Зате Мацерат, вочевидь прагнучи виставити себе таким собі чесним-пречесним, улаштовував мені справжні допити. Однак він не чув від мене жодного слова; я дедалі спритніше ховався за своїм бляшаним барабаном і подобою трирічного хлоп'яти, яке спинилося в своєму і фізичному, і розумовому розвитку. Після таких допитів матуся щоразу вигукувала:

— У всьому винен той ліліпут, який поцілував нашого Оскара в лобик. Я одразу здогадалася, що він зробив це не просто так, доти ж бо Оскар був зовсім інакший.

Сказати правду, пан Бебра певною мірою впливав на мене й далі. Адже мене не могли стримати навіть домашні арешти, і я, коли щастило, вибирався, ні в кого не питаючись, на годинку з дому, встигав проспівати у вітрині якої-небудь Галантерейної крамниці горезвісну круглу дірку й зробити сповненого надій молодика, що милувався виставленими там речами, власником бордової краватки з чистого шовку.

Якщо ви спитаєте в мене: чи то не зло наказувало Оскарові за допомогою дірки, завбільшки як долоня, ще дужче поглиблювати спокусу, що й так ішла від добре вимитої вітрини, я змушений буду відповісти: так, то було зло. То було зло вже через те, що я стояв у темних під'їздах. А під'їзд, як мають знати всі, — це найулюбленіше місце зла. З другого боку, я, аж ніяк не бажаючи применшувати зла своїх спокушань, тепер, коли ні змоги, ні схильности кого-небудь спокушати в мене вже нема, мушу самому собі й своєму санітарові Бруно сказати таке:

— Оскаре, ти не лише вдовольняв усі невеличкі й більші бажання тих, хто любив прогулюватися зимовими вулицями, ти ще й допомагав людям перед вітринами пізнати самих себе. Жодна поважна й елегантна жінка, жоден добропорядний чоловік, жодна стара діва, що зберегла свою свіжіть завдяки вірі в Бога, повік не виявили б у собі злодійських рис, якби твій голос не спокусив їх на крадіжку, ба більше — якби він не змінив мешканців міста, які доти в кожному дрібному злодюжці-невдасі вбачали небезпечного мерзотника, що заслуговує на прокляття.

Я багато вечорів поспіль підстерігав доктора Ервіна Шольтіса, прокурора й обвинувача, що навіював страх у верховному земельному суді, але він тричі відмовляв мені вчинити крадіжку, перше ніж таки зважився й став злодієм, якого поліція так ніколи й не схопила; після того він зробився, як розповідали, м'яким, поблажливим і в своїх вироках майже людяним юристом, позаяк приніс жертву мені, маленькому напівбогові злодіїв, укравши помазок для гоління з натуральної борсучої щетини.

У січні тридцять сьомого я довгенько простоював на морозі навпроти ювелірної крамниці, що, хоча стояла й на тихій, охайно обсадженій кленами алеї в передмісті, була досить відома і мала добру репутацію. Вряди-годи перед вітриною з прикрасами й годинниками з'являлася дичина, і коли б це була якась інша вітрина — скажімо, з жіночими панчохами, велюровими капелюхами чи пляшками з лікером — я підстрелив би ту дичину відразу, не довго думаючи.

Але такий уже вплив справляють прикраси на людину: вона стає перебірливою, неквапливою, пристосовується до перебігу безкінечних ланцюжків, час вимірює, звичайно, вже не хвилинами, а віком перлин, виходячи з того, що перлове намисто переживе шию, що схудне зап'ясток, а не браслет, що в похованнях часом знаходять персні, в яких палець не зберігся. Одне слово, ті, що спиняються позирити у вітрину, людині видаються то надто пихатими, то надто дріб'язковими, щоб унизувати їх коштовностями.

Вітрина ювеліра Банземера перевантажена не була. Кілька вишуканих швейцарських годинників високої якости, обручки в асортименті на блакитному оксамиті, а посеред вітрини — шість чи навіть сім надзвичайно добірних речей: зроблена з різноколірного золота змійка, що звилася в троє кілець — її філіґранно оздоблену голівку прикрашували, надаючи їй особливої цінности, топаз, два діаманти, а замість очей — два сапфіри. Чорного оксамиту я загалом не люблю, але змійці ювеліра Банземера таке тло дуже пасувало, так само, як і сірий оксамит, який під навдивовиж простими срібними прикрасами, що привертали увагу своїми гармонійними формами, розливав бентежний спокій. Перстень, у який було вправлено таку витончену гему, що по ньому відразу було видно: цей дістанеться такій самій витонченій жіночій руці, сам ставатиме дедалі витонченішим і досягне того високого безсмертя, якого гідні, либонь, лише коштовності. Ланцюжки, що їх не можна носити безкарно, ланцюжки, що навіюють стому, й нарешті, на жовтувато-білій оксамитовій подушечці, яка нагадувала спрощену форму жіночої шиї, — надзвичайно легеньке кольє. Вишукане членування, грайлива оправа, ажурне плетиво. Який павук висотав із себе ту золоту нитку, щоб потім до його тенет потрапили шість невеличких і один великий рубін? І де він сидів, той павук, на що очікував? Запевне ж, не на нові рубіни, а радше на когось такого, чий погляд прикували б рубіни в тих тенетах, рубіни, що скидалися на застиглі краплини крові. Інакше кажучи: кому я, залежно від власного настрою чи від настрою того золотоносного павука, мав подарувати це кольє?

Вісімнадцятого січня тридцять сьомого року, на рипучому, добре втоптаному снігу, тієї ночі, яка обіцяла ще більше снігу — стільки, скільки може лиш побажати собі той, хто хотів би, щоб скрізь панував сніг, я побачив, як праворуч і трохи вище від того місця, де я стояв, вулицю перетинає Ян Бронський; він проминув, не підводячи голови, ювелірну крамницю, потім, ніби завагавшись або, радше, ніби почувши чийсь наказ, спинився, вернувсь — чи, може, його щось вернуло, — і ось він уже стоїть перед вітриною між принишклими, вдягненими у важкі білі шапки кленами.

Собою зграбний, завжди трохи наче скривджений, на роботі справний, у коханні — шанолюбний, однаковою мірою дурний і схиблений на красі Ян Бронський, той самий Ян, який жив плоттю моєї матусі, який, у що я й досі вірю й у чому й досі сумніваюся, зачав мене від імени Мацерата, стояв тепер у своєму елегантному, немовби його пошили в самій Варшаві, зимовому пальті, стояв перед вітриною, ніби пам'ятник самому собі — таким скам'янілим і воднораз таким живим втіленням він мені здавався, — стояв, прикипівши поглядом, мов той Парцифаль, що так само стояв у снігу й дивився на кров у снігу, до рубінів у золотому кольє.

Я міг би Яна звідти відкликати, відбарабанити, адже барабан був зі мною. Я відчував його під пальтом. Досить було тільки розстебнути одного гудзика, і барабан випорснув би на мороз сам. Я б лише стромив руки до кишень — і палички були б уже у мене в долонях. Мисливець Губерт також не вистрілив, коли на мушці в нього виявився зовсім особливий олень. І Савл став Павлом. А Аттила повернув назад, коли папа Лев підніс пальця з перснем. Але я вистрілив, я не перевтілився, не повернув назад, я лишився мисливцем, Оскаром, я хотів влучити в ціль, я не розстебнув ґудзика, не випустив барабана на мороз, не схрестив палички на білій, як зима, блясі, не обернув січневу ніч на барабанну, а натомість нечутно скрикнув, скрикнув так, як скрикує, можливо, зірка у високості чи риба на самісінькій глибині, й спершу розітнув своїм криком структуру морозу, щоб нарешті випав свіжий сніг, а тоді закричав у скло, в скло грубе, в скло дороге, скло дешеве, скло прозоре, в скло, що стоїть перепоною, скло між двома світами, і в незайманому, містичному склі, у вітринній шибі між Яном Бронським та рубіновим кольє я викричав дірку — таку завбільшки, які були знайомі мені Янові рукавички, я дав склу впасти, як ото падає відкидна ляда, небесна брама чи брама до пекла. І Ян не здригнувся, Ян випустив з кишені пальта свою руку в лайковій шкірі й дав їй піднестися до небес, і рукавичка покинула пекло, відібрала в неба (чи в пекла) кольє, рубіни якого були б до лиця всім янголам, навіть грішним, потім він повернув долоню, наповнену рубінами й золотом, знов до кишені, й далі стоячи перед розверзненою вітриною, хоч це було й небезпечно, хоч рубіни вже й не сочилися кров'ю, щоб спрямувати його — чи Парцифалів — погляд лише в один бік.

О, Отець, і Син, і Святий Дух! З Духом мало щось статися, коли вже нічого не сталося з Яном, батьком. І Оскар, син, розстебнув пальто, хутко дістав барабанні палички й заволав на блясі: «Батьку, батьку!», аж поки Ян Бронський обернувся, поволі, надто поволі перетнув вулицю й знайшов у під'їзді мене, Оскара.