І ще одне завдання виконували ми, музиканти, зі своєю музикою. Час від часу, а надто коли дехто з відвідувачів кришив одразу по дві цибулини одну за одною, у шинку доходило до спалаху емоцій, який легко міг обернутись на оргію. З одного боку, Шму не любив, коли відвідувачі втрачали гальма, і, щойно декотрі чоловіки заходжувалися попускати краватки, а декотрі жінки — посмикувати на собі блузки, наказував нам грати й усіляким безсоромним спробам поставити на перешкоді музику; а з другого боку, хіба ж не той-таки Шму потурав — до певного моменту, звісно, — оргії, видаючи аж надто сприйнятливим натурам після першої цибулини відразу й другу?
На моїй пам'яті найбільший із таких спалахів у «Цибульному погрібці» мав стати й у житті Оскара якщо не поворотним пунктом, то принаймні вирішальною подією. Дружина Шму, життєрадісна Білі, до погрібця зазирала не часто, а коли й зазирала, то з друзями, яких Шму не дуже любив. І ось одного разу вона прийшла з музичним критиком Вооде й архітектором та люлькарем Вакерляєм. Обидва були завсідники «Цибульного погрібця», одначе кожен із них нудив світом через свій клопіт: Вооде плакав із релігійних причин — він чи то хотів перейти до іншої віри, чи то один раз уже перейшов і тепер хотів перейти вдруге, — а люлькар Вакерляй плакав через професуру, від якої колись відмовився задля однієї екстравагантної данки, але данка вийшла заміж за іншого, за латиноамериканця, прижила з ним шістьох дітей, і це завдавало Вакерляєві болю, і тому люлька в нього раз у раз гасла. Саме отой трохи підступний Вооде підбив шинкареву дружину також покришити цибулину. Вона й покришила, зайшлася слізьми, і її прорвало: вона почала компрометувати Шму, господаря, й розповідати такі речі, про які Оскар із делікатности вам краще не переказуватиме; одне слово, Шму накинувся на дружину, й довелося втрутитись декотрим кремезним чоловікам, адже на всіх столах, зрештою, лежали кухонні ножі. Розлютованого шинкаря тримали доти, доки легковажна Білі разом зі своїми друзями Вооде й Вакерляєм ушилася.
Шму був збуджений і розгублений. Я бачив це по його руках, які не знаходили собі місця й раз у раз поправляли шалика. Він щохвилини зникав за портьєрою, сварив жінку при вході до вбиральні, нарешті повернувся з повним кошиком і знервовано, але й удавано весело повідомив гостям, що на нього найшов доброчинний настрій, і зараз він, мовляв, роздасть усім по цибулині безплатно. І відразу почав виконувати свою обіцянку.
У ті хвилини навіть Клеп — а він і трагічну людську ситуацію вмів обернути на веселий жарт — якщо й не замислився, то принаймні весь напруживсь і вже тримав свою флейту напохваті. Адже ми розуміли, до якої небезпеки може дійти, коли це рафіноване й уразливе товариство дістане змогу двічі поспіль, майже без перерви зайтися слізьми й утратити гальма.
Шму, помітивши, що ми тримаємо інструменти напоготові, грати нам заборонив. А за столами кухонні ножі вже почали кришити цибулю. Верхні, найкращі шари кольору трояндового дерева вони недбало повідгортали набік. Тепер під лезо потрапила сама склоподібна середина з блідо-зеленими прожилками. Першими плакати почали, хоч як дивно, не жінки. Чоловіки в розповні сил, власник великого млина, господар готелю зі своїм трохи підфарбованим товаришком, шляхетний генеральний представник фірми, цілий стіл виробників чоловічого одягу, що з'їхалися до міста на збори правління, а також отой лисий актор, якого ми називали Скреготуном, бо він, коли плакав, завжди скреготав зубами, — всі вони залилися слізьми ще до того, як до них підпряглися жінки. Однак і чоловіки, й жінки віддалися не тим сльозам, які зазвичай викликає перша цибулина і які дають полегкість, ні — вони затіпалися в судомних риданнях. Страшно скреготав зубами Скреготун, ставши справжнім актором, який спокусив би скреготати разом із ним будь-яку публіку, власник великого млина раз по раз бився своєю сивою й доглянутою головою в стіл, господар готелю поєднав власні судомні ридання з судомним посмикуванням свого тендітного товаришка, а Шму стояв собі біля трапа й уже не поправляв шалика, а, скривившись, не без насолоди спостерігав за цим товариством, що вже майже пустилося берега. І раптом одна немолода жінка на очах у рідного зятя розпанахала на собі блузку. А тоді товаришок господаря готелю, чий трохи екзотичний вигляд уже й так привертав до себе увагу, підхопився, оголив свій торс із природною засмагою, вискочив на один столик, перестрибнув на інший, пустився танцювати, як ото, либонь, танцюють на Сході, і цим поклав початок оргії, яка зчинилася хоч і бурхливо, однак через брак ідей чи їхню вбогість і безглуздість на детальний опис не заслуговує.
Розчарований був не лише Шму, Оскар також знуджено звів брови. Кілька більш-менш цікавих сцен із роздяганням, чоловіки нацуплювали на себе жіночу білизну, амазонки хапалися за краватки й підтяжки, то там, то там під столами усамітнювалися парочки. Варто ще згадати про Скреготуна, який розірвав зубами ліфчика, пожував і одного клаптика нібито навіть проковтнув.
Цей жахливий гармидер, оті охи та ахи, за якими нічого, по суті, й не було, спонукали розчарованого шинкаря — а може, він ще й побоювався поліції — зійти зі свого місця біля курячої драбини. Він нахилився до нас, хто сидів під драбиною, штовхнув спершу Клепа, тоді мене й просичав:
— Музику! Починайте, кажу я вам! Грайте! Пора цьому рейваху покласти край!
З'ясувалося, однак, що Клепові, чоловіку загалом не дуже вимогливому, весь цей шарварок припав до вподоби. Він аж тіпався зо сміху й ніяк не міг узятися за флейту. Шолє, що мав Клепа за свого вчителя, робив усе вслід за ним і теж сміявся. Лишався, отже, тільки Оскар, і на мене Шму міг покластися цілком. Я дістав з-під лавки барабана, недбало прикурив сигарету й ударив паличками.
Не маючи жодного плану, я забарабанив так, щоб мене всі зрозуміли. Про звичну для ресторанчиків музику я забув. І джазу від Оскара теж не почули. Та й не люблю я, щоб у мені бачили якогось несамовитого барабанщика. І хоч мене знали як досить вправного ударника, чистокровним джазистом я, однак, ніколи не був. Так, я люблю джазову музику, як люблю, скажімо, віденський вальс. Я міг би грати й те, й те, тільки з якого дива я мав це робити? Отож коли Шму попросив мене взяти до рук барабана, я заграв не те, що вмів, а те, що осяг серцем. Оскарові пощастило вкласти палички в руки колись трирічного Оскара. Я пройшовся з барабаном давніми шляхами туди й назад, я показав світ таким, яким його бачив трирічний хлопчик, і для початку взяв те повоєнне товариство, нездатне навіть на справжню оргію, на повідець, інакше кажучи, повів його на Посадовсківеґ, до дитячого садка тітки Кауер, і домігся того, що в усіх повідвисала нижня щелепа, і вони побралися за ручки, поставили клишаво ніжки й завмерли, очікуючи мене, свого щуролова. І я вийшов з-під курячої драбини, я взяв усіх під свою оруду, спершу — для проби — вшкварив їм, жінкам і чоловікам, «Спечу, спечу пирога», а як побачив наслідок — адже в очах у всіх спалахнула дитяча радість, — одразу ж нагнав на них жахливого страху, пробарабанивши: «Чи прийшла вже Чорна кухарка?» Ба більше, потім у мене та величезна й чорна, як ніч, кухарка (колись вона лякала й мене самого, щоправда, лише зрідка, зате тепер лякає дедалі частіше й частіше) почала ніби ввіч шаленіти в «Цибульному погрібці», і я домігся того, чого шинкар Шму домагався лише своїми цибулинами: чоловіки й жінки заливалися круглими дитячими слізьми, тремтіли від страху, благали зглянутися над ними, і тоді я, щоб утамувати їх, щоб допомогти їм знов повдягати власну білизну й сукні, оксамит і шовки, затарабанив: «Зелені, зелені всі сукенки в мене», а тоді: «Червоні, червоні всі сукенки в мене», а також: «Синенькі, синенькі…» та «Жовтенькі, жовтенькі…»; одне слово, я перебрав усі кольори й відтінки, поки знов побачив перед собою цілком пристойно вбране товариство, змусив цей дитячий садок вишикуватися в шеренгу, провів цю процесію через увесь «Цибульний погрібець», так наче тут був не погрібець, а Єшкенталєрвеґ, наче всім треба було підійматися на Ербсберґ, обійти навколо моторошного пам'ятника Ґутенберґові, наче на Йоганісвізе цвіли справжні стокротки, і вони, оці жінки й чоловіки, могли рвати їх і тішитися, мов діти. А потім, щоб у всіх відвідувачів і в самого шинкаря Шму лишилася пам'ять про тих півдня, які вони пробавилися в дитячому садочку, я дозволив їм справити малу нужду, я сказав на своєму барабані (ми саме підходили до Чортового урвища, збираючи дорогою букові горішки): «А тепер, дітки, можна й…» І вони справили свою маленьку, свою дитячу нужду, вони набурили — набурили всі, жінки й чоловіки, набурив шинкар Шму, набурили мої товариші Клеп і Шолє, набурила навіть аж ген у кутку служниця при вході до вбиральні — всі зробили пісь-пісь, всі набурили собі в штани й у штанці, поприсідавши навпочіпки й прислухаючись самі до себе. Аж коли ця музика змовкла — Оскар супроводжував той дитячий оркестрик лише ледве чутним дробом, — я різким, гучним ударом сповістив про перехід до нестримних веселощів. Вдаривши пустотливо:
