А згодом — про це Оскар розповідає лише задля того, щоб задовольнити цікавість найдопитливіших із-поміж вас, — зазирнув до нас у погрібець і сам пан фольмер (він, до речі, торгував радіоапаратурою). Поплакали вони вкупочці та й, як розповів мені вчора Клеп під час своїх відвідин, недавно побралися.
І хоч справжній трагізм людського буття повною мірою виявлявся після цибульного раювання лише од вівторка до суботи (по неділях шинок був зачинений), саме відвідувачам, котрі приходили по понеділках, діставався привілей вдавати із себе якщо й не найтрагічніших, то принаймні найзапекліших плакунів. У понеділок це обходилося дешевше. У понеділок молоді Шму відпускав цибулини за півціни. Цього дня приходили переважно студенти-медики й студентки-медички. Навідувалися і юні художники з Академії мистецтв, а насамперед на цибулини викидали частину своєї стипендії ті, хто мріяв стати вчителем малювання. Одначе я й досі не можу збагнути одного: де брали гроші на цибулю хлопці й дівчата з випускних класів гімназій?
Юність плаче не так, як старість. У юности й клопоти зовсім інші. І це — не завжди тривоги перед іспитами звичайними чи випускними. Певна річ, і в «Цибульному погрібці» заходила мова про незлагоди між сином і батьком, про трагедії між донькою й матір'ю. Навіть коли юність вважала, що її не розуміють, вона навряд чи вбачала в цьому достатню причину для того, щоб плакати. Оскара тішило те, що юність, як і колись, лила сльози через кохання й не конче через тілесне. Ось і Ґудрун із Ґергардом: спершу вони завжди сиділи внизу й аж згодом перейшли плакати вкупі на галерею.
Вона — висока, цупка гандболістка, вчилася на хімічному факультеті. Коси збирала в пишний вузол на потилиці. Дівчина дивилися на світ — переважно просто перед собою — чистим поглядом сірих і все ж по-материнському теплих очей, які багато років, аж до закінчення війни, можна було бачити на плакатах жіночої спілки. Та хоч яким молочно-гладеньким і здоровим видавалося її опукле чоло, очевидну біду свою вона також носила в себе на обличчі. Від шиї вгору через усе округле, міцне підборіддя й обидві щоки тяглися жахливі сліди чоловічої щетини, яку ця нещасна дівчина знов і знов намагалася зголити. Однак ніжна шкіра, схоже, погано переносила бритву. І свою почервонілу, полуплену, всіяну прищами шкіру — біда, а не шкіра, — на якій знов і знов виростала жіноча борода, Ґудрун оплакувала гіркими сльозами. Ґергард прийшов до «Цибульного погрібця» не відразу. Вони познайомилися не в трамваї, як фройляйн Піох і пан Фольмер, а в потягу. Він сидів навпроти неї, обоє поверталися з канікул. Він покохав її з першого погляду, попри її бороду. А вона — через ту ж таки бороду — не зважилася покохати хлопця, хоч була у захваті від того, що стало, власне, його бідою — від гладенької, як у немовляти на сідничці, шкіри в нього на підборідді; в цього молодика не росла борода, і через це у стосунках з дівчатами він був дуже сором'язливий. Але до Ґудрун він усе ж таки заговорив, і коли вони вийшли на Головному вокзалі в Дюсельдорфі, то їх уже поєднувала дружба, коли не щось більше. Після тієї спільної поїздки вони бачилися щодня. Розмовляли про се, про те, обмінювалися думками, не згадували тільки про одне: що в одного борода не росте, а в другої росте нестримно. До того ж Ґергардові було шкода дівчини, й він ніколи її не цілував — через її змучену шкіру. Отож кохання їхнє лишалося цнотливим, хоча цнотливість ні для нього, ні для неї й не важила надто багато, адже для Ґудрун, зрештою, над усе була хімія, а Ґергард навіть мав намір стати лікарем. Коли один їхній спільний товариш порадив їм навідатися до «Цибульного погрібця», обоє, загалом неабиякі скептики, якими бувають медики й хіміки, тільки зневажливо посміхнулися. Та, зрештою, все ж таки пішли — просто, як вони запевняли одне одного, задля наукових спостережень. Не часто випадало Оскарові бачити, щоб хлопці й дівчата так плакали. Ґергард і Ґудрун приходили знов і знов, відривали від рота шість марок і сорок пфенігів і все плакали й плакали через бороду — ту, що не росла, й ту, що нівечила тендітну дівочу шкіру. Іноді вони намагалися не заходити до погрібця, один понеділок таки й прогуляли, однак уже наступного прибігли знов і, розминаючи пальцями покришену цибулю, зізналися, що чесно пробували заощадити свої шість сорок і в своїй студентській комірчині влаштувати те саме, скориставшися дешевою цибулею, але вийшло зовсім не так, як у «Цибульному погрібці». Людям потрібні були слухачі. У товаристві плакалося багато легше. Перейнятися справжнім прочуттям спільноти можна було тільки тоді, коли ліворуч, і праворуч, і вгорі, на ґалереї, лили сльози однокашники з того чи того факультету, й навіть студенти Академії мистецтв, і навіть гімназисти.
А історія з Ґудрун та Ґергардом також завершилася не лише слізьми, але й зціленням. Сльози, мабуть, вимили з обох їхні комплекси. Вони, як це зазвичай кажуть, зблизилися. Він поцілував її змучену шкіру, вона нарешті дістала насолоду від його гладенької шкіри, й одного дня до «Цибульного погрібця» вони вже не прийшли — тепер він був їм ні до чого. Через кілька місяців Оскар випадково зустрів обох на Кьоніґсалєе і першої миті навіть не впізнав: він, колись безбородий Ґергард із гладенькою, як у немовляти на сідничці, шкірою, мав рудувату густу бороду, у неї, колись полупленої Ґудрун, лишився тільки легенький темний пушок над горішньою губою, який їй дуже личив. Підборіддя й щоки в дівчини були гладенькі, аж полискували, і на них нічого не росло. Це була справжнісінька студентська сім'я. Оскар уже ніби чує, як через п'ятдесят років вони розповідають своїм онукам, вона, Ґудрун: «Було це тоді, як ваш дідусь ще й бороди не мав», а він, Ґергард: «Було це тоді, коли ваша бабуся ще не могла позбутися бороди, і ми щопонеділка бігали вдвох до «Цибульного погрібця».
Тільки чому це, спитаєте ви, троє музикантів і досі сидять під отим трапом, чи то пак, під курячою драбиною? Невже в такому цибульному шинку до всіх його плачів, ридань і зубного скреготіння потрібен ще й штатний оркестр і справжня музика?
Щойно відвідувачі виплакувалися й вибалакувались, ми брали в руки інструменти й забезпечувала музичний перехід до повсякденних розмов, допомагали людям швидше попрощатися з «Цибульним погрібцем», щоб на їхнє місце прийшли нові гості. Клеп, Шолє й Оскар були проти цибулі. Крім того, в нашій угоді із Шму був пункт, який забороняв нам тішитися цибулею в такий спосіб, як це робили відвідувачі. Та й не потрібні були нам ті цибулини. Шолє, наш гітарист, узагалі не мав причин нарікати на життя, його завжди бачили веселим і задоволеним, навіть коли посеред регтайма на його банджо лускали відразу дві струни. А мій товариш Клеп і донині не має уявлення про те, що таке сміх і сльози. Сміх — це для нього щось веселе, і я ніколи не бачив, щоб він сміявся так, як на похороні рідної тітки, що прала йому сорочки й шкарпетки, поки він не одружився. А як же щодо Оскара? Оскар мав досить причин, щоб плакати. Хіба ж не треба було змити слізьми сестру Доротею й оту довгу, марну ніч на ще довшій кокосовій постілці? А моя Марія, хіба вона не давала мені приводу нарікати? Хіба в більському помешканні не причинялися двері за її шефом, отим Штенцелєм? Хіба Куртик, мій син, не називав власника делікатесної крамниці, а за сумісництвом отого блазня спершу «дядьком Штенцелєм», а тоді й узагалі «татом Штенцелєм»? А крім Марії, хіба в далеких сипучих пісках на кладовищі в Заспе, у глинистій землі на кладовищі в Брентау не лежали моя бідолашна матуся, непутящий Ян Бронський, кухар Мацерат, який свої почуття умів виливати лише в супах?… За всіма ними теж треба було б поплакати. Проте Оскар належав до тих небагатьох щасливих людей, які ще могли заплакати й без цибулі. Мені допомагав мій барабан. Йому досить було лише кількох, але цілком певних тактів, і в Оскара вже текли сльози, не кращі й не гірші, ніж оті дорогі в «Цибульному погрібці».
Шинкар Шму за цибулину теж ніколи не хапався. Йому цілком вистачало горобців, яких він на дозвіллі вибивав у кущах та живоплотах. Хіба ж не бувало досить частенько так, що він, настрілявшися, складав десяток набитих горобців на газеті, заливався слізьми над десятком тих пухнастих грудочок, іноді ще й тепленьких, а тоді, не кидаючи ридати, розсипав на прирайнських лугах та прибережній гальці пташиний корм? Позбутися свого болю він мав змогу і в самій своїй цибульній забігайлівці. Шму взяв за звичку один раз на тиждень обкладати грубою лайкою жінку, що сиділа при вході до вбиральні, й обзивати її такими зневажливими, нерідко старомодними словами, як шльондра, повійниця, хвойда, карга, бабера. «Щоб ти пропала! — долинав до нас його вереск. — Згинь із-перед моїх очей, гадюко!» Тих жінок у вбиральні він виганяв без попередження, наймав нових, але згодом у нього виник клопіт, бо йти до нього жінки вже не хотіли, і йому довелося брати назад тих, котрих він уже один чи й не один раз виставляв на вулицю. І ті жінки охоче поверталися до «Цибульного погрібця», бо, по-перше, більшу частину шинкаревої лайки однаково не розуміли, а по-друге, вони там непогано заробляли. Сльози тут гнали відвідувачів частіше, ніж в інших таких закладах, до вбиральні, а людина, в котрої очі на мокромі місці, завше щедріша, ніж та, в котрої очі сухі. Особливо глибоко й охоче запускали руку до власного гаманця чоловіки, коли із заплаканим, почервонілим і опухлим обличчям вибігали «на хвилинку». Крім того, жінки, що сиділи перед вбиральнею, продавали відвідувачам носові хустини зі знаменитим цибульним візерунком і написом навскіс: «Цибульний погрібець». Ці хустини мали кумедний вигляд, ними можна було не лише втирати сльози — їх можна було навіть носити на голові. Чоловіки віддавали перешити ті строкаті чотирикутники на трикутні вимпели й чіпляли їх у задній шибі своїх машин, а влітку, коли їхали у відпустку, брали «Цибульного погрібця» з собою до Парижа, на Лазуровий берег, до Рима, Равени, Ріміні й навіть до далекої Іспанії.
