Невдовзі по цьому в дворі почулося розмірене гупання палиці по килиму, яке переганяло мене з кімнати в кімнату, невідчепно переслідувало, поки зрештою я сховався до шафи на одяг у спальні, бо зимові пальта, які там висіли, поглинали майже весь передвеликодній гармидер.
Але до шафи мене загнала своїм гупанням не лише пані Катер. Матуся, Ян Бронський і Мацерат ще не встигли поскидати пальт, як уже завели суперечку про те, що готувати їсти на Страсну п'ятницю. Одначе самими вуграми вони не обмежилися, знов довелось побути цапом-відбувальцем і мені — через оте моє горезвісне падіння зі схотів у підвалі: мовляв, це ти винен, ні, ти винна, зараз я наварю супу з вугрів, і не будь такою мазаною, вари що завгодно, тільки не вугрів, так наче в підвалі мало консервів, дістань слоїка з лисичками, тільки не кидай відчиненою ляду, щоб нічого такого не сталося вдруге, о, ти знову своєї, я приготую вугрів, і баста, з молоком, гірчичкою, петрушкою й відварною картоплею, і лаврового листочка покладу, й гвоздику, та годі тобі, Альфреде, адже ти бачиш — вона не хоче, а ти ліпше не втручайся, я ж бо не марно купував вутрів, я їх гарненько випатраю, вимочу, ні й ні, ось коли вони вже стоятимуть на столі, тоді й побачимо, хто їх їстиме, а хто — ні, побачимо, побачимо…
Мацерат хряснув за собою дверима вітальні, зник на кухні, і ми почули, як він заходився там зумисне гучно поратись. Вугрів він убивав, роблячи надріз хрест-навхрест позаду голови, й матуся, що мала надто багату уяву, мусила сісти на канапу, що вслід за нею зробив і Ян. Обоє враз похапали одне одного за руки й зашепотілися по-кашубському.
Коли троє дорослих поділили отак між собою помешкання, я сидів уже не в шафі, я сидів також у вітальні. Біля кахельної груби стояв дитячий стільчик, отож я й дригав на ньому ногами, відчуваючи на собі Янів погляд і добре розуміючи, як обом цим заважаю; хоча, з другого боку, вони навряд чи на щось таке зважилися б, адже за стіною Мацерат, нехай навіть з вітальні його й не було видно, недвозначно погрожував напівдохлим вугром, розмахуючи ним, наче батогом. Ці двоє сплітали всі двадцять своїх пальців, стискали їх і притискали кожне до себе, суглоби в них хрускали, і це хрускання зрештою мене доконало. Невже ж мало того, що в дворі гупає, мов обухом по голові, ота Катерка? Хіба те її гупання, хоч і не наростаючи, не проникало крізь усі стіни, так наче вона вибивала свого килима вже поряд?
Оскар зіскочив із стільчика, трохи посидів навпочіпки біля груби, щоб не так вочевидь показувати, що він уже йде з кімнати, й нарешті, думаючи вже тільки про свій барабан, прошмигнув до спальні.
Щоб не здіймати зайвого шуму, я навіть не зовсім причинив за собою двері й задоволено відзначив, що мене так ніхто й не гукнув. Я все ще розмірковував, де Оскарові краще сховатися — під ліжком чи в шафі на одяг. Вибір я зупинив на шафі, бо під ліжком викачав би свого синенького матроського костюмчика, який так боявся порохні. Я сяк-так дотягся до ключа, крутнув його, розсунув дзеркальні стулки й барабанними паличками відвів убік нанизані на поперечину плічка з пальтами та іншими зимовими речами. Щоб дістатися до важкого одягу й зрушити його з місця, я мусив стати на барабан. Прогалина, що нарешті виникла посеред шафи, була хоч і не широка, однак досить простора для того, щоб у ній стало місця для Оскара, який вліз у неї й присів навпочіпки. Мені навіть пощастило — щоправда, довелося докласти трохи зусиль — посунути на місце дзеркальні стулки й закласти між ними шарфа, якого я знайшов на дні шафи, тож лишилася шпарина в палець завширшки, і крізь неї я міг спостерігати й дихати. Барабана я поклав на коліна, проте барабанити, навіть тихенько, не барабанив, а безвладно сидів, даючи випарам зимових пальт огортати мене й просякати наскрізь.
Як добре, що в нас була та шафа й важкі речі, які ледь-ледь дихали, даючи мені змогу зібрати докупи майже всі мої думки, пов'язати їх водно й піднести такому собі фантому, досить багатому, щоб прийняти мій дарунок зі стриманим, ледве помітним задоволенням.
Як і завжди, коли мені щастило зосередитись і жити відповідно до своїх можливостей, я перенісся думками до кабінету доктора Голаца на Брунсгьофервеґ і заново тішився тими моментами моїх відвідин щосереди, які були для мене такі важливі. Думки мої крутилися менше навколо лікаря, який щоразу так ґрунтовно мене оглядав, а більше навколо сестри Інґи, його асистентки. Вона мала право роздягати мене й одягати, тільки вона могла міряти мій зріст, зважувати мене й перевіряти, одне слово, всі оті експерименти, що їх провадив наді мною доктор Голац, сестра Інґа виконувала ретельно, хоч і якось трохи скрушно, після чого щоразу не без іронії повідомляла про ще одну невдачу, яку доктор Голац називав «певною мірою успіхом». Рідко дивився я сестрі Інзі в очі. Мій погляд і моє часом зацьковане серце барабанщика любили відпочивати на чистенькій, крохмальній білизні її сестринських шат, на легенькій конструкції, яку вона носила замість сестринського очіпка, на скромній, оздобленій червоним хрестом брошці. А як приємно було дивитись, як щораз по-новому спадають зборки на її халатику! Чи ж мала вона під тими зборками тіло? Її чимдалі старіше обличчя й грубі, попри старанний догляд, кістляві руки вказували на те, що сестра Інґа все ж таки жінка. Щоправда, запахів, які підтверджували б таку саму тілесну конституцію і властивості, які демонструвала моя матуся, коли Ян чи й Мацерат розбирали її в мене на очах, — таких духмянощів сестра Інґа не розливала. Вона пахла милом і ліками, що навіювали втому. Скільки разів траплялося так, що, поки вона вислуховувала моє невеличке і, як усі гадали, хворе тільце, мене змагав сон — легенький, навіяний зборками білого халатика, просяклий карболкою сон, сон без сновидінь, хіба що десь далеко-далеко її брошка збільшувалася до невідь і чого — до моря знамен, до відблисків зорі на альпійський схилах, до полів дикого маку, — збільшувалася, ладна вчинити бунт проти невідь і чого: проти індіанців, вишень, кровотеч із носа, півнячих гребенів, скупчення червонокрівців, — поки весь обрій заливала червона пляма, обертаючись на тло загадкової пристрасти, що здавалася мені тоді, та ще й тепер здається цілком природною, хоч знайти їй назву я й не можу, бо саме слово «червоний» ще нічого не каже, і кров, що тече з носа, тут не зарадить, а знамена з часом вицвітають на сонці, і коли я все ж таки кажу лише «червоний», то ця червона пляма не хоче мене знати, вона вивертає свої шати — і вони виявляються чорними, ось вона, Чорна кухарка, вона підходить, мене лякає жовтий колір, ошукує синій, синьому я не вірю, не бреше й не зеленіє мені зелений, зелена могила, в якій я пасуся, мене вкриває зелень, із зеленню я сам собі білий; біле перехрещує мене в чорне, чорне лякає жовтим, жовте ошукує синім, я не вірю, що синє — то зелене, зелене розквітає мені червоним, червона була брошка в сестри Інґи, вона носила червоного хреста, правильніше сказати, носила на пристібному комірчику свого сестринського халатика. Але не часто, навіть у шафі з одягом, щастило мені затриматися на цьому найоднобарвнішому з-поміж усіх вражень.
Строкатий гамір вихопився з вітальні, вдаривсь у дверцята шафи й потривожив мій напівсон, який тільки-тільки знеміг мене й був присвячений сестрі Інзі. Я сидів, ніби прохмелівши, з розпухлим язиком, барабан — на колінах, довкола різновізерунчасті зимові пальта, я вдихав запах Мацератової партійної уніформи, поруч висів шкіряний ремінь і портупея з гачком для карабіна, і жодної білої зборочки на сестринському халатику я вже не бачив; згори спадала вовна, висіли камвольні тканини, вельвет приминав фланель, над головою — колекція модних капелюшків останніх чотирьох років, біля ніг — чоловічі черевики, жіночі черевички, наваксовані халяви, підбори з підківками й без підківок — і смужка світла, яка падала з кімнати і завдяки якій я про все здогадувався; Оскар пошкодував, що лишив шпарину між стулками шафи.
Що вони можуть мені дати — оті, які сидять у вітальні? Нехай навіть Мацерат уже застукав тих двох на канапі, хоч таке навряд чи могло статися, бо Ян ніколи — не лише тоді, коли грали в скат, — не втрачав решток обережности. Мабуть — і так воно згодом і виявилося — Мацерат поставив на стіл у вітальні величезну супницю, повну вже готового картопляного супу з убитими, випатраними, вимоченими, відвареними, присмаченими всілякими приправами вуграми — він їх навіть скуштував, одне слово, тільки бери та їж, — а позаяк до столу ніхто сідати не хотів, то кухар заходився вихваляти свою страву, монотонно перелічуючи всі складові кулінарного рецепта й усі спеції. Матуся закричала. Вона закричала по-кашубському, а кашубської Мацерат і не розумів, і не любив, одначе мусив усе ж таки вислухати, і до нього, видко, таки дійшло, що вона мала на увазі, адже йтися могло лише про вугрів, і, як завжди, коли матуся кричала, нагадуючи про те, як я впав зі схотів, Мацерат не мовчав. Адже обоє добре знали свої ролі. Ян укидав репліки. Без нього театру не вийшло б. І нарешті дія друга: гуркає, відкриваючись, кришка піаніно, і без нот, із пам'яти, ноги на обох педалях, забігаючи вперед, відстаючи, збиваючись — мисливський хор із «Чарівного стрільця»: «Що порівнялося б на світі…» Але потім, саме коли лунає «Гей-гей-гей!», кришка піаніно з гуркотом падає, ноги спорскують з педалей, обертовий стільчик перекидається, матуся підступає ближче, ось вона вже в спальні, ще один погляд у дзеркальні стулки, і вона кидається — мені було добре видно в шпарину — впоперек на подружнє ліжко під синім балдахіном, ридає й заламує руки, заламує кожен пальчик, як ото робить покаянна Маґдалена на кольоровій репродукції в головах подружньої фортеці.
