїздити з країни, не бажав, як він сам висловлювався, потрапити до буденної водоверти концертних поїздок. Жодного разу не барабанив і не молився він перед слоїком до концерту. Лише після виступу й після тривалої вечері ми поверталися до його номера в готелі — і він заходжувався барабанити й молитись, я ставив запитання й занотовував відповіді, а потім ми порівнювали останню молитву з молитвами попередніх днів і тижнів. Щоправда, молитви були різні — довгі й короткі. Крім того, інколи словам у них ставало затісно, й вони наскакували одне на одне, хоч уже другого дня лилися майже спокійно й статечно. І все ж таки жодна з молитов, які я зібрав і передаю високому суду, не містить більше подробиць, аніж та перша, що її запис я приклав до своїх свідчень.
За той рік, поки ми роз'їжджали, я мимохідь, у перервах між нашими турне познайомився з деякими знайомими й родичами пана Мацерата. Так, наприклад, він відрекомендував мені свою мачуху, пані Марію Мацерат, яку підсудний дуже, хоч і стримано, шанує. Того ж таки дня, пополудні, до мене завітав і зведений брат підсудного, Курт Мацерат — одинадцятирічний, добре вихований гімназист. Приємне враження справила й сестра пані Марії Мацерат — пані Августа Кьостер. Як мені зізнався сам підсудний, у перші повоєнні роки його сімейні обставини були далеко не ідеальні. Аж коли пан Мацерат за власні гроші придбав для мачухи велику крамницю делікатесних товарів, де з-поміж іншого продається й південна садовина, та й далі почав раз у раз підтримувати пані Мацерат коштами, коли в крамниці виникали фінансові труднощі, взаємини між мачухою і пасинком налагодилися дружні.
Познайомив мене пан Мацерат і з декотрими колишніми своїми колегами, переважно джазовими музикантами. Та хоч яким веселим і товариським намагався постати в моїх очах пан Мюнцер (підсудний довірчо називав його Клепом), я так і не знайшов у собі ні духу, ні бажання підтримувати з тим чоловіком зв'язки.
Завдяки щедрості підсудного в мене відпала потреба працювати оформлювачем, але я любив свою роботу й, коли ми поверталися з іще одного турне, все ж таки брався оформити кілька вітрин. Підсудний теж по-дружньому цікавився моїм ремеслом, частенько стояв пізно вночі на вулиці й усе милувався моїм скромним мистецтвом. Інколи після роботи ми трохи прогулювалися нічним Дюсельдорфом, однак Старого міста уникали, бо підсудний не любив отих опуклих шибок у шинках і вивісок, розмальованих у давньому німецькому дусі. І ось — це я вже підходжу до останньої частини своїх свідчень — одна з таких прогулянок нічним Унтерратом якось привела нас до трамвайного депо.
Ми стояли собі душа в душу й проводжали поглядом останній за розкладом трамвай, що в'їздив у депо. Гарне це видовище. Довкола — темне місто. Десь далеко горлає п'яний робітник з будівництва — адже настала п'ятниця. А загалом — тихо-тихо, бо останні трамваї, повертаючись у депо, навіть коли вони дзвонять і на поворотах під ними відлунюють рейки, багато гуркоту не чинять. Більшість вагонів в'їздили в депо відразу. Але декотрі лишалися то тут, то там стояти на коліях, порожні, але по-святковому освітлені. Чия то була ідея? Ідея була спільна, але висловив її я: «Слухай, друже мій любий, а що як?…» Пан Мацерат кивнув головою, ми неквапом увійшли до вагона, я став на місце вагоновода, відразу збагнув, що й до чого, поволі рушив і, швидко набираючи швидкість, виявився непоганим вагоноводом. Коли яскраво освітлене депо вже лишилося позаду, пан Мацерат по-дружньому похвалив мене такими словами: «Ти, Ґотфріде, — хрещений католик, годі й сумніватися, а то так добре не повів би трамвая».
Ця випадкова забава мене й справді дуже тішила. У депо нашого від'їзду, схоже, навіть не помітили, бо ніхто за вагоном не гнався, до того ж нас неважко було зупинити, відімкнувши струм. Я вів вагона в бік Флінґерна, потім через сам Флінґерн і вже подумував, чи не повернути біля Ганіеля ліворуч, на Рат і Ратінґен, але пан Мацерат попросив мене їхати в бік Графенберга й Ґересгайма. Хоч я й побоювався узвозу перед танцювальним ресторанчиком «Лев'ячий замок», однак прохання підсудного виконав, узвіз подолав, танцювальний ресторанчик лишився позаду, і раптом мені довелося загальмувати, бо на колії стояло троє чоловіків і радше вимагали, ніж просили, зупинитися.
Пан Мацерат уже невдовзі після Ганіеля відійшов у глибину вагона викурити сигарету. Тож довелося мені, як справжньому вагоноводові, гукнути: «Прошу сідати!» Коли ті троє входили, мені впало в око, що один із них — він був без капелюха, а решта двоє, в зелених капелюхах із чорними стрічками, його підтримували, взявши з обох боків попідруки, — чи то через незграбність, чи то через те, що погано бачив, кілька разів не потрапив ногою на підніжок. Його супутники — чи, може, охоронці — досить грубо допомогли йому піднятися передніми східцями поруч зі мною, а тоді відразу повели до вагона.
Я вже був знову рушив, коли це раптом почув іззаду, з глибини вагона, спершу жалісне скиглення, потім такі звуки, неначе хтось дає комусь ляпаси. Та зрештою — і це мене заспокоїло — пролунав рішучий голос пана Мацерата, який приструнчував наших пасажирів і закликав тих двох не бити скаліченого, напівсліпого чоловіка, який, згубивши окуляри, й так, мовляв, страждає.
— А ви не лізьте не в своє діло! — гаркнув один із зелених капелюхів. — Ми ще сьогодні покажемо йому, де раки зимують. Скільки ж можна терпіти!
Поки я повільно їхав до Ґересгайма, мій товариш, пан Мацерат, поцікавився, який же такий злочин скоїв той бідолашний напівсліпий чоловік. І розмова враз набула досить дивного характеру: по кількох фразах ми опинилися в гущі війни, правильніше сказати, повернулися до першого вересня тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятого року. Початок війни, напівсліпого обізвали добровольцем, який протиправно захищав якусь будівлю Польської пошти. Дивно, але й пан Мацерат, який мав тоді років п'ятнадцять, не більше, виявився в курсі подій, навіть упізнав того підсліпуватого чоловіка, сказав, що то — Віктор Велюн, бідолашний, короткозорий поштар, який розносив грошові перекази, під час бойових дій згубив окуляри, втік без окулярів, уник катів, але ті про нього не забули, ганялися за ним до кінця війни, й у повоєнні роки також, і показали навіть папір, виписаний тридцять дев'ятим роком: наказ про розстріл. «Нарешті ми його згарбали!» — кричав один із зелених капелюхів, а другий заявив, нібито страшенно радий, що ця історія нарешті завершилась. Увесь свій вільний час, навіть відпустки йому, мовляв, доводилося марнувати на те, щоб нарешті виконати наказ про розстріл від тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятого року; кінець кінцем, він, мовляв, має й іншу роботу, він комівояжер, а його товариш — біженець зі Сходу, і в нього теж клопоту не бракує, він мусить знов починати все спочатку, на Сході він утратив чудову кравецьку майстерню, але тепер уже всьому край, годі, сьогодні вночі наказ буде виконано, і тоді з минулим вони покінчать раз і назавжди… І як добре, що пощастило ще встигнути на останній трамвай!
Отак я супроти власної волі став вагоноводом, що віз до Ґересгайма одного приреченого на смерть і двох катів з наказом про розстріл. На безлюдному, трохи похилому базарному майдані в передмісті я звернув праворуч, маючи намір доїхати до кінцевої зупинки біля скляного заводу, висадити там зелених капелюхів та підсліпуватого Віктора Велюна й вирушити зі своїм товаришем додому. За три зупинки до кінцевої пан Мацерат підійшов ближче до мене й приблизно туди, де справжні вагоноводи ставлять бляшанки з бутербродами, поставив свою теку, що в ній, як я знав, був слоїк із пальцем.
— Ми маємо його врятувати! Це Віктор, бідолашний Віктор! — Пан Мацерат був вочевидь дуже схвильований. — Він і досі не знайшов собі годящих окулярів. Він страшенно короткозорий, вони його розстрілюватимуть, а він дивитиметься зовсім в інший бік.
