Одне слово, Оскар шукав Яна, а думав про Кобиєлу. Згорнувши на грудях руки, я знов і знов перемірював кроками довгий, викладений кахлями коридор, однак і далі лишався зі своїми кроками на самоті. Щоправда, Оскар уже навчився вирізняти на слух окремі постріли з гвинтівок, що лунали, поза всяким сумнівом, у самому поштамті, від тривалого марнотратства набоїв збоку ополченців; проте ощадливим стрілцям із кабінетів довелося, мабуть, замість поштових штемпелів узяти в руки оті зовсім інші інструменти, які також могли проштемпелювати хіба ж так! У коридорі не стояло, не лежало, не висіло напохваті нічого такого, чим у разі потреби можна було б скористатися для контратаки. Тут патрулював лише Оскар, патрулював без зброї і без барабана, ставши мимовільним учасником доленосної увертюри до цього надто раннього ранку, який осипав землю, щоправда, не сріблом-злотом, а свинцем.
Жодної душі не знайшов я і в кабінетах, що виходили вікнами у двір. «Це досить легковажно, — подумав я. — Треба ж було подбати про безпеку будівлі і з боку Шнайдемюлєґасе. Поліційний відділок, відгороджений від поштового двору та пандуса для посилок звичайнісіньким дощаним парканом, був таким вигідним плацдармом для нападу, який можна знайти хіба що в ілюстрованих посібниках. Я обнишпорив усі робочі кімнати — для рекомендованої коресподенції, для грошових переказів, касу, де видавали платню, телеграфне відділення… То ось де вони всі були! Вони лежали за панцирними плитами та мішками з піском, за перекинутими канцелярськими меблями — лежали й пострілювали так невпевнено, ніби ощадили набої.
У більшості кімнат окремі шибки у вікнах уже зазнали на собі знайомства з кулеметами ополченців. Я мимохідь кидав погляд на ті повибивані шибки й порівнював їх із тими, які розліталися від мого алмазного голосу під спокійне й глибоке дихання мирного часу. І якби тепер він мене зажадали зробити свій внесок в оборону Польської пошти, якби, скажімо, отой невеличкий, жвавий доктор Міхон — уже не як поштовий, а як військовий директор поштамту — підійшов, прийняв у мене присягу й узяв на службу Польщі, я б йому в своєму голосі не відмовив: задля Польщі й польського господарства, що розквітало буйним цвітом і все ж незмінно давало плоди, я б за кілька хвилин залюбки обернув на чорні діри, відкриті всім протягам, вікна всіх будинків на другому боці Гевеліусплац, усі вікна на Ремі, скляну анфіладу на Шнайдемюлєнґасе, зокрема й поліційний відділок, а потім розширив би радіус своєї дії так, як не робив цього ніколи доти, й охопив би начищені до блиску вітрини на Грабені в Старому місті й на Рітерґасе. Це викликало б паніку і серед ополченців, і серед мешканців міста, що все це спостерігали. Це дало б ефект більший, аніж десятки важких кулеметів. Це спонукало б уже на самісінькому початку війни повірити в чудодійну зброю. Але Польської пошти це однаково не врятувало б.
Одначе послугами Оскара ніхто не скористався. Отой доктор Міхон з польським шоломом на директорській голові присяги в мене не прийняв, ба більше: коли я збігав сходами вниз до операційної зали й прошмигнув у нього між ногами, він дав мені болючого ляща й відразу по тому, гучно лаючись по-польському, знов повернувся до своїх оборонних клопотів. Отож мені не лишалося нічого іншого, як того ляща мовчки проковтнути. Люди, зокрема й доктор Міхон, на якому, зрештою, лежала відповідальність за все, ходили збуджені, перелякані, і їх можна було зрозуміти.
Годинник в операційній залі підказав мені, що вже двадцять хвилин на п'яту. А коли стрілка перейшла на двадцять першу хвилину, я переконався, що перші бойові дії годинниковому механізму шкоди не завдали. Годинник працював, і я не міг збагнути, як сприймати цю незворушність часу — як добрий знак чи як поганий.
У кожному разі я затримався в операційній залі ще трохи, пошукав Яна й Кобиєлу, намагаючись не потрапляти на очі докторові Міхону, але не знайшов ні дядька, ні коменданта: мені впало в око, що вікна тут усе ж таки постраждали, в тиньку біля головного входу з'явилися тріщини й жахливі видовбини, і я мимоволі став свідком того, як принесли двох перших поранених. Один із них, літній чоловік з усе ще охайним проділом у сивому чубі, збуджено й безугавно щось розповідав, поки йому перев'язували праве плече, яке трохи зачепила куля. Щойно його досить незначну рану обмотали чимось білим, як він уже хотів був скочити на ноги, схопити гвинтівку й знову кинутися на позицію — до мішків з піском, які, виходить, не так уже й надійно захищали від куль. На щастя, цієї миті легка слабість, спричинена великою втратою крови, змусила його знов лягти на підлогу й утамуватися, бо інакше такому літньому чоловікові після поранення приходити до тями доводилося б довго. До того ж невеличкий нервовий пан років п’ятдесятьох у сталевому шоломі на голові — з нагрудної кишеньки його цивільного піджака Галантно виглядав, однак, ріжок хустини — одне слово, цей пан із шляхетними манерами лицаря-службовця, який мав ступінь доктора й звався Міхон, пан, який напередодні ввечері влаштував суворий допит Янові Бронському, цей пан іменем Польщі наказав пораненому літньому чоловікові не рухатися.
Другий поранений лежав, важко дихаючи, на сіннику й до мішків із піском уже, схоже, не поривався. Через рівні проміжки часу він, гучно й не соромлячись, скрикував, бо його поранило в живіт.
Оскар саме хотів був ще раз пройтися вздовж вервечки чоловіків за мішками з піском, щоб нарешті знайти двох, йому потрібних, коли це майже одночасно гахнули два снаряди — над головним порталом і поряд із ним; в операційній залі все задзвеніло й задеренчало. Шафи, що їх попересовували до дверей, порозчахувались, і з них повипадали цілі стоси позшиваних тек; вони просто-таки спурхнули в повітря, перемішались, а тоді попадали на кахляні плити й поїхали по них, зачіпаючи й накриваючи собою папери, яких у разі належного бухгалтерського обліку вони ніколи навіть не торкнулися б. Чи варто казати про те, що тепер розлетілися на скалки й решта шибок у вікнах, а зі стін та стелі посипалися більші й менші шматки тиньку. Крізь клуби гіпсу й вапна до зали втягли ще одного пораненого, але потім за наказом сталевого шолома, доктора Міхона, понесли сходами вгору на другий поверх.
Оскар рушив за чоловіками, що несли пораненого поштового службовця; на кожному східці той стогнав. Ніхто не гукнув Оскара вернутися назад, ніхто його ні про що не спитав, і тим більше нікому не спало на думку, як незадовго перед цим Міхонові, важкою чоловічою рукою дати йому ляща. Щоправда, Оскар і сам уже намагався не шмигати між ногами ні в кого з дорослих захисників пошти.
Коли я вслід за чоловіками, що повільно долали сходи, зійшов на другий поверх, мої передчуття, на жаль, справдилися: пораненого віднесли до тієї самої кімнати зі складом кореспонденції, яка не мала вікон, а тому була надійна, і яку я, власне, вже вибрав собі. Ба більше, позаяк сінників на підлозі виявилось замало, тим чоловікам здалося, що в кошах на білизну — непогана підстилка для поранених, хоч і дрібна, однак м'якенька. Я вже пошкодував, що сховав свого барабана в одному з тих кошів, напханих листами, які так і не дійшли до своїх адресатів. А що як кров цих подірявлених, розпанаханих листонош та інших поштових службовців просочиться крізь десять чи двадцять шарів паперу й надасть моїй бляшанці того кольору, який досі вона знала лише як лакову фарбу? Що спільного в мого барабана й крові поляків? Нехай краще фарбують цією юшкою свої папери та промокашки! Нехай краще повиливають зі своїх чорнильниць синизну й заллють туди багрянець! Нехай краще пофарбують багрянцем польську половину своїх носових хустин та білих накрохмалених сорочок! Ідеться ж бо, зрештою, про Польщу, а не про мій барабан! А якщо їм так залежить на тому, щоб Польща зґінєла, коли вже вона це зробила в біло-червоному кольорі, то невже ж і мій барабан, викликавши неабияку підозру своїм свіжим пофарбуванням, теж має згинути?
Помалу в мені утверджувалася думка: йдеться ж бо зовсім не про Польщу, йдеться про мою пом'яту бляшанку. Ян заманив мене на пошту, щоб перед тими службовцями, яких сама Польща вже ні на що не надихала, поставити ще один закличний штандарт. Уночі, коли я спав у коші з листами, але кататися не катавсь, і снитися мені теж нічого не снилось, поштові службовці, що стояли на чатах, нашіптували один одному, мов пароль: «У нас попросив притулку вмирущий дитячий барабан. Ми — поляки, ми маємо його захистити, адже Англія і Франція уклали з нами гарантійну угоду».
