Отож у «Цибульному погрібці» люди марно тужилися доти, доки шинкар Шму з’являвся ненадовго в своєму особливому шалику, вдячно вислуховував радісні охи та ахи, що лунали з усіх боків, потім зникав на кілька хвилин за портьєрою в кінці погрібця, де були вбиральні й комора, зникав — і знову виходив.

Але чому, коли шинкар постає перед своїми відвідувачами вдруге, його вітають майже з полегкістю і ще радіснішими ахами? Ось господар цього успішного нічного закладу зникає за портьєрою, бере щось у коморі, тихенько гримає на служницю у вбиральні, що сидить і гортає часописа з картинками, знову ступає з-за портьєри — і всі зустрічають його радісними вигуками як спасителя, як доброго дядечка-чудодія.

Шму виходив до зали з кошиком на руці. Кошик був накритий синьо-жовтою картатою серветкою. На серветці лежали дерев'яні дощечки, вирізані у вигляді свиней і риб. Ці чистенько вишарувані дощечки Шму роздавав відвідувачам, устигаючи робити всім поклони й казати компліменти, які наводили на думку, що його молодість минула у Будапешті й Відні; шинкарева усмішка нагадувала усмішку копії, зробленої з копії нібито справжньої Мони Лізи.

Однак відвідувачі брали ті дощечки вельми поважно. Дехто ними навіть мінявся. Одному був до душі профіль свині, інший — чи інша, коли це була жінка, — перед звичайною домашньою свинею надавав перевагу сповненій таємничости рибині. Люди принюхувалися до своїх дощечок, крутили їх у руках сяк і так, а шинкар Шму, обійшовши й відвідувачів на Галереї, чекав, поки всі дощечки нарешті вляжуться на столах.

І тоді — й усі серця завмирали в очікуванні — тоді він, чимось нагадуючи чародія, скидав з кошика серветку. А кошика накривала ще одна серветка! Але на ній лежали, здалеку непомітні для ока, кухонні ножі.

І як доти Шму обходив відвідувачів з дощечками, так тепер він обходив їх з ножами. Однак цей другий обхід він робив уже швидше, поглиблюючи напруженість, яка давала йому змогу наганяти ціни, й уже не сипав компліментами, й не дозволяв мінятися ножами. Тепер його рухам була властива добре розрахована поквапність. «Готово! Увага, гоп!» — вигукував він, зривав з кошика другу серветку, запускав у нього руку й виділяв, наділяв, розподіляв між людьми, щедро всіх обдаровував, забезпечував своїх відвідувачів, роздавав їм цибулини — золотисто-жовті цибулини, такі, які, трохи стилізовані, були в нього на шалику, звичайнісінькі цибулини, бульбоплоди, не цибулини тюльпанів, а цибулини, що їх господарки купують додому, цибулини, що їх продають городниці, цибулини, що їх садить і вибирає селянин, чи селянка, чи наймичка, цибулини, що їх, намальованих більш чи менш реалістично, можна побачити на натюрмортах голландських мініатюристів, — отакі цибулини розносив шинкар Шму своїм відвідувачам, поки кожне одержувало свою, поки ставало чутно лише, як гуготять чавунні буржуйки та співають карбідові лампи. Отака тиша западала після цього великого роздавання цибулин. І тоді Фердинанд Шму вигукував: «Прошу вас, пані й панове!» — й закидав один край шалика за ліве плече, як це роблять лижварі перед спуском, і цим давав знак.

І відвідувачі заходжувалися чистити цибулю. Кажуть, цибулина сім свиток на себе накидає. Жінки й чоловіки роздягали цибулю кухонними ножами. Кожне скидало з головки першу, третю, світлу, золотисто-жовту, іржаво-буру чи, правильніше сказати, цибулячого кольору лушпинку, чистили далі, поки цибулина ставала схожою на скляну, ставала зеленуватою, білястою, вологою, водяво-липкою, пускала сік, пахла цибулею, а тоді всі починали її кришити, як кришать цибулю, кришити, хто як умів, на кухонних дощечках, що мали форму свині чи рибини, кришити в один бік і в другий, аж сік бризкав чи просто насичував собою повітря; чоловікам літнім, котрі не вміли тримати в руках кухоного ножа, доводилося дуже пильнувати, щоб не врізати собі пальця, але дехто однаково різав і навіть не помічав цього, зате жінки могли показати, на що вони здатні, не всі, звісно, а лише ті, котрі вдома поралися на кухні, о, хто-хто, а ці знали, як треба кришити цибулю, — скажімо, до смаженої картоплі чи до печінки з яблуками і з цибулею кружальцями; проте в «Цибульному погрібці» ні картоплі, ні печінки не було, їсти тут узагалі не давали, а хто був голодний, той нехай ішов би кудись-інде, до тої ж таки «Рибки», а не до «Цибульного погрібця», бо тут тільки кришили цибулю. А чому? А тому, що цей погрібець так називався і був погрібець особливий, тому що цибуля, накришена цибуля, якщо гарненько придивитись… Але відвідувачі цього закладу вже нічого не бачили, чи то пак декотрі з них уже нічого не бачили — з очей у них текли сльози й не через те, що серця в них були такі переповнені, адже ніде не сказано, що коли переповнюється серце, то з очей одразу течуть сльози, у декого з ними й досі нічого не виходить, надто якщо взяти останні чи передостанні десятиріччя, тим-то наше сторіччя колись назвуть сторіччям без сліз, хоча повсюди стільки страждань… І саме через те, що забракло сліз, люди, котрі могли собі це дозволити, й ходили до «Цибульного погрібця», де шинкар подавав їм кухонну дощечку — свиню чи рибину, — кухонного ножа за вісімдесят пфенігів і звичайнісіньку садово-городньо-столову цибулину за дванадцять марок, і вони кришили її дрібно-дрібно, а тоді ще дрібніше, поки цибулячий сік доводив їх до того… До чого ж він їх доводив? А доводив він їх до того, до чого їх не міг довести цей світ і всі страждання в цьому світі: до повної людської сльози. І вони плакали. Нарешті вони знову плакали. Плакали не просто так — плакали нестримно, плакали ревно. Тут сльози текли річкою, все змиваючи. Мов рясний дощ. Мов дрібна роса. Оскарові спадали на думку розчахнуті шлюзи. Повінь рвала греблі. Як же вона все ж таки називається, ота річка, яка щороку виходить з берегів, а уряд проти цього палець об палець не вдарить? А вже після такого природного явища за дванадцять марок і вісімдесят пфенігів у людини, що виплакалася, розв'язується язик. Спершу несміливо, дивуючись із власної відвертости, відвідувачі погрібця, діставши насолоду від цибулі, розгортали душу перед своїми сусідами на незручних, обтягнених джутом ящиках, давали розпитувати себе й вивертати, як ото вивертають пальто. Але Оскар, сидячи без сліз поруч із Клепом та Шолє під отією нібито курячою драбиною, намагається бути делікатним, з усіх одкровень, самозвинувачень, сповідей, викриттів, зізнань він хоче переказати лише історію фройляйн Піох, яка раз у раз втрачала свого пана Фольмера, через це надбала собі кам'яне серце та очі без сліз і мусила знов і знов приходити в дорогий «Цибульний погрібець» шинкаря Шму.

— Зустрілися ми, — розповідала, виплакавшись, фройляйн Піох, — у трамваї. Я поверталася з крамниці (вона — власниця й директорка чудової книгарні). Вагон був напхом напханий, і Вілі (так звати пана Фольмера) боляче наступив мені на праву ногу. Так, що я навіть стояти не могла, і ми покохали одне одного з першого погляду. А позаяк я вже не могла й іти, то він запропонував мені свою руку, провів чи, краще сказати, відніс мене додому й відтоді любовно клопотався тим нігтем на нозі, що весь посинів, аж почорнів, після того як Вілі на нього наступив. Та й узагалі він ставився до мене з любов'ю, поки ніготь з великого пальця на правій нозі відпав, і тепер уже ніщо не заважало, щоб там виріс новий. Та відколи відпав мертвий ніготь, схололо і його кохання до мене. Через це ми обоє глибоко страждали. І тоді Вілі, який до мене дуже прихилився, — адже в нас із ним було багато спільного, — висунув оту жахливу пропозицію: «А давай, — каже, — я наступатиму тобі на великий палець лівої ноги доти, доки він почервоніє чи посиніє». Я погодилась, і він так і зробив. І знов я була на сьомому небі від його кохання й раювала доти, доки й лівий ніготь відпав, як ото зів'ялий листочок. А в нашому коханні знов настала осінь. Тоді Вілі схотів наступити на великий палець моєї правої ноги, де ніготь тим часом підріс, і так слугувати мені своїм коханням далі. Але цього разу я на те не пристала. Я сказала: «Якщо твоє кохання справді таке глибоке й щире, то воно має пережити нігтя». Але він нічого не зрозумів і покинув мене. Минуло кілька місяців, і ось ми з ним зустрілися якось на концерті. Після антракту він мовчки, не питаючи, сів біля мене, бо місце поруч було вільне. І коли заграли Дев'яту симфонію і вступив хор, я підставила йому праву ногу, скинувши перед тим черевичка. Він наступив, але концерту я все ж таки не зірвала. Та не минуло й двох місяців, як Вілі покинув мене знов. Ще двічі ми недовго, по кілька тижнів, належали одне одному, бо саме двічі я підставляли йому великі пальці на ногах — один раз на лівій і один раз на правій. І ось тепер обидва великі пальці на ногах у мене скалічені. Нігті вже не хочуть рости. Час від часу Вілі навідується до мене, сідає переді мною на килим і, пригнічений, сповнений співчуття до мене й до самого себе, але без кохання в погляді, без сліз тупо дивиться на обидві жертви нашого кохання, що зосталися без нігтів. Іноді я кажу йому: «Ходімо зі мною, Вілі, ходімо до Шму, в його «Цибульний погрібець», і бодай один раз гарненько виплачемось». Але поки що він так жодного разу із мною й не пішов. Бідолаха навіть не здогадується про те, як може втішити людину сльоза.