Так, спокуса велика — в утробі власної бабці осягати світ і стосунки в ньому, бути багатошаровим в обмеженому просторі, але Оскар (адже тепер він, як і Мацерат, батько лише гаданий) мусить повертатися до подій дванадцятого червня сорок четвертого року, до Куртикового третього дня народження.
Нагадую ще раз: хлопчикові подарували светрика, м'ячика, вітрильника, батіжка й дзиґу, а від мене він мав ще одержати біло-червоного, лакованого бляшаного барабана. Щойно малий обірвав усе на вітрильнику, до нього, ховаючи за спину бляшаного подарунка, підійшов Оскар; старий барабан у нього погойдувався нижче пояса. Ми стояли за крок один навпроти одного: Оскар, від горшка — два вершки, й Курт, теж від горшка — два вершки, але на два сантиметри вищий. Обличчя в Курта зробилося якесь зле, перелякане — він, певно, ще не дотрощив свого вітрильника й саме тієї миті, коли я дістав із-за спини барабана й підняв його вгору, відламав у «Паміра» — так називалася та посудина — останну щоглу.
Курт випустив з рук уламки, взяв барабана, потримав його, покрутив так і сяк, і обличчя в нього стало трохи спокійнішим, хоч і лишилося таке саме напружене. Настав час передати йому барабанні палички. На жаль, хлопчик не так зрозумів цей рух обох моїх рук; відчувши загрозу, він краєм барабана вибив у мене з рук палички, а коли я хотів був нахилився по них, схопив щось у себе за спиною і, щойно я простяг палички йому вдруге, цьвохнув мене своїм подарунком — мене, а не дзигу, він цьвохнув Оскара, а не дзиґу, яка ніби спеціально була для цього вся в борозенках, він хотів навчити свого батька, а не дзиґу, крутитися й гудіти, він батожив мене, подумки приказуючи: «Ну, стривай же, братику!» Так Каїн батожив Авеля, поки той закрутився дзиґою, — спершу трохи перехиляючись набік, потім чимдалі швидше й рівніше, і спершу він гудів низьким голосом, потім від цього невдоволеного бурмотіння перейшов до дзвінкого співу — співу дзиґи. І щораз вище здіймав Каїн своїм батогом мій голос, ось він уже залунав чисто-пречисто, ось уже якийсь тенор завів свою вранішню молитву — так співають, мабуть, лише відлиті зі стрібла янголи, Віденський хор хлопчиків, вимуштрувані кастрати; певно, так само співав і Авель, поки беркицьнувся горілиць, як невдовзі під батогом хлопчика на ім'я Курт беркицьнувсь і я.
Побачивши, що я вже лежу на підлозі, й почувши, як стихає тужливе гудіння, він ще кілька разів цьвохнув батіжком у повітрі, так наче руці його було все мало й мало. А тоді, не зводячи з мене недовірливого погляду, заходився ґрунтовно випробовувати барабана. Спершу він торохнув біло-червоним лаком по спинці стільця, потім мій подарунок гримнув на підлогу, а Куртик узявся шукати й таки знайшов масивний корпус колишнього вітрильника. Цією цуркою він і почав гамселити по барабану. Він не барабанив, ні, він трощив барабана. Його руки не спробували вибити жодного, навіть простісінького ритму. З напруженою, застиглою міною на обличчі Курт розмірено й монотонно гатив по блясі, яка не сподівалася такого барабанщика, блясі, яка могла витримати грайливий дріб легесеньких паличок, однак аж ніяк не таранні удари важких уламків від корпуса вітрильника. Барабан зіщулився, немовби хотів уникнути розправи, вихопившись із власної обичайки, ставши невидимкою, відмовившись і від білого, й від червоного лаку й лишивши тільки синьо-сірий круг благати змилуватись. Одначе син до батьківського подарунка милости не мав. А коли батько ще раз спробував був захистити барабана й, попри біль у всьому тілі, рушив килимом до сина, його знов спинив батіжок. Цього володаря стомлена дзиґа вже добре знала, вона перестала крутитися й гудіти, та й барабан остаточно втратив надію на співчутливого барабанщика, який грайливо виконує дріб і б'є паличками хоч і притьма, але не брутально.
Коли до кімнати ступила Марія, барабан уже обернувся на брухт. Вона взяла мене на руки, поцілувала в очі, у яких стояли сльози, поцілувала розсічене вухо, злизала кров із пошмагованих рук.
Ох, якби ж Марія поцілувала не просто скривджену, недорозвинену й, на жаль, неповноцінну дитину! Якби ж вона впізнала в мені побитого батька і в кожній рані побачила коханого! Яка б це була втіха, яким таємним, однак справжнім чоловіком я міг би стати їй у наступні похмурі місяці!
Спершу — самої Марії це, звісно, не стосувалося — лихо спостигло мого однокровного брата Стефана Бронського, який на Північному флоті тільки-тільки дістав звання лейтенанта і який на той час уже носив прізвище свого вітчима Елєрса; так назавжди урвалася його офіцерська кар'єра. Та коли Стефанів батько Ян, розстріляний на кладовищі в Заспе як захисник Польської пошти, носив за пазухою карту зі скатної колоди, то лейтенантський мундир прикрашував Залізний хрест другого ступеня, значок штурмовика-піхотинця і так званий Орден мороженого м'яса — медаль за участь у російській зимовій кампанії сорок першого — сорок другого років.
А наприкінці червня у матінки Тручинської стався крововилив, щоправда, легкий, у мозок, позаяк пошта принесла їй погану звістку. Унтер-офіцер Фріц Тручинський загинув за три речі воднораз: за фюрера, за народ і за вітчизну. Скоїлося це на Центральній ділянці, і Фріцового гаманця з фотокарточками гарненьких, переважно всміхнених дівчат із Гайдельберґа, Бреста, Парижа, Бад-Кройценаха й Салоніків, а також Залізного хреста другого ступеня, не пригадую вже котру нашивку за поранення, бронзового значка за ближній бій, дві відпорені нашивки за підбиті танки разом із кількома листами переслав із Центральної ділянки просто на Лабесвеґ до Ланґфура капітан на ім'я Канауер.
Мацерат допомагав як міг, і невдовзі матінці Тручинській стало трохи краще, хоч по-справжньому добре їй уже не стало ніколи. Вона сиділа нерухомо в кріслі під вікном і все розпитувала в нас із Мацератом, який двічі-тричі на день підіймався до неї й що-небудь приносив, де ж, власне, та «Центральна ділянка», чи далеко звідси й чи можна в неділю поїхати туди потягом.
Щодо цього Мацерат не міг їй нічого сказати, хоч би як хотів. Отож пробарабанити в довгі пообідні години матінці Тручинській — вона сиділа хоч і нерухово, однак весь час погойдувала головою, — кілька версій про чимдалі рухомішу Центральну ділянку випало мені, досить підкованому в географії завдяки екстреним повідомленням та воєнним зведенням вермахту.
А ось Марія, дуже прихильна до бравого Фріца, впала в набожність. Наприпочатку, тобто цілий липень, вона ще намагалася триматись завченої віри, щонеділі ходила до пастора Гехта в Христову церкву, і Мацерат іноді йшов із нею, хоч вона більше любила ходити сама.
Однак протестантського богослужіння Марії видалося замало. Серед тижня — це було чи то в четвер, чи то в п'ятницю, — ще до кінця роботи Марія полишила крамницю на Мацерата, взяла мене, католика, за руку, й ми вирушили в бік Нового базару, потім завернули на Ельзенштрасе, далі на Марієнштрасе, проминули різника Вольґемута, дійшли до Кляйнгамерпарку — Оскар уже подумав був, що вони йдуть на Ланґфурський вокзал, щоб звідти кудись прокататися, скажімо, до кашубів у Бісау, — але там ми взяли ліворуч, перед підземним переходом спинилися, забобонно перечекали, поки проїде товарняк, нарешті поспішили переходом, де гидко капало на голову, а вийшовши з нього, попростували не до Кінопалацу, а ліворуч, уздовж залізничного насипу. Я все ніяк не міг збагнути: чи то Марія тягне мене на Брунсгьофервеґ до доктора Голаца, чи то вона надумала перемінити віру й іде до церкви Серця Ісусового?
Та церква дивилася порталом на залізничний насип. Між насипом і відчиненим порталом ми поставали. Кінець серпня, день хилився до вечора, в повітрі щось дзижчало. Позаду нас, між рейками, східні робітниці в білих хустинках кайлами й лопатами довбали гравій. Ми стояли й дивилися в тіняве церковне нутро, що дихало прохолодою: десь у самісінькій його глибині спокусливо вабило до себе яскраве око — вічний вогонь. За спинами в нас, на залізничному насипу, українки опустили кайла й лопати. Пролунав сигнальний ріжок, з'явився потяг, підійшов ближче, порівнявся з нами, але повз нас іще не проїхав, нарешті зник, і знов пролунав ріжок, а українки заходилися довбати гравій далі. Марія нерішуче стояла, не знаючи, певно, з якої ноги ступити далі, а тоді переклала всю відповідальність на мене, хто від народження й хрестин до єдино-рятівної церкви стояв найближче: через кілька років, після тих двох тижнів, сповнених шипучого порошку й кохання, Марія знов здалася на волю Оскара.
