— Ось погляньмо троха! — кректав він раз у раз. — Ану ж бо!
Помагаючи собі носаком рибальського чобота, чоловік розчахнув конячого рота й уставив між щелепи товсту палицю; було таке враження, немовби голова ошкірилася всіма своїми цілими жовтими зубами. Та коли вантажник — аж тепер ми побачили, що голова в нього лиса й схожа на яйце, — запустив обидві руки в саму конячу морду й дістав звідти відразу двох вугрів завтовшки й завдовжки як рука, це щонайменше, тоді вже й матуся роззявила рота й видала з себе весь сніданок: на каміння молу в струмені кави з молоком полетів збитий у грудки білок і тягуче клоччя жовтка впереміш із пережованим білим хлібом. Її тягло блювати ще і ще, але з неї вже нічого не виходило — на сніданок матуся з'їла не дуже багато, бо набрала зайвої ваги й хотіла неодмінно схуднути, задля чого перепробувала десятки всіляких дієт, хоч по-справжньому не дотримувалася жодної (вона їла потай). Тільки від одного матуся не могла відмовитись: від гімнастики щовівторка в жіночій спілці, хоч Ян і навіть Мацерат із неї кпили, коли вона, прихопивши торбинку зі спортивним костюмом, бігла до отих кумедних тіток, у лискучому синьому костюмі робила вправи з булавою — а проте не худла, й квит.
Того разу матуся лишила на камінні теж із півфунта, не більше, і хоч скільки вона тужилась, а скинути більше ваги їй не пощастило. Нічого, крім зеленуватого слизу, з неї вже не вилітало. Зате налетіли чайки. Вони позліталися ще тоді, як вона почала спльовувати, і кружляли чимдалі нижче, і падали на землю, тлусті й гладенькі, і билися за матусин сніданок, анітрохи на боячись нагуляти тіла, і не давали себе прогнати — та й хто б їх проганяв, коли Ян Бронський і сам їх страхався й навіть затуляв долонями свої гарні сині очі.
Не послухалися чайки навіть Оскара, коли той спробував був скористатися проти них своїм барабаном і на білому лаку вибив дріб проти їхньої білизни. Нічого це не помогло, навпаки, після того дробу чайки поставали ще білішими. А Мацерат і взагалі забув про матусю. Він сміявся, перекривляв вантажника, вдавав із себе чолов'ягу з міцними нервами, та коли вантажник уже майже впорався з конячою головою й на завершення дістав з її вуха величезного вугра, а вслід за ним на каміння потекла білувата каша з конячого мозку, тоді вже й Мацерат зробився білий, як полотно; проте козиритися він однаково не кинув, а купив у вантажника за сміховинні гроші два середні завбільшки й два здоровенні вугрі, та ще й намагався торгуватись за них.
Зате Ян Бронський заслуговував усілякої похвали. Щоправда, той і сам мав такий вигляд, ніби ось-ось заплаче, однак він допоміг матусі випростатись і, обхопивши її однією рукою ззаду, а другою — спереду, повів до берега; збоку на них було смішно дивитися, бо матуся дибцяла в своїх черевичках на високих підборах по камінню, й коліна в неї щокрок підтиналися, хоч ногу вона й не підвернула.
Оскар лишився біля Мацерата й вантажника, бо цей, доти вже знов одягнувши свою шапку, детально пояснював нам, навіщо мішка з-під картоплі до половини засипав сіллю грубого млива. Виявляється, сіль у мішку потрібна для того, щоб вугрі в ній забігалися на смерть, щоб сіль увібрала з них слиз ззовні і зсередини. Бо вугрі, опинившись у солі, не перестають звиватись і звиваються доти, доки весь слиз перейде з них у сіль і вони поснуть. Так роблять тоді, коли мають намір потім їх закопчувати. Щоправда, поліція й товариство захисту тварин це забороняють, але вугрі однаково мають позвиватися в солі. А то як же ще можна очистити їх од слизу і ззовні, і зсередини? Потім мертвих вугрів добре обтирають сухим торфом і підвішують у коптильній бочці над буковим вугіллям вудитись.
На думку Мацерата, дати вуграм позвиватися в солі — досить розумне рішення.
— Вони ж бо самі залазять у конячу голову, — зауважив він.
— І в мерців теж, — докинув вантажник. — Кажуть, після морської битви у Скагерраці вугрі поробилися жирні-жирнющі.
А на днях лікар у нашому лікувально-опікунському інтернаті розповів мені про одну заміжню жінку, яка надумала вдовольнити свою хіть живим вугром, але той так учепився в неї зубами, що її довелося відвезти до лікарні, й тепер вона вже ніколи не матиме дітей.
Вантажник зав'язав мішка з вуграми та сіллю й, хоч той мішок усередині весь аж звивався, закинув його за плече. Білизняну шворку він обмотав собі навколо шиї й розгонистою ходою рушив у бік Нойфарвасера. Тим часом торгове судно вже підходило до берега. Водо-тоннажність воно мало десь тисячу вісімсот тонн і виявилося зовсім не шведським, а фінським, і було навантажене не рудою, а деревом. Вантажник з мішком, певно, мав на «фіні» знайомих, бо помахав у бік тієї іржавої посудини рукою і щось крикнув. А з «фіна» помахали йому й закричали у відповідь. Але чому замахав Мацерат і прокричав по-дурному: «Агов, на судні!» — я так і не дібрав. Адже він народився в Райнланді й у морському ділі взагалі нічого не тямив, а серед фінів жодного знайомого не мав. Одначе така вже в нього була звичка: махати, коли махає хтось, кричати, сміятися й ляпати в долоні, коли кричить, сміється й ляпає в долоні хтось. Тим-то Мацерат так досить рано і вступив до партії, хоча в цьому ще не було жодної потреби, хоча він з цього нічого не мав, тільки щонеділі змарновував по півдня.
Оскар поволі плентав услід за Мацератом, вантажником із Нойфарвасера й перевантаженим «фіном». Час від часу я озирався, бо вантажник покинув конячу голову під навігаційним знаком. Але самої голови вже не було видно — її всю обліпили чайки. Вона зяяла білою, ледве помітною діркою на тлі темно-зеленого, як пляшка, моря. Щойно прополоскана, чистенька хмарка, щомить ладна спурхнути в небо, вона гучним кигиканням накрила конячу голову, яка тепер уже не іржала, а почаїному кричала.
Та з мене було досить цього видовища, і я подався геть і від чайок, і від Мацерата; перескакуючи з каменя на камінь, я гамселив кулаком по своїй бляшанці, перегнав вантажника, що тепер попахкував куценькою люлькою-носогрійкою, і там, де починався мол, наздогнав Яна Бронського й матусю.
Ян так само підтримував матусю, але одна його рука вже зникла під вилогою її пальта. Одначе ні цього, ні того, що матуся запустила свою руку до кишені Янових штанів, Мацерат не бачив, бо дуже відстав од нас і саме загортав у стару газету, яку знайшов на молу, чотирьох вугрів, що їх вантажник спершу приглушив йому камінцем.
Наздогнавши нас, Мацерат замахав згортком із вуграми й похвалився:
— Він хотів півтора, але я дав йому гульден, і годі з нього!
Матуся вже мала кращий вигляд, обидві руки в неї тепер були на виду, і вона відказала Мацератові:
— Тільки не думай, що я цих вугрів їстиму. Я взагалі тепер не їстиму ніякої риби, а вже вугрів — і поготів.
Мацерат засміявся:
— Та годі вже тобі, дівчинко! Ти ж бо й так знала, куди залазять вугрі, одначе завше їла, і навіть свіженьких. Ще побачимо, що ти скажеш, коли твій любчик приготує їх з усіма приправами та присмаками, та ще й трохи закришки додасть.
Ян Бронський, що встиг висмикнути руку в матусі з-під пальта, нічого не сказав. Я вдарив у барабан, щоб вони знов не завели балачок про вугрів, і так ми дійшли до Брьозена. На трамвайній зупинці й потім, у причіпному вагоні, я не давав трьом дорослим роззявити рота. Вугрі поводилися досить спокійно. У Заспе ми навіть не зупинялися, тому що зустрічний трамвай уже стояв там. Одразу за аеродромом Мацерат, не зважаючи на мій барабан, почав розводитися про те, який він голодний. Матуся не звертала на нього уваги й дивилася кудись повз нас, поки Ян запропонував їй одну зі своїх «Реґат». Коли він підніс їй вогню, вона, тримаючи в губах золотистого мундштука, всміхнулася до Мацерата, бо знала, що він не любить, коли вона курить на людях.
На Макс-Гальбеплац ми зійшли, і матуся, всупереч моїм сподіванням, узяла попідруки Мацерата, а не Яна. Цей пішов поруч зі мною, тримаючи мене за руку й докурюючи матусину сиґарету.
На Лабесвеґ хатні господині — католички й далі вибивали килими. Поки Мацерат відмикав помешкання, я побачив на сходах пані Катер, яка жила на п'ятому поверсі по сусідству з трубачем Майном. Кремезними синьо-червоними руками вона підтримувала на правому плечі згорненого бурого килима. Під обома пахвами в неї лисніло біляве, злипле від солоного поту волосся. Килим звисав спереду й ззаду. Так само легко вона могла б нести, перекинувши через плече, п'яного чоловіка. Але її чоловік уже давно помер. Коли пані Катер проносила повз нас своє гладке тіло в чорній спідниці з лискучої тафти, в ніс мені вдарив її різкий запах: нашатир, огірок, карбід — видко, в неї саме було місячне.
