Але в ті дні, коли невідчепне почуття провини, яке нізащо не проженеш за поріг, притискає мене до подушок лікарняного ліжка, я, як і решта людей, намагаюся виправдати себе тим, що нічого не знав, — така позиція саме входила в моду тоді, та й досі, власне, прикрашує, мов хвацька шапочка, не одну голову.

Отож хитруна Оскара, який нічого не знав, цю невинну жертву польського варварства з високою температурою й збудженими нервами доправили до Міської лікарні. Повідомили Мацератові. Він ще напередодні ввечері заявив про те, що я зник, хоч усе ще не було певности в тому, що я — його.

А тих тридцятьох чоловіків, до яких треба ще додати Яна Бронського, з піднятими й закладеними за потилицю руками зняли на плівку для «Вохеншау» й спершу відвели до школи «Вікторія», що тепер стояла порожня, потім їм дала притулок в'язниця Шісштанґе й нарешті, на початку жовтня, — сипкий пісок за мурами занедбаного кладовища в Заспе, яке вже своє відслужило.

Звідки про це знає Оскар? Я знаю про це від Пришелепка Лео. Адже офіційно не повідомляли, звісно, про те, на якому піску, під яким муром розстріляли тридцять одного чоловіка і в який пісок усіх їх загребли.

Гедвіґ Бронська спершу одержала повістку з вимогою звільнити помешкання на Рінґштрасе: до нього мала вселитися сім’я якогось високого офіцера з люфтвафе. Поки Гедвіґ зі Стефаном спаковувала речі й готувалася переїхати до Рамкау — вона мала там кілька гектарів землі з лісом, а також житло орендаря, — вдові надійшло повідомлення, яке її очі, що хоч і відбивали, але не годні були збагнути скорботу цього світу, прочитали тільки повільно-повільно, та й то з допомогою Стефана. Те повідомлення чорним на білому, офіційно оголошувало її вдовою, і писалося в ньому таке:

Отже, про Заспе тут, як бачите, жодного слівця. Це вони так подбали про Янових рідних та близьких — не хотіли, щоб ті викидали купу грошей на догляд за такою величезною гуртовою могилою, адже на неї потрібно носити силу-силенну квітів, отож і догляд, і можливе перепоховання вони взяли на себе: розрівняли заспенський пісок і визбирали всі патронні гільзи — всі, крім однієї, бо якась одна в таких випадках завжди та лишається, — визбирали, позаяк розкидані гільзи псують вигляд будь-якого пристойного кладовища, навіть якщо на ньому вже давно нікого не ховають.

Одначе цю патронну гільзу, яка хай одна, а завжди лишається і яка стає каменем спотикання, знайшов Пришелепко Лео, що не проґавить жодного похорону, навіть такого засекреченого. Той чоловік, який пам'ятав мене ще від похорону моєї бідолашної матусі, від похорону мого порубцьованого товариша Герберта Тручинського, чоловік, який, поза всяким сумнівом, знав також, де загребли в землю Сиґізмунда Маркуса, — щоправда, про це я в нього ніколи не питав, — був просто щасливий, радість так і розпирала йому груди, коли наприкінці листопада (мене тоді саме виписали з лікарні) передав мені ту гільзу-зрадницю.

Та перше ніж прихопити ту вже трохи оксидовану шкаралущу, де колись ховалося свинцеве ядро, призначене, можливо, саме для Яна Бронського, й услід за Пришелепком Лео вирушити з вами на кладовище в Заспе, я хотів би попросити вас порівняти залізне ліжко в дитячому відділенні данцизької Міської лікарні із залізним ліжком у нашому лікувально-опікунському інтернаті. Обоє ліжок покриті білим лаком, і все ж таки вони різні. Ліжко в дитячому відділенні хоч і коротше, якщо брати його довжину, зате вище, якщо приставити метра до його ґратчастої боковини. І хоч я надаю перевагу отій короткій і високій ґратчастій коробці зразка тридцять дев'ятого року, саме в моєму нинішньому, призначеному для дорослих, компромісному ліжку я знайшов свій тепер уже невибагливий спокій, і нехай начальство цього закладу саме вирішує — задовольнити мою заяву, подану ще кілька місяців тому, на вище ліжко, але таке саме залізне, й покрите білим лаком, і з ґратками, чи відхилити її.

Коли тепер, у нашому закладі я, по суті, беззахисний перед відвідувачами, то в дитячому відділенні данцизької лікарні висока ґратчаста боковина у відповідні дні відділяла мене од відвідувача Мацерата, відвідувачів подружжя Ґреф і подружжя Шефлєр, а наприкінці мого перебування в лікарні крізь ті самі ґратки я бачив поділену на смужки, згорьовану й засапану гору, що пересувалася в чотирьох — одна поверх одної — спідницях і мала ім'я моєї бабці Ани Коляйчек. Вона приходила, зітхала, час від часу скидала догори свої великі, рясно помережані зморшками руки, виставляючи напоказ потріскані рожеві долоні, тоді скрушно опускала руки, й долоні її ляскали по колінах, і те ляскання й досі відлунює в моїх вухах, хоч відтворити його на барабані я можу лише приблизно.

Уже коли бабця прийшла вперше, вона привела з собою й брата Вінцента, який, учепившись руками в ґратки ліжка, заходився хоч і тихенько, проте проникливо й монотонно розповідати, чи співати, чи наспівно розповідати про королеву польську, про Діву Марію.

Оскар був радий, коли поруч із цими двома, бабцею й Вінцентом, опинялася котрась із сестер-жалібниць. Адже ті двоє висували проти мене звинувачення. Обоє втуплювалися в мене своїми незахмареними очицями породи Бронських, сподіваючись почути від Оскара, який ледве стримував істерію — наслідок отої гри в скат на Польській пошті, — бодай натяк, бодай одне-однісіньке співчутливе слово, бодай якусь поблажливу розповідь про останні години Яна, які він пережив між страхом і скатом. Вони хотіли почути зізнання, хотіли почути щось таке, що зняло б із нього провину, так наче ту провину з нього міг зняти я, так наче мої свідчення могли бути достатньо вагомі й переконливі.

Та й що я міг сказати у своєму поясненні судовій колегії під головуванням Ебергардта? Мовляв, я, Оскар Мацерат, визнаю, що ввечері напередодні першого вересня підстеріг Яна Бронського, коли той повертався додому, й за допомогою барабана, якого треба було полагодити, заманив того чоловіка до будівлі Польської пошти, з якої він перед тим вийшов, не бажаючи її захищати?

Оскар таких свідчень не дав і провини зі свого гаданого батька не зняв, а коли все ж таки зважився виступити за свідка, на нього напали такі страшні судоми, що на вимогу старшої сестри-жалібниці час відвідин для нього надалі обмежили, а бабці Ані й гаданому дядькові Вінценту приходити взагалі заборонили.

Коли обоє стареньких — вони прийшли з Бісау пішки й принесли мені яблук — розгублено й аж надто обережно, як це звичайно роблять сільські люди, виходили з палати дитячого відділення, в міру того, як віддалялися, погойдуючись, чотири бабині спідниці й чорний, пропахлий коров'ячим гноєм костюм її брата, глибшало й усвідомлення моєї провини, моєї великої провини.

Скільки ж усього може статися водночас! Поки коло ліжка в мене товклися Мацерат, Ґрефи, Шефлєри з фруктами й тістечками, поки з Бісау до мене чимчикували пішки через Ґолдкруґ і Брентау, позаяк залізницю від Картгауса до Ланґфура ще не звільнили, поки сестри-жалібниці, всі запоморочливо-білі, переказували одна одній усілякі лікарняні плітки й замінювали янголів у дитячому відділенні, Польща ще не зґінєла, потім вона все ж таки зґінєла й нарешті, після знаменитих вісімнадцятьох днів, Польща зґінєла остаточно, хоча невдовзі по тому з'ясувалося, що Польща все ще не зґінєла, як і нині, всупереч усіляким сілезьким і східнопрусським земляцтвам, Польща й досі не зґінєла.

Ох, ця вже мені відважна кавалерія! Верхи на конях і ласа до чорниць. Зі списами, прикрашеними біло-червоними вимпелами. Ескадрони меланхолії й традиції. Атаки, як у книжках з картинками. Полями-байраками, під Лодзю й Кутном. Крізь кільце облоги — на Модлін. О, який вишуканий ґалоп. Скоріше б тільки вечірня заграва. Кавалерія йде в атаку лише тоді, коли забезпечено розкішний передній і задній план, адже битва — це мальовниче полотно, а смерть — модель для художника, стояти воднораз на опорній і другій нозі, потім помчати вперед, ласуючи чорницями, шипшиною, а плоди розскакуються й котяться, вони викликають сверблячку, без якої кавалерія навіть з місця не зрушить. Уланів знов уже бере сверблячка, біля солом'яних скирт вони завертають коней — тут також хоч картину малюй — і збираються навколо одного, в Іспанії його називають Дон Кіхотом, але тут він — пан Кіхот, це чистовроджений поляк сумно-шляхетного образу, то саме він навчив усіх своїх уланів цілувати ручку просто з коня, отож вони знов і знов ґречно цілують ручку смерті, так ніби вона — дама, але поки що вони вишикувалися так, що вечірня заграва в них за спиною (адже їхній резерв — то настрій), а попереду — німецькі танки, жеребці з кінних заводів Круппа фон Болєна й Гальбаха. Породистішої кавалерії ще світ не бачив. Та ось той напівіспанський-напівпольський лицар, що злигався зі смертю — обдарований пан Кіхот, ох, а таки обдарований! — опускає прикрашеного вимпелом списа, біло-червоний вимпел закликає вас поцілувати ручку й гукає, що ось вона, мовляв, вечірня заграва, біло-червоні бусли тріскотять на дахах про те, що вишні випльовують свої камінці, і він гукає до своєї кавалерії: «Слухайте, шляхетні поляки на конях, то не танки стальнії, а лиш вітряки чи вівці, ну ж бо сміливіше — ручку цілувати!»