Нарешті залізничний насип з його шурхотінням, серпень і серпневе дзижчання лишилися позаду. З ледь відчутним щемом у душі, легенько торкаючись пучками барабана під курточкою, не дбаючи про міну на обличчі й навіть не намагаючись стерти з нього байдужість, я пригадував меси, врочисті служби, що їх правили єпископи, абати й прелати, вечірній молебень і суботні сповіді поруч із бідолашною моєю матусею, яка незадовго до смерти через аж надто ревне спілкування з Яном Бронським упала в благочестя, щосуботи ходила до церкви, щоб трохи висповідатись, щонеділі — щоб покріпити свою сповідь святим причастям, і, діставши в такий спосіб полегкість і воднораз підтримку, найближчого четверга знов зустрічалася з Яном на Тішлєрґасе. Як же звали тоді його велебність? Його велебність звали Вінке, він і далі був пастором у церкві Серця Ісусового, виголошував свої проповіді приємнотихим і нерозбірливим голосом, співав «Вірую» так уже тонесенько й жалісно, що навіть у мою душу тоді закралося б щось схоже на віру, якби в цій церкві не було отого лівого бічного вівтаря з Дівою Марією, маленьким Ісусом і маленьким Хрестителем.
І все ж таки саме той вівтар і спонукав мене потягти Марію з яскравого сонячного світла до порталу, а звідти кам'яними плитами в церковний неф.
Оскар не поспішав, він спокійно, дедалі остигаючи, сидів біля Марії на дубовій лаві. Минули роки, а мені, однак, здавалося, немовби й досі ті самі люди, замислено гортаючи перелік гріхів, чекають, поки його велебність Вінке наставить їм своє вухо. Ми сиділи трохи збоку, ближче до середини нефа. Я хотів, щоб Марія сама зробила вибір, і не ускладнював його. З одного боку, вона була не так близько до сповідальні, щоб розгубитися, отож могла тишком-нишком, сказати б, неофіційно перейти до іншої віри; з другого боку, вона мала змогу подивитись, як усе відбувається перед сповідальнею, і так, спостерігаючи, ухвалити остаточне рішення, ступити на шлях до сповідальні й вуха його велебности і обговорити з ним подробиці свого переходу в лоно всепрощенної церкви. Мені було її шкода, коли я бачив, як вона, така маленька, стоїть навколішках серед оцих запахів, порохняви, ліплення, під янголами, що в'ються у неї над головою, в заломленому світлі, серед судомно застиглих святих, перед, серед і поміж любострасних мук католицизму й уперше хреститься навпаки. Оскар легенько торкнув Марію, продемонстрував, як треба правильно хреститися, показав їй, такій допитливій, де — за її чолом, де — глибоко у неї в грудях, де саме в її плечах живе Отець, Син і Святий Дух, а також як треба згортати руки, щоб дійти до «амінь». Марія послухалася, руки лишила там, де вони були, коли дійшла до «амінь», і почала проказувати нову молитву.
Спершу й Оскар намагався згадати в своїй молитві декого з небіжчиків, та, виторговуючи у Всевишнього вічний спокій і стежку до небесних радощів для своєї Розвіти, так заплутався в усіляких земних подробицях, що й вічний спокій, і радощі небесні зрештою оселилися в одному з паризьких готелів. Тоді я мусив рятуватися, вдавшись до загальних слів, бо вони ні до чого не зобов'язують, сказав «на віки вічні», «surrum corda, dignum et justum» — це достойно і справедливо, тим обмежився й тільки зацікавлено поглядав збоку на Марію.
Молитися по-католицькому їй личило. Вона робила це благоговійно й мала вельми привабливий вигляд — хоч бери та малюй. У молитві її вії подовшали, брови чіткіше окреслилися, щоки порум'яніли, чоло стало опуклішим, шия — гнучкішою, а ніздрі заворушилися. Цієї хилини Маріїне обличчя, що скорботно розквітало в мене на очах, мало не спокусило Оскара спробувати зблизитись. Але тим, хто молиться, не можна заважати, їх не можна спокушати, й не можна, дивлячись на них, піддаватися спокусі, навіть якщо тим, хто молиться, приємно, що вони варті уваги, і навіть якщо їм здається, що це йде на користь їхній молитві.
Отож я з'їхав з вичовганої церковної лави й добропристойно згорнув руки на барабані, що виглядав з-під курточки. Оскар утікав від Марії. Він ступив на кам'яні плити, прослизнув з барабаном повз усі станції хресного шляху в лівому нефі, не затримався біля святого Антонія — помолися за нас! — ми ж бо не згубили ні гаманця, ні ключа від дверей; святого Адальберта Празького, якому вкоротили віку пруссаки, ми обійшли праворуч — нехай лежить собі — й, не спиняючись, перестрибуючи з плити на плиту — виходила така собі шахівниця — дісталися до килимка, який сповіщав: тут починаються сходи до лівого бічного вівтаря.
Сподіваюся, ви мені повірите, що в новоготичній цегляній церкві Серця Ісусового й, звичайно ж, перед лівим вівтарем усе лишилося, як і було. Рожево-голенький Ісусик і досі сидів на лівому коліні в Діви — я вмисне не називаю її тут Дівою Марією, щоб не сплутати з моєю Марією, що саме наверталася в іншу віру. До правого коліна Діви так само притискався отой малий Хреститель, сяк-так затуливши свою голизну волохатою шкурою шоколадного кольору. А сама Діва, як і колись, показувала на Ісуса вказівним перстом правиці, водночас дивлячись на Іоана.
Але Оскара й після того, як його тут стільки років не було, цікавили не так гордощі незайманої матері, як статура в обох хлопчиків. Ісус був на зріст десь такий самий, як мій син Курт, коли тому сповнилося три роки, — тобто на сантиметрів два вищий від Оскара. А ось Іоан, що за всіма свідченнями був старший від назаретянина, зріст мав такий самий, як я. Проте вираз обличчя в обох був однаковий — постаречому мудрий, властивий, до речі, й мені, вічному трилітку. Не змінилося нічого. Та й міни в обох були такі самі — хитрющі, як і багато років тому, коли я навідувався до церкви Серця Ісусового разом із бідолашною своєю матусею.
Килимовою доріжкою на сходах усе вище, вище, тільки без отого Introitus. Я перевірив кожну фалду на одязі й своєю барабанною паличкою, куди чутливішою, ніж усі пальці разом, пройшовся розмальованим гіпсом обох голопуцьків — повільно, нічого не проминаючи: стегенця, черевце, руки, полічив жирові складочки, ямочки, зріст був точнісінько, як в Оскара, моя здорова плоть, мої міцні, трохи повнуваті коліна, мої короткі, зате м'язисті руки барабанщика. Та й тримав він їх так само, цей шибеник. Сидить собі на колінах у Діви й здіймає кулачки, так наче надумав постукати в бляшанку, так наче барабанщик уже не Оскар, а Ісус, так наче він тільки й очікував мого барабана, так наче цього разу й справді зібрався видати на бляшанці перед Дівою, Хрестителем і мною щось ритмічне й приємне для вуха.
І я зробив те, що вже робив багато років тому: скинув із себе барабана й поклав собі випробувати Ісуса. Обережно, щоб не завдати шкоди розмальованому гіпсу, я поклав Оскарову біло-червону бляшанку на його рожеві колінця, але зробив це задля власної втіхи, одне слово, не сподіваючись, мов останній дурень, на чудо, радше я хотів увіч переконатися в його неспроможності, бо хоч він і сидів отак, піднісши кулачки, хоч він і мав мої пропорції й мій незмінний зріст, хоч він і був гіпсовий і завиграшки вдавав із себе трирічного, що навіть мені давалося коштом великих зусиль і нестерпних страждань, а барабанити він однаково не вмів, а вмів лише вдавати, нібито вміє, і либонь, міркував собі так: «Ось якби я мав, то теж умів би". А я сказав: «Ти й маєш, а однаково не вмієш», а тоді стромив йому обидві палички, а сам трохи не покотився зо сміху — стромив у його пальчики-сосиски, в усі десять, мовляв, починай, любий Ісусику, розмальований гіпсику, лупи по блясі, а Оскар відійде назад, три східці, з килимка на плити, ну ж бо, барабань, Ісусику, й Оскар усе задкує й задкує. Він хоче поглянути збоку і криво всміхається, бо Ісус сидить собі й сидить, а барабанити не вміє, хоч, може, й хотів би… Мене вже почала гризти, мов шкварку, нудьга, і раптом він як ударить, як забарабанить!
Отож поки ніщо не ворушилося, він і правою, він і лівою, а тоді обома паличками відразу, а потім навхрест, і виходило в нього навіть досить незлецько, а в самого вигляд такий поважний-поважний, і любить побарабанити і так, і сяк, і простенький ритм тримає не гірше, ніж коли переходить на складніший, а тоді раптом кидає клеїти дурня й тримається лише своєї бляшанки, і я вже сприймаю його навіть не як релігійне явище чи як ландскнехта, що не на жарт розійшовся, а з боку суто музичного, не гребує шлягерами, серед усього іншого, що на той час було в моді, видає «Усе минеться», а також — ну звісно! — «Ділі Марлен», неквапно, тільки, може, якось трохи рвучко повертає до мене кучеряву голівку з синіми очима Бронських, досить зверхньо так усміхається, а після цього зводить усі улюблені Оскарові речі в одне попурі: спершу врізає «Чару, чарку, чарочку», мимохідь зачіпає «Розклад уроків», потім цей типчик розігрує, достоту як я, Гьоте проти Распутіна, підіймається зі мною на Ярусну вежу, забирається зі мною під трибуни, ловить вугрів на молу, простує зі мною за труною бідолашної моєї матусі — за труною, що від узголів'я до ніг звужується, і раз по раз, що вражає мене найдужче, пірнає під чотири спідниці моєї бабці Ани Коляйчек.
