І скачуть ескадрони коням сталевим у сірі фланги, і мусить заграва вечірня ще червонішою стати… Пробачмо Оскарові цю завершальну риму, а заразом і певну поетичність цього опису битви. Можливо, краще було б, якби я назвав число втрат у польській кавалерії й подав статистику, яка стримано й проникливо вшанувала б пам'ять так званого польського походу. В разі потреби я міг би навіть поставити тут зірочку, щоб потім дати примітку, а саму поему все ж таки лишив би.
Десь так до двадцятого вересня я, лежачи в лікарняному ліжечку, прислухався до гарматних залпів батарей, що позаймали висоти в Єшкентальському та Олівському лісах. Потім здалося останнє вогнище опору — півострів Гела. Вільне місто Данциг могло святкувати приєднання своєї цегляної Готики до Великого німецького райху й, тріумфуючи, задивлятися в сині очі, що мали один спільний успіх із такими самими очима Яна Бронського — успіх у жінок, — того фюрера й райхсканцлера Адольфа Гітлера, що невтомно роз'їздив навстоячки в чорному «мерседесі» й майже без перепочинку викидав уперед руку для привітання.
У середині жовтня Оскара виписали з Міської лікарні. Тяжко далося мені прощання з тамтешніми сестрами-жалібницями. І коли одна з них — якщо не помиляюся, звали її чи то Ерні, чи то Берні, — отож коли та сестра Ерні чи то Берні подала мені обидва мої барабани, побитий, через якого на мене впала провина, й цілий, якого я добув під час оборони Польської пошти, я збагув: на цьому світі для мене, крім бляшаних барабанів, є ще щось — сестри-жалібниці!
Отож я, маючи ціленький інструмент і свіжий досвід за плечима, взяв за руку Мацерата й залишив Міську лікарню, щоб у нас на Лабесвеґ, іще трохи невпевнено тримаючись на ніжках вічного трилітка, поринути в будні, в буденну нудьгу й ще нудніші неділі першого воєнного року.
Якось наприкінці листопада, у вівторок, після кількох тижнів стриманого режиму я вперше вийшов на вулицю; на розі Макс-Гальбе-плац і Брьозенервеґ Оскар, похмуро, знічев'я барабанячи й майже не помічаючи вологого холоду, натрапив на колишнього семінариста Лео Пришелепка.
Ми довгенько стояли один навпроти одного, збентежено всміхаючись, і аж коли Лео дістав з кишень пальта свої рукавички й почав натягати жовтувато-білу лайку, схожу на людську шкіру, на пальці, а потім далі, на долоні, я збагнув, хто стоїть переді мною і чим може обернутися для мене ця зустріч. Ту ж мить Оскар відчув страх.
Ми ще позазирали до вітрин кавової крамниці Кайзера, провели поглядами кілька трамваїв п'ятої й дев'ятої ліній, які перетиналися якраз на Макс-Гальбеплац, потім проминули схожі один на одного будинки на Брьозенервеґ, кілька разів обійшли довкола афішної тумби, вивчили оголошення, яке повідомляло про обмін данцизьких гульденів на німецькі райхсмарки, пошкребли нігтями рекламу «Персіля», дошкреблися крізь білий і синій кольори до клаптика червоного й, задовольнившись цим, уже хотіли були повернутися знов на майдан, та раптом Лео обома рукавичками підштовхнув Оскара до якогось під'їзду, там відвів назад ліву руку, відкинув пальцями в рукавичці полу пальта, сягнув до кишені штанів, щось пошукав і таки знайшов, обмацав свою знахідку ще в кишені й, задоволений нею, дістав стисненого кулака з кишені, знов опустив полу пальта, неквапно почав випростувати вперед кулака в рукавичці, випростував його все далі й далі, поки притис ним Оскара до стіни в під'їзді, а рука в нього виявилася довжелезною, а стіна назад не подавалась, і Лео розтис свого п’ястука в шкірі аж тоді, коли в мене вже промайнула думка: зараз ось його рука випорсне з плечового суглоба, почне діяти самостійно, садоне мені в груди, прохромить їх, між лопатками виткнеться й увійде в стіну на цих затхлих сходах, і Оскар так ніколи й не побачить, що саме Лео тримав у кулаці, хіба, може, запам'ятає оті правила для мешканців у будинку на Брьозенервеґ, які майже нічим не відрізнялися від правил у будинку на Лабесвеґ.
Потім Лео, піднісши рукавичку до самісінького мого матроського пальтечка й натиснувши нею на ґудзика з якорем, розтис кулака так швидко, що аж хруснули пальці: на запліснявілій, зашмугляній до блиску шкірці, під якою була його долоня, лежала патронна гільза.
Коли Лео знову стулив долоню, я вже був ладен іти за ним. Ота залізна штуковина ніби щось промовляла безпосердньо до мене. Ми пліч-о-пліч — Оскар по ліву руч від Лео — рушили вздовж Брьозенервеґ униз, не затримуючись уже перед жодною вітриною, перед жодною афішною тумбою, перетнули Маґдебурґерштрасе, проминули обидва високі, схожі на коробки будинки в кінці Брьозенервеґ, на яких уночі горіли сиґнальні вогні для літаків, що злітали й сідали неподалік, довго пробиралися попід огорожею аеродрому, нарешті вийшли на сухішу, асфальтовану дорогу й попростували вздовж трамвайної колії дев'ятого маршруту в бік Брьозена.
Дорогою ми мовчали, але гільзу Лео тримав так само в рукавичці. Коли я нерішуче уповільнював ходу й хотів через цю холоднечу й вогкість повернути назад, він розтискав кулака й підкидав на долоні ту залізну штуковину, спокушаючи мене пройти так ще сотню кроків, потім іще сотню, а перед міською власністю Заспе, коли я остаточно вирішив повернутися, Лео навіть виявив свій музичний хист. Він крутнувся на підборах, виставив гільзу отвором догори, притис її, немов мундштука флейти, до спідньої, неабияк відвислої, слинявої губи й додав хрипкуватий, часом пронизливий, часом мовби приглушений туманом свист до шуму чимдалі ряснішого дощу. Оскар змерз. Холодно йому було не лише через цю гру на патронній гільзі, виною цьому була й собача, мов на замовлення, погода під настрій, тож приховувати свій жалюгідний стан я, по суті, й не намагався.
Що тягло мене до Брьозена? Гаразд, спокусник Лео, що насвистував на патронній гільзі, робив своє діло. Одначе насвистував мені не лише він. З боку рейду і з боку Нойфарвасера, схованого за листопадовими туманами, що підіймалися немовби з пралень, через Шотландію, Шельмюль і Райхсколонію до нас долинали гудки пароплавів і голодне завивання міноносця, який чи то входив до гавані, чи то виходив з неї. Отож Пришелепкові Лео нічого не варто було пароплавними гудками, сиренами й свистом патронної гільзи зваблювати й вести за собою якогось там змерзлого Оскара.
Приблизно в тому місці, де дротяна огорожа між територією аеродрому й Новим плацом та фортечним ровом повертала в бік Пелонкена, Лео Пришелепко спинився і, перехнябивши голову, поверх обслиненої гільзи хвилю споглядав, як пливе моє тремтяче тіло. Потім він, увібравши гільзу в рот і підтримуючи її спідньою губою, несамовито замахав руками, стяг із себе, немовби на поклик якоїсь раптової ідеї, хвостатого чорного сурдута й накинув ту важку, просяклу вогкою землею вдяганку мені на голову й на плечі.
Ми знову рушили. Мені тепер важко сказати, чи тепліше стало тоді Оскарові. Часом Лео забігав кроків на п'ять наперед і ставав, нагадуючи в своїй пожмаканій, однак жахливо білій сорочці постать, що якимсь чудом перенеслася сюди із середньовічної темниці, скажімо, з Ярусної вежі, — таку крикливу сорочку остання мода могла продиктувати лише шаленцям. Дивлячись, як Оскар іде, спотикаючись, у чорному сурдуті, Лео знов і знов вибухав сміхом і, б'ючи руками-крильми, щоразу завершував його воронячим карканням. Я, мабуть, і справді нагадував кумедного, недоладного птаха, коли й не ворона, то принаймні крука, тим більше що якийсь час поли сурдута волочилися по землі, мовби шлейф, замітаючи асфальт; одне слово, я лишав за собою широкий, величний слід, і коли Оскар уже вдруге озирнувся через плече, той слід сповнив його гордістю і став для нього ознакою, якщо взагалі не символом, зачаєного в його душі, ще не остаточно виношеного трагізму.
Уже на Макс-Гальбе-плац я здогадався, що Лео й не думає вести мене до Брьозена чи Нойфарвасера. Метою цього нашого пішого переходу від самого початку могли бути лише кладовище в Заспе та фортечний рів, поряд з якими було по-сучасному обладнане поліційне стрільбище.
Від кінця вересня й до кінця квітня трамваї пляжних маршрутів ходили тільки кожних тридцять п'ять хвилин. Коли ми проминули останні будинки ланґфурського передмістя, назустріч нам виїхав трамвайний ваґон без причепа. Відразу по цьому нас перегнав трамвай, що очікував цього зустрічного вагона на стрілці Маґдебурґштрасе. Уже майже перед самим заспенським кладовищем, де була ще одна стрілка, нас спершу наздогнав, теленькаючи дзвоником, один трамвай, а потім повз нас проїхав другий, зустрічний, який стояв і чекав уже давно, — ми бачили його крізь туман, бо спереду на ньому, щоб його було краще видно, горів волого-жовтий ліхтар.
