Одне слово, до закладу мене не здали. Але від того самісінького дня що два тижні до нас почали надходити офіційні листи, і Мацерат мав за них розписуватись. Щоправда, робити це він відмовлявся, однак на обличчі в нього щоразу залягали заклопотані зморшки.

Оскар вирішив утрутитись, він мав стерти з Мацератового обличчя оті заклопотані зморшки, адже того вечора, коли я повернувся додому, він просто-таки сяяв, і сумнівався менше, ніж Марія, й розпитував менше, — його цілком вдовольняло те, що я щасливо повернувся додому, одне слово, він поводивсь, як справжній батько, а коли у трохи спантеличеної матінки Тручинської мене вкладали в ліжко, сказав:

— Ох і радітиме ж Куртик, що в нього знову з'явився братик. До того ж завтра ми справляємо малому день народження. Уже гри роки!

На столику з подарунками мій син Курт знайшов, окрім пирога з трьома свічками, бордового светрика, якого зв'язала Ґретхен Шефлєр і на якого він навіть не глянув. Лежав там іще огидний жовтий м'яч — Курт одразу сів на нього верхи, трохи проскакав, а тоді взяв і прохромив його кухонним ножем. Потім він висмоктав із гумової рани оту бридку нудно-солодку рідину, що осідає в усіх надутих м'ячах. Щойно в м'яча з’явилася неодмінна в таких випадках западина, яку вже годі вивести, Куртик заходився обривати з вітрильника все, що на ньому було, роблячи з нього купку уламків. Ціленькі, хоч і небезпечно близько в нього під рукою, лишалися тільки дзиґа та батіжок.

Оскар, який уже стільки передумав про день народження сина, який крізь такі люті життєві потрясіння поспішав на схід, щоб не пропустити третій день народження свого спадкоємця, стояв тепер збоку, спостерігаючи ці руйнації, чудувався завзяттю хлопчика, порівнював свій зріст із синовим, і я, трохи замислившись, зізнався собі: «Поки ти був у мандрах, Куртик тебе переріс. Ті дев'яносто чотири сантиметри, які тобі пощастило зберегти протягом майже сімнадцятьох років, що минули після твого третього дня народження, цей малюк перевершив на два-три сантиметри. Отже, пора зробити Курта барабанщиком і цьому його передчасному зростанню рішуче сказати: «Годі!»

З артистичного багажу, який я разом зі своїм великим просвітницьким томом сховав за стосом черепиці на горищі, я дістав нову-новісіньку, лискучу бляшанку, щоб подарувати моєму синові — коли вже до цього не додумався ніхто з дорослих — той самий шанс, який моя бідолашна матуся, виконуючи власну обіцянку, подарувала мені на мій третій день народження.

Я мав усі підстави гадати, що Мацерат, який колись планував поставити в свою крамницю мене, тепер, коли я не виправдав його сподівань, майбутнього бакалійника вбачає в Куртику. І коли тепер я кажу: «До цього допустити не можна!», то прошу вас: не вважайте Оскара запеклим ворогом роздрібної торгівлі. Я так самісінько вчинив би навіть у тому разі, якби мені чи моєму синові пообіцяли фабричний концерн або спадкоємне королівство з колоніями на додачу. Оскар не бажав нічого приймати з других рук, тож я й прагнув підштовхнути сина на такий самий крок, зробити з нього — ось де був мій прорахунок! — вічно трирічного барабанщика, так ніби прийняти в спадщину бляшаного барабана для молодого, сповненого надій юнака не так само огидно, як прийняти в спадщину бакалійну крамницю.

Так Оскар міркує тепер. Але тоді він мав лише одне-однісіньке бажання: поруч із барабанщиком-батьком поставити барабанщика-сина, споглядати дорослих знизу вгору, бити у барабани в чотири руки, заснувати династію барабанщиків, здатну розмножуватись; бо справа мого життя, втілена в блясі й покрита білим і червоним лаком, мала переходити від покоління до покоління.

Ох, яке ж на нас чекало життя! Ми б могли один біля одного, хоч і в різних кімнатах, могли пліч-о-пліч, хоч він — на Лабесвеґ, а я — на Луїзенштрасе, він — у підвалі, я — на горищі, Куртик — на кухні, Оскар — у вбиральні, батько й син могли б то там, то там у парі бити в бляху, при нагоді могли б пірнути під спідниці моїй бабці, а його прабабці Ані Коляйчек, могли б там мешкати, барабанити і вдихати запах трохи згірклого масла. Сидячи навпочіпки перед її брамою, я сказав би Куртикові: «Ти лишень зазирни туди, синку мій. То звідти ми вийшли, і якщо ти будеш слухняним хлопчиком, нам дозволять на годинку чи й надовше туди повернутись і навідати товариство, яке там зібралося».

І Куртик під спідницями нахилився б, зважився б глянути одним оком і чемно так попросив би мене, свого батька, пояснити, що й до чого.

«Та красуня, — прошепотів би Оскар, — причаїлася там, усередині, вона бавиться своїми гарненькими ручками, в неї таке чарівне овальне личко, що аж плакати хочеться. То — бідолашна моя матуся, а твоя добра бабця, вона померла через одну страву — через суп із вуграми — чи через своє надто солодке серце».

«Далі, татусю, розповідай далі! — наполягав би Куртик. — А хто отой вусатий дядько?»

Тоді я таємниче стишив би голос:

«А то — твій прадід Йозеф Коляйчек. Ти лишень поглянь, як у того палія спалахують очі, поглянь на божественну польську пихатість і практичне кашубське лукавство в нього на чолі! Зверни увагу й на перетинки між пальцями в нього на ногах. У тринадцятому році, коли зі стапелів саме сходив «Колумб», прадід потрапив під пліт, і йому довелося довго під ним пливти, поки він дістався до Америки й став там мільйонером. Та іноді він повертається до води, пливе назад і випірнає саме тут, де колись, скоївши пожежу, врятувався і доклав зусиль до того, щоб на світ з'явилася моя матуся».

«А отой вродливий чоловік, що досі ховався за жінкою, яка доводиться мені бабусею, а тепер сідає біля неї й погладжує їй руки? У нього такі самі сині очі, як у тебе, татусю!»

І тоді мені довелося б зібрати в кулак усю свою мужність, щоб, бувши поганим сином, сином-зрадником, відповісти своєму славному хлопчикові:

«А це, любий Куртику, на тебе дивляться дивовижні сині очі Бронських. Щоправда, ти зириш на світ сірими очима. Вони в тебе від матері. І все ж таки ти — викапаний Ян, що цілує руку бідолашній моїй матусі, чи його батько Вінцент, чоловік дуже й дуже чудний, однак по-кашубському — справдешній Бронський. Настане день, і туди повернемося й ми — повернемося до джерела, з якого йде запах ледь згірклого масла. Радій же!»

Аж там, в утробі моєї бабці Коляйчек або, як я це жартома називав, у бабиному шапличку з маслом, почалося б, за тодішніми моїми теоріями, справжнє сімейне життя. Навіть тепер, коли я, Бог-Отець, можу легко, завиграшки досягти й навіть перевершити Сина свого єдинородного і, що ще важливіше, самого Святого Духа, позаяк на мені лежить обов'язок хоч-не-хоч бути наступником Христа, так само як і сповнювати решту своїх професійних обов'язків, я, для кого нема нічого недосяжнішого, ніж повертатися до бабиної брами, малюю собі пречудові сімейні сцени в колі своїх предків.

І ось як я собі це уявляю, надто в дощові дні: бабця розсилає запрошення, і ми в ній збираємося. Приходить Ян Бронський; дірки від куль у своїх грудях — грудях захисника Польської пошти — він прикрасив квітками, скажімо гвоздиками. Марія, що дістала запрошения за моєю рекомендацією, несміливо підступає до моєї матусі, показує їй, намагаючись засягти прихильносте, бухгалтерські книги, що їх розпочала ще матуся й бездоганно веде далі Марія, і матуся вибухає своїм гучним кашубським сміхом, пригортає мою кохану, цілує в щоку й, підморгнувши, каже: «Та не карайся ти так, Маріє-Зеленавко! Ми ж бо обидвенькі вийшли за одного Мацерата й вигодували одного Бронського!»

Розмірковувати далі — наприклад, губитися в здогадах про отого сина, якого зачав Ян, виносила моя матуся в утробі бабці Коляйчек і нарешті привела на світ у шапличку з маслом, — я собі суворо забороняю. Бо якщо розповісти про це, то неминуче доведеться розповідати й ще про дещо. І тоді моєму однокровному братові Стефану Бронському, який, зрештою, належить теж до цього кола, ще скортить, чого доброго, поглянути одним оком на ідею спільної родини Бронських, а тоді й другим оком — на мою Марію. Тим-то свою розбурхану уяву я ліпше обмежу невинною сімейною зустріччю. Тепер я відмовляюся від третього барабанщика й від четвертого, годі й двох — Оскара та Куртика, розповідаю на своїй блясі тим, хто саме слухає, про Ейфелеву вежу, яка в чужих краях замінювала мені бабцю, і тішуся, коли гості, зокрема й Ана Коляйчек, яка їх запросила, дістають насолоду від нашої спільної гри на барабані й, прислухаючись до ритму, ляскають одне одного влад по коліну.