Поки такі безплідні абстрактні роздуми перед прочиненими дверима сховища з кореспонденцією не давали мені нічого робити, у поштовому дворі вперше подав голос кулемет. Як я й передбачав, місцеве ополчення зважилося почати атаку саме з боку поліційного відділку на Шнайдемюлєнґасе. Невдовзі по цьому нас усіх підняло над підлогою: ополченцям пощастило підірвати двері до сховища посилок над вантажно-розвантажувальною рампою для поштових машин. Відразу після того вони ввірвалися до сховища посилок, потім — до зали, де приймали посилки, а двері в коридор, що вів до операційної зали, вже стояли навстіж.
Чоловіки, що винесли нагору пораненого й поклали його в той самий кіш, куди я сховав барабана, кинулися навтіки, за ними подалися й решта. Якщо судити з гармидеру, сутичка тривала вже в коридорі на першому поверсі, потім — у залі, де приймали посилки. Зрештою, ополченцям довелося відступити.
Оскар спочатку нерішуче, потім чимдалі впевненіше ступив до сховища з листами. Обличчя в пораненого чоловіка було якесь сіро-жовте, зуби — ошкірені, а очі під опущеними повіками крутилися. З рота в нього стікала тягуча кров, і він раз у раз її спльовував. Але голова його звисала з коша, отож можна було не потерпати, що він запаскудить кореспонденцію. Оскарові, щоб дотягтися рукою до коша, довелося стати навшпиньки. Чоловікова сідниця лежала саме в тому місці, де був закопаний барабан. Оскарові пощастило — спершу обережно, не забуваючи про листи й пораненого, що стогнав, потім смикаючи щораз різкіше, зрештою рвучи й шматуючи, — вигребти з-під нещасного десятки конвертів.
Сьогодні мені здається, що тоді я вже намацав був край барабана, але тієї самої миті на сходах, а тоді й уздовж коридору почулося тупотіння. Чоловіки повернулися, викуривши ополченців із посилкового сховища. Поки що вони були переможці; я чув, як вони сміялися.
Чоловіки затрималися коло пораненого, а я чекав, сховавшись за одним із кошів з листами поблизу дверей. Спершу вони гучно розмовляли й розмахували руками, потім, стиха лаючись, зробили йому перев'язку.
Десь там, де була операційна зала, вибухнули два протитанкові снаряди, потім — ще два, й запала тиша. Вдалині, у Вільній гавані, навпроти Вестерплате залпи лінкорів гуркали розмірено й добродушно, наче бурмотіли; помалу вухо до них звикало.
Покинувши на призволяще барабана й намагаючись не потрапляти на очі чоловікам, що клопоталися біля порненого, я вислизнув за двері й знову вирушив на пошуки Яна, свого гаданого батька й дядька, а також коменданта Кобиєли.
На третьому поверсі було службове помешкання старшого секретаря пошти на прізвисько Начальник, який нібито встиг вивезти сім'ю чи то до Бромберґа, чи то до Варшави. Спершу я обстежив усілякі комірчини, що виходили у двір, і аж у дитячій кімнаті службового помешкання знайшов Яна й Кобиєлу.
Привітна світла кімнатка, обклеєна веселенькою шпалерою, в кількох місцях, на жаль, пошкодженою сліпими кулями. У мирний час можна було б із приємністю постояти край будь-якого з двох вікон, милуючись виглядом Гевеліусплац. Ще цілий-цілісінький коник-гойдалка, різноматні м'ячики, рицарська фортеця, повна перекинутих олов'яних солдатиків — піших і верхи на конях, коробка без накривки, наповнена залізничними рейками й манюсінькими товарними вагончиками, купа більш і менш покалічених ляльок, лялькові хатки, в яких панував безлад, — одне слово, море іграшок, яке свідчило про те, що старший секретар пошти Начальник мав, судячи з усього, двох досить розбещених дітей — хлопчика й дівчинку. Як добре, що тих малюків евакуювали до Варшави, що мені не доведеться зустрітись із тими братиком і сестричкою, схожими, певно, на дітей Бронських. З неабиякою зловтіхою я уявив собі, як гірко було, мабуть, отому секретарському шибенику розлучатися з оцим дитячим раєм, населеним олов'яними солдатиками. Либонь, він сховав собі до кишені штанців кількох уланів, щоб згодом, коли розпочнуться бої за фортецю Модлін, підкріпити ними польську кавалерію.
Оскар, звісно, надто багато розводиться тут про олов'яних солдатиків, проте не може він приховати й ще одного: на горішній полиці відкритого стелажу з іграшками, книжками з картинками й різноманітними іграми вишикувалися рядочком невеличкі музичні інструменти. Медово-жовта труба німо стояла поряд із набором дзвіночків, що супроводжували перебіг бойових дій, тобто після кожного вибуху снаряда влаштовували передзвін. А праворуч збоку, трохи навскоси, розтяглася на всю свою довжину строкато розмальована гармонька. У батька-матері вистачило марнолюбства, щоб подарувати своєму нащадкові й справжню малесеньку скрипочку з чотирма справжніми струнами. А біля скрипочки стояв, виставивши напоказ білий, без жодної подряпинки круг, стояв, підпертий з обох боків дитячими кубиками, щоб не покотився, — ви просто не повірите! — біло-червоний, лакований, бляшаний барабан!
Я навіть не пробував дістати барабана з полиці самотужки. Оскар загалом усвідомлював, які обмежені в нього можливості, і в тих випадках, коли карликовий зріст ставив його в безвихідь, дозволяв собі просити допомоги в дорослих.
Ян Бронський і Кобиєла лежали за мішками з піском, які затуляли нижню третину великих, до самої підлоги, вікон. Янові дісталося ліве вікно, Кобиєлі — праве. Я відразу зметикував: зараз комендант навряд чи знайде час діставати й лагодини мого барабана, що запевне чимдалі сплющується під тягарем отого пораненого чоловіка, який харкає кров'ю. Адже Кобиєла був цілком заклопотаний своїм: через рівні проміжки часу він пострілював із гвинтівки крізь шпарину між мішками з піском — пострілював поверх Гевеліусплац у бік Шнайдемюлєнґасе, де на розі, перед самісіньким Радаунським мостом стояла протитанкова гармата.
Ян лежав, згорнутись калачиком, затуливши голову руками, й тремтів усім тілом. Я впізнав його по елегантному, хоч тепер і обсипаному вапном та піском темно-сірому костюмі. Шнурок на його правому, також сірому черевику розв'язався. Я нахиливсь і зав'язав його бантиком. Коли я затягував вузлика, Ян здригнувся, підвів над лівим рукавом свої аж надто сині очі й безтямно втупився в мене синім і водявим поглядом. Він німо плакав, хоча, як переконався Оскар, нашвидку оглянути його, поранений не був. Яна Бронського поймав страх. Не звертаючи уваги на його скімлення, я показав на бляшаного барабана, що належав евакуйованому начальницькому синочку, й досить виразним рухом зажадав від Яна, щоб той, тримаючись мертвого кутка кімнати, якнайобережніше підповз до стелажа й дістав з горішньої полиці ту бляшанку. Але дядько нічого не втямив. Мій гаданий батько мене не зрозумів. Коханець моєї бідолашної матусі був такий сповнений страху й поглинутий тим страхом, що мої рухи, звернені до нього по допомогу, тільки поглибили його страх. Оскар уже хотів був закричати на нього, але побоявся привернути увагу Кобиєли, який доти, здавалося, чув лише свою гвинтівку.
Отож я ліг ліворуч від Яна за мішки з піском і притиснувся до нещасного свого дядька й гаданого батька, щоб передати йому частину звичайної своєї незворушности. Невдовзі він, як мені здалося, й справді трохи заспокоївся.
Завдяки моєму підкреслено рівному диханню його пульс пощастило зробити теж приблизно таким самим рівним. Та коли згодом я, щоправда, трохи поквапившись, удруге показав Янові на бляшаний барабан Начальника-молодшого, повертаючи його голову спершу поволі й лагідно, а потім дедалі рішучіше в бік заставленого іграшками дерев'яного стелажа, Ян мене знов не зрозумів. Страх заповнював його всього, від ніг до голови, стікав назад, згори донизу, але внизу — можливо, через підметки та устілки — наштовхувався на такий упертий спротив, що йому, цьому страхові, ставало тісно, і тоді він, подаючись назад через шлунок, селезінку й печінку, захоплював у бідній Яновій голові стільки місця, що сині очі просто-таки вилазили з орбіт, виставляючи напоказ гіллясті червоні прожилки в білках, бачити які на очних яблуках у свого гаданого батька Оскарові доти ще ніколи не випадало.
Мені коштувало неабияких зусиль і часу, щоб повернути дядькові очі на місце й закликати його серце битися пристойніше. Проте всі мої старання на службі в естетики зійшли нанівець, коли місцеві ополченці вперше застосували польову гаубицю середнього калібру; за допомогою оптичного прицілу вони прямою наводкою поклали на землю чавунну огорожу перед поштамтом, а тоді, з подиву гідною точністю — який високий рівень вишколу! — почали вціляти в цегляні стовпи, підтинати їм коліна й змушувати їх одного по одному зрештою остаточно падати навколішки й тягти за собою залізні ґрати. Нещасний дядько Ян усім серцем, усією душею переймався падінням кожного з тих п'ятнадцятьох чи двадцятьох цегляних стовпів, переймався так глибоко, немовби то розліталися на порох не лише постаменти, а разом із постаментами й постаті богів, які на них стояли — постаті уявні, але такі близькі й такі потрібні в житті дядьковому серцю.
